— Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, — сказав Вокульський, — так що ви матимете на рік десять тисяч…
— Що ви кажете?..
— Так. Мені трапився щасливий випадок…
Пан Томаш зірвався з крісла.
— Спасителю… Добродійнику!.. — промовив він розчулено. — Ви — найблагородніший з людей… Але, — додав він, розводячи руками, — чи не втратите ви самі на цьому?
— Я? Та ж я купець.
— Купець! Балакайте!.. — вигукнув пан Томаш. — Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви — благородний!..
І, мало не плачучи, кинувся йому на шию.
Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері.
— Прошу.
Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав:
— Добродію, я — Шлангбаум, син того «паскудного» лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях…
— Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже роздратований… — казав схвильований пан Томаш.
Шлангбаум заспокоївся.
— Замість давати мені сатисфакцію, — відповів він, — прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив — я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев’яносто тисяч… Скажу більше, — вибухнув він, — жжулець віддасть вам його за сімдесят…
— Генріку!.. — втрутився Вокульський.
— Я вже скінчив. Бувайте здорові, — сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати.
— Яка неприємна історія! — трохи помовчавши, озвався пан Томаш. — Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев’яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе?
— Може, будинок справді коштує не більш як дев’яносто тисяч… — несміливо відповів Вокульський.
Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук.
— Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки…
— Виплачу за півроку наперед.
— Дуже, дуже вам вдячний!.. — сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. — Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід…
Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж.
— Страшенна спека, — говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. — Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..
Коні рушили в бік Уяздовських Алей.
Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний.
Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.
Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.
— Страшенна спека! — пробурмотів пай Томаш.
Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин.
Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку.
— Мабуть, торги скінчились добре, — сказав він панні Ізабеллі, — бо пан щось… ніби трохи теє…
Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності. Вона завжди пам’ятала, що панні з її ім’ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з’явились червоні плями), і ще раз стиха промовив:
— Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє…
Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету.
— Ну, як, лапа? — спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима.
— Нещастя… ми — злидні!.. — відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. — Я втратив тридцять тисяч карбованців…
Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку.
— Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от…
— Так у нас уже нічого нема?.. — прошепотіла вона.
— Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…
— Чому лікував?
— У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…
— Який припадок?
— Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…
І він заплакав.
— Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. — крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.
— Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.
— Не розумію…
— Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..
Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..
Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…
Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.
— Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? — холодно спитала вона.
— Роль?.. — повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. — Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.
— О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… — додала вона, трохи помовчавши. — Як же скінчилась справа з будинком?
— Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!
— Як то тридцять три? — перебила панна Ізабелла. — Десять тисяч — це десять процентів.
— Та ні ж бо! Десять від тридцяти — це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum — за сто, тобто сота частина, розумієш?
— Не розумію, — відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. — Я розумію, що десять — це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.
— Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.
— Може, послати за лікарем? — спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.
— Боже борони! — вигукнув пай Томаш і замахав руками. — Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.
Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.
Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем — в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, — думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. — Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…»