Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?

Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію — її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він — дуже добра людина, — визнала панна Ізабелла в думці. — Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.

Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.

Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».

О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:

— Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.

— А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. — відповів другий голос з легким єврейським акцентом.

В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:

— Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…

— Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.

А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…

Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.

— Що тут робиться? — спитала вона панну Флорентіну.

Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.

— Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, — відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. — У мене до пана графа, є невелике діло…

— Дорога Бельцю… — почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.

Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.

— Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. — умовляла її панна Флорентіна.

— Хочу нарешті знати правду, — сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:

— Яке у вас діло до мого батька?

— Пробачте, панно графівно, — відповів Шпігельман, кланяючись, — діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…

— Скільки?

— Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…

— Одержите завтра.

— Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.

У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.

— Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.

— Відкіля десять тисяч? — спитав єврей і зухвало підвів голову.

— Як то відкіля? — обурено відповіла вона. — Проценти на наш капітал.

— На тридцять тисяч?.. — недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.

— Так.

— Перепрошую панну графівну, — іронічно відказав Шпігельман, — я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.

Панна Ізабелла підхопилася з крісла.

— Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! — вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.

— Слово? — спитав єврей, в душі милуючись її вродою.

— Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!

Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.

— Побачимо, як панна графівна додержить слова! — сказав він, виходячи.

Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув:

— Чого це з таким фасоном, пане камердинере?

Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна.

— Заспокойся, Бельцю, — казала вона, благально складаючи руки. — Батько такий хворий…

— Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж.

Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови.

— Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?..

— Нічого, папа, — БІдповіла вона, стримуючись. — Приходив до нас один єврей…

— А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. — вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. — Нехай прийде завтра…

— Звичайно, що прийде… він і всі інші.

— Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало…

Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим:

— А ти багато винен їм, папа?

— Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців.

— Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?

Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:

— От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..

— Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..

— Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.

Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.

— Шпігельман казав, — промовила вона згодом, — що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.

— Він правильно казав, — під закладну, але ж торгівля — інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять…

Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? — зацікавився пан Томаш.

— Я нехотячи сказала йому… — почервонівши, пояснила панна Ізабелла.

— Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..

Про такі речі краще не говорити.

— А хіба в цьому є щось погане? — пошепки спитала вона.

— Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.

— Чому ж так?

— Ти ще дитина, — казав трохи збентежений пан Томаш, — ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…

— То це такі мої женихи?.. — прошепотіла панна Ізабелла.

— Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, — заспокоював її пан Томаш.

Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.

— Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?

— Чому, дитино моя, чому?

— Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям…

— Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…

Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.

— Скажи, папа, — запитала вона згодом, — ти не побоюєшся Вокульського?..

— Я?.. — крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. — Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…