І його одразу опанувала думка, що ці люди неодмінно повинні відрекомендуватися, по-перше, як старшому віком, по-друге, як колишньому офіцерові угорської піхоти, що давала доброго духу німцям. Він уже навіть гукнув на офіціантку, щоб послати її до тих чотирьох панів, котрі їли грудинку з горохом, коли раптом троїсті музики, що складалися з скрипки, рояля й арфи, заграли… «Марсельєзу».
Пан Ігнац пригадав Угорщину, піхоту, Августа Каца і, відчуваючи, що на очі йому набігають сльози і що він от-от розплачеться, схопив свого циліндра, який був у моді перед франко-прусською війною, кинув на стіл карбованця й вибіг з ресторації.
Коли на вулиці його обвіяло свіже повітря, він сперся на газовий стовп і запитав сам себе:
— Хай тобі чорт, невже я п’яний? Ще б пак! Аж сім кухлів…
Він рушив додому, намагаючись іти якнайпряміше, але й перше в житті впевнився, що варшавські тротуари дужо нерівні: через кожен десяток кроків йому доводилось звертати то під стіни, то в бік бруку. Потім (щоб переконати самого себе, що його розумові здібності залишились в цілковитому порядку) він почав рахувати зірки на небі.
— Раз… два… три… сім… сім… А що таке сім? Ага, сім кухлів пива… Невже й справді я їх випив? Нащо Стах послав мене в театр?..
Додому він потрапив щасливо й одразу знайшов дзвінок.
Проте, подзвонивши двірникові аж сім разів, відчув, що мусить прихилитись до стіни, і силкувався полічити (без ніякої потреби, просто так), через скільки хвилин двірник йому відчинить? Для цього він дістав годинника з секундною стрілкою і побачив, що вже пів на другу.
— От чортів двірник! — бурчав він. — Мені о шостій ранку вставати, а він до иів на другу тримає мене на вулиці…
На щастя, двірник одразу відчинив хвіртку, і пан Ігнац певним кроком, навіть дуясе певним, можна сказати — надзвичайно певним, пройшов через усе підворіття, відчуваючи, що циліндр його трохи з’їхав набакир, але тільки трошечки. Потім, без ніякого клопоту знайшовши свої двері, він кілька разів даремно намагався встромити ключа в замкову дірку. Він виразно відчував під пальцями дірку, з усієї сили стискав ключа, але потрапити не міг.
— Невже я й справді?..
Саме в цю мить двері відчинились, і одноокий пудель Ір, не встаючи з підстілки, кілька разів гавкнув:
— Так!.. Так!..
— Замовчи ти, чортова свиня! — буркнув пан Ігнац і, це світячи світла, роздягнувся й ліг.
Його мучили жахливі сни. Снилось йому, а може, ввижалося, що він і досі в театрі, бачить Вокульського з широко розплющеними очима, втупленими в одну ложу. В тій ложі сидять графиня, пай Ленцький і панна Ізабелла.
Жецькому здається, що Вокульський дивиться на панну Ізабеллу.
— Неймовірно! — прошепотів він. — Не такий же дурний мій Стах!..
Тим часом (все це уві сні) панна Ізабелла встала з крісла і вийшла з ложі, а Вокульський за нею, не зводячи з неї очей, як загіпнотизований. Панна Ізабелла вийшла з театру і легким кроком вибігла на вежу ратуші, а Вокульський — за нею, так само не спускаючи з неї очей. Потім панна Ізабелла, підскочивши, як птиця, перелетіла з ратушної вежі на дах театру, а Вокульський хотів летіти за нею, але зірвався з десятиповерхової висоти на землю.
— Єзус! Марія!.. — застогнав Жецький, зриваючись з ліжка.
— Так! Так! — озвався крізь сон Ір.
— Ну, видно, я таки зовсім п’яний, — пробурмотів пан Ігнац, лягаючи знову й нетерпляче натягаючи ковдру на своє тремтяче тіло.
Кілька хвилин він лежав з розплющеними очима, і йому знов привиділось, ніби він у театрі: якраз скінчилась третя дія, і фабрикант Піфке мав піднести Россі альбом з краєвидами Варшави та її красунями. Пан Ігнац напружує зір (адже Піфке заступає його) і з жахом бачить, що безсовісний Піфке замість коштовного альбома подає італійцеві якийсь пакунок, завинутий у папір і недбало обв’язаний шпагатом.
