Приятельки підкреслено чуло поцілувались, але Охоцький, який умів бачити не дивлячись, відчув, що або одна з них, або обидві чимось невдоволені, хоч і не дуже. «Невже через мене? — подумав він. — Треба поводитись трохи обережніше…»
— А, кузене, й ви тут? — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Чого це ви такі смутні?
— А повинен би бути веселий, — озвалась пані Вонсовська, — бо цілу дорогу від банку аж до вас залицявся до мене, і не без успіху. На розі Алеї я дозволила йому розстебнути два гудзики на рукавичці й поцілувати в руку. Ой, Бельцю, якби ти знала, як він не вміє цілувати…
— Так? — вигукнув Охоцький, червоніючи, як буряк. — Ну, гаразд! Від сьогоднішнього дня ніколи не поцілую вас в руку… Клянусь!..
— Ще сьогодні до вечора поцілуєте мене в обидві, — відказала пані Вонсовська.
— Чи можу я засвідчити моє шанування панові Ленцькому? — церемонно промовив Охоцький і вийшов з вітальні.
— Ти його збентежила, — сказала панна Ізабелла.
— Нехай не залицяється, коли не вміє. В таких випадках незграбність — смертний гріх. Хіба ж не так?
— Коли ти приїхала?
— Вчора вранці, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені треба було двічі побувати в банку, в магазині, навести вдома порядок. Зараз мене супроводить Охоцький, поки не знайду когось цікавішого. Може, ти мені кого-небудь відступиш? — додала вона промовисто.
— Знов на мене якийсь поговір? — сказала панна Ізабелла, червоніючи.
— Він дійшов до мене аж на село. Старський розповідав мені, не без ревнощів, що ти й цього року, власне, як і завжди, була королевою балів. Шастальський нібито зовсім ошалів.
— І обидва його такі самі нудні приятелі, — з усмішкою відповіла панна Ізабелла. — Всі троє вони щовечора закохувалися в мене, і кожен освідчувався мені в такі години, щоб не перешкоджати іншому, а потім усі троє ділилися своїми сердечними таємницями. Ці панове все роблять спільно.
— А ти як до цього ставишся?
Панна Ізабелла здвигнула плечима.
— Що ж тут питати?
— Я чула також, — казала далі пані Вонсовська, — що Вокульський освідчився…
Панна Ізабелла почала бавитись бантом на своїй сукні.
— Ну, вже й освідчився!.. Він освідчується стільки, скільки разів мене бачить: і дивлячись на мене, і не дивлячись, і говорячи, й не говорячи… як усі вони…
— А ти?
— Поки що виконую свою програму.
— Можна дізнатись яку?
— Будь ласка, мені навіть потрібно, щоб вона не була таємницею. Насамперед ще у пані Заславської на селі…
До речі, як вона там?
— Дуже погано, — відповіла пані Вонсовська. — Старський уже не виходить з її кімнати, а нотаріус приїжджає майже щодня, тільки, здається, даремно… Ну, то як же з програмою?
— Я ще в Заславку, — казала далі панна Ізабелла, — нагадувала про продаж магазину (на цім слові вона дуже почервоніла), і він буде проданий не пізніше, як у червні.
— Чудесно. Що ж далі?
— Далі не знаю, що робити з тією торговельною спілкою. Він, звичайно, залишив би її одразу, але я вагаюся. З спілкою можна мати дев’яносто тисяч карбованців доходу, а без неї тільки тридцять, так що, сама розумієш, тут є чого вагатися.
— Я бачу, що ти починаєш розумітися на цифрах.
Панна Ізабелла погордливо махнула рукою.
— Ні, мабуть, я