Засоромлений пан Ігнац пройшов у головний вестибюль, притискаючи ліктем альбом і кланяючись усім дамам, коло яких мав честь проходити. Така незвичайна для варшавської публіки чемність уже в вестибюлі привернула загальну увагу. Всі стали питати одне одного: хто це? І хоч його ніхто не впізнав, проте всі одразу помітили, що циліндр пана Ігнаца був модним років з десять тому, галстук — п’ять, а темно-зелений сюртук та вузенькі картаті штани походили ще з давнішньої доби. Всі вважали його за іноземця; аж коли він запитав швейцара, кудою пройти в перший ряд, навколо залунав сміх.

— Мабуть, якийсь шляхтич з Волині, — догадувались франти. — Але що у нього під пахвою?

— Може, пиріг з капустою або гумова подушка…

Обшмаганий глузуванням, облитий холодним потом, пан Ігнац дістався нарешті до свого рятівного крісла. Був початок восьмої години, і глядачі тільки-но почали сходитись: вони зрідка заходили в партер і, не скидаючи капелюхів, сідали на свої місця. Ложі ще були порожні, тільки на балконах чорніли люди, а на гальорці вже лаялись і гукали поліцію.

— Наскільки я розумію, публіка нудьгувати не буде, — з вимушеною усмішкою сказав пан Ігнац, сідаючи в першому ряду.

Спочатку він припав очима до дірки в правій половині завіси й заприсягся не зводити їх з неї. Але через якийсь час хвилювання його вщухло, і він так обісмілився, що навіть почав озиратися навколо. Зал здався йому невеликим і брудним, він замислився над причиною цих змін і аж тоді пригадав, що останній раз був у театрі на «Гальці» з участю Добрського років з шістнадцять тому…

Тим часом публіка заповнювала зал, і пан Ігнац, побачивши в ложах чарівних дам, зовсім підбадьорився. Він навіть вийняв з кишені невеликого бінокля і почав розглядати публіку, але при цьому зробив невеселе відкриття: його теж розглядали — з задніх рядів партеру, з амфітеатра, навіть з лож… Коли ж він переключив свою увагу з зору на слух, то почув, що круг нього літають, як оси, такі фрази:

— Що воно за оригінал?..

— Якийсь з провінції.

— Але де він доп’яв такого сюртука?..

— Ви тільки подивіться на його брелоки коло ланцюжка! Кумедія!

— Або хто тепер носить таку зачіску!..

Ще трохи, і пан Ігнац покинув би свій альбом і циліндр і втік би з театру. На щастя, він побачив у восьмому ряду знайомого фабриканта пірників, який у відповідь на поклін папа Ігнаца залишив своє місце і прийшов у перший ряд.

— Ради бога, пане Піфке, — пошепки став благати спітнілий пан Ігнац. — Сідайте на моє місце, а я сяду на ваше…

— З великою охотою! — голосно відповів рум’яний фабрикант. — А що, вам тут погано?.. Прекрасне місце!..

— Чудове. Але я хотів би сидіти далі… Тут душно…

— Там теж, але я можу пересісти. А що це у вас за пакет?

Аж тепер Жецький пригадав про свій обов’язок.

— Та знаєте, дорогий пане Піфке… Один поклонник оцього… оцього Россі…

— О, хто ж не поклонник Россі! — відповів Піфке. — У мене є лібретто «Макбета», хочете?

— Дякую. Але… той поклонник, знаєте, купив у нас коштовний альбом і просив після третьої дії вручити його Россі…

— Я це зроблю з великою приємністю! — вигукнув гладкий Піфке, вмощуючись у кріслі Жецького.

Пан Ігнац пережив ще кілька дуже неприємних хвилин.

Насамперед він мусив обійти весь перший ряд, де франти з іронічною усмішкою поглядали на його сюртук, галстук та оксамитну жилетку. Потім він став пробиратись на своє місце в восьмому ряду, де на його вбрання, правда, дивились без іронії, але йому весь час довелося доторкатись до колін дам-глядачок…

— Тисяча пробачень, — засоромлено бурмотів пан Ігнац. — Тут так тісно…

— Ви могли б не вживати таких двозначних слів, — озвалася одна з дам, але в її трохи підмальованих очах пан Ігнац не побачив гніву за свій вчинок. Проте він був такий збентежений, що охоче пішов би висповідався, аби очистити свою душу від отих доторкань до колін…

Нарешті він знайшов свого стільця і з полегкістю зітхнув.

Тут на нього принаймні не звертали уваги, по-перше, тому, що місце було скромне, а по-друге тому, що почалась вистава.