Далі пан Ігнац бачить ще гірші речі. Італієць іронічно усміхається, розв’язує шпагат, розгортає папір і перед панною Ізабеллою, перед графинею, перед Вокульським, перед тисячами інших глядачів показує… жовті нанкові штани з манжетом спереду і з штрипками знизу, ті самі штани, що їх пан Ігнац носив в часи славетної севастопольської кампанії.
До всього цього скандалу падлюка Піфке ще й кричить: «Ось це подарунок панів: Станіслава Вокульського, купця та Ігнаца Жецького, його управителя!» Вся публіка в театрі вибухає реготом; всі очі і всі вказівні пальці повертаються до восьмого ряду, а в тому ряду — до стільця, на якому сидить пан Ігнац. Нещасний хоче запротестувати, але не може одвести голосу, а на додаток до всього лихого — провалюється в якусь безодню. Він западається в незмірний, бездонний океан небуття, де має перебувати вік вічний, так і не пояснивши глядачам, що нанкові штани з манжетом і штрипками підступно викрадені з колекції його особистих пам’ятних речей.
Після цієї кошмарної ночі пап Жецький прокинувся аж у три чверті на сьому. Дивлячись на годинник, він не хотів вірити власним очам, проте повірити довелося. Повірив навіть у те, що вчора був трохи напідпитку, про що, власне, яскраво свідчив біль голови та млявість в усьому тілі.
Проте всі ці хворобливі явища хвилювали пана Ігнаца менше, аніж один страшний симптом: йому не хотілося йти в магазин!.. Навіть гірше — він відчував не тільки нехіть до роботи, а цілковитий брак амбіції; замість соромитись свого занепаду та боротися з перобськими інстинктами, він, Жецький, намагався віднайти будь-який привід, аби якнайдовше залишитися в кімнаті.
То йому здавалося, що захворів Ір, то наче заіржавіла ніколи не вживана двостволка, то він знаходив якусь ваду в зеленій фіранці, нарешті, чай здався йому надто гарячим і його треба було пити повільніше, ніж звичайно.
В результаті всіх цих причин пап Ігнац спізнився на сорок хвилин у магазин і, похиливши голову, прокрався до своєї конторки. Йому здавалось, що всі службовці з величезним презирством дивляться на синці під його очима, на землистий колір обличчя та на тремтячі руки. «Вони ще можуть подумати, що я був десь у місці розпусти!» — зітхнув нещасний пан Ігнац.
Він дістав бухгалтерські книги, умочив перо в чорнило й почав нібито рахувати. Бідолаха був певний, що від нього тхне пивом, немов з викиненої з підвалу старої бочки, і цілком серйозно почав обмірковувати, чи не заявити про звільнення після всіх цих ганебних вчинків? «Упився… пізно повернувся додому… пізно встав… на сорок хвилин спізнився в магазин…»
В цю мить до нього підійшов Клейн з якимось листом.
— На конверті було написано «Дуже терміново», — сказав миршавий продавець, — через те я відкрив його.
Жецький розгорнув листа і прочитав:
«Дурний чи підлий чоловіче! Незважаючи на стільки зичливих попереджень, ти все-таки купуєш будинок, який стане могилою твого так нечесно нажитого капіталу…»
Пан Ігнац глянув на останній рядок листа, — але підпису в кінці не було: лист був анонімний. Подивився на конверт — він був адресований Вокульському. Читав далі:
«Яка зла доля поставила тебе на дорозі одної шляхетної дами, котрій ти мало не вбив чоловіка, а тепер маєш намір вирвати їй з рук дім, в якому вмерла її кохана донька?..
І навіщо ти це робиш? Навіщо платиш, якщо це правда, за будинок аж дев’яносто тисяч карбованців, коли він не вартий і сімдесяти тисяч?.. Це таємниця твоєї чорної душі, яку справедливість господня колись розкриє, а чесні люди затаврують ганьбою.
Опам’ятайся, поки не пізно! Не занапащай своєї душі й капіталу і не затруюй спокою благородній дамі, яка невтішно сумує за втраченою донькою і має ту єдину втіху, що просиджує цілі дні в кімнаті, де її нещасне дитя віддало богові душу. Опам’ятайся, заклинаю тебе.
Зичлива…»
Скінчивши читати, пан Ігнац похитав головою.
— Нічого не розумію, — сказав він. — Хоч маю великий сумнів, що ця дама справді зичлива.