Спочатку гра артистів не цікавила пана Ігнаца, отож він поглядав на всі боки і помітив Вокульського. Той сидів у четвертому ряду й дивився зовсім не на Россі, а на ложу, яку займали панна Ізабелла, пан Томаш і графиня. Жецький кілька разів у житті бачив загіпнотизованих людей, і йому здалося, що та ложа гіпнотизує Вокульського. Він сидів нерухомо, немов сонний, але з широко розплющеними очима.

Хто ж би то міг так заворожити Вокульського? Пан Ігнац неспроможний був догадатись. Та він помітив інше: коли Россі не було на сцені, панна Ізабелла байдуже розглядала зал або розмовляла з тіткою, але як тільки Макбет Россі з’являвся, вона до половини закривала обличчя віялом і просто впиналася в актора своїми прекрасними замріяними очима. Часом віяло з білого пір’я опадало на коліна панни Ізабелли, і тоді Жецький спостерігав на її обличчі той самий загіпнотизований вираз, який так здивував його в Вокульському.

Помітив він і ще багато чого іншого. Коли на прекрасному обличчі панни Ізабелли позначався найвищий захват, Вокульський підіймав руку і гладив себе по голові. І тоді, немов по. команді, на балконі й на гальорці зривалася буря оплесків і верескливі вигуки: «Браво, браво, Россі!» Панові Ігнацу навіть здавалось, що в цьому хорі він чує охриплий голос інкасатора Обермана, який першим починав горлати й останнім замовкав. «Що воно за чорт! — думав він. — Невже Вокульський диригує клакою?»

Проте він одразу відкинув це несправедливе підозріння.

Россі. таки грав чудово, і всі аплодували йому з однаковим запалом. Але найбільше галасував життєрадісний фабрикант пірників, пан Піфке, який після третьої дії, згідно з умовою, з великою домною підніс Россі альбом.

Великий актор навіть не кивнув головою Піфке, зате низько уклонився до ложі, в якій сиділа панна Ізабелла, — а може, тільки в той бік. «Це мені привиділось, — думав пан Ігнац, виходячи з театру. — Не настільки ж уже дурний мій Стах!..»

Кінець кінцем пан Ігнац був задоволений тим, що побував у театрі. Гра Россі йому сподобалась; деякі сцени, як от убивство короля Дункана або з’явлення духу Банко, справили на нього сильне враження, а боротьба Макбета на рапірах зовсім зачарувала його.

Отож, виходячи з театру, він уже не нарікав на Вокульського, навпаки, став підозрівати, що його коханий Стах навмисне вигадав оту комедію з врученням Россі подарунка, щоб зробити йому, панові Ігнацу, приємність. «Шановний Стах знає, що я тільки з примусу міг піти в італійський театр… Ну, й добре вийшло. Той хлюст здорово грає, треба буде подивитися його ще в одній виставі…

Кінець кінцем, — додав він, подумавши, — коли чоловік має стільки грошей, скільки Стах, то може робити подарунки акторам. Як на мене, то я краще подарував би щось гарненькій актрисі, але… я людина іншої доби, мене навіть називають бонапартистом і романтиком…»

Так він собі думав і стиха бурчав, але непокоїла його інша думка, яку він хотів притамувати.

Чому Стах так пильно придивлявся до тієї ложі, в якій сиділи графиня, пан Ленцький і панна Ленцька? Невже?..

Та ні!.. Вокульський досить розумний для того, щоб зрозуміти, що з того нічого не може вийти… Кожна дитина могла б зрозуміти, що та панна взагалі холодна, як крижина, зараз шалеліє за тим Россі. Як вона на нього дивилась! Часом просто непристойно, і то де? — в театрі, перед очима у тисячі людей!.. Ні, це дурниця. Недарма мене називають романтиком…»

Він знову намагався думати про що-небудь інше. Незважаючи на ніч, він пішов навіть у ресторацію, де грали троїсті музики — скрипка, рояль і арфа. Пан Ігнац з’їв порцію печені з картоплею і капустою, випив один кухоль пива, потім другий, потім третій і четвертий… і навіть сьомий. Йому зробилось так весело, що він ткнув арфістці в жменю два срібняки й почав тихенько підспівувати. А потім йому спало на думку, що він неодмінно повинен відрекомендуватись чотирьом німцям, які за столом у кутку їли грудинку з горохом. «Але чого б це я мав їм рекомендуватись?.. Нехай вони мені відрекомендуються», — думав пан Ігнац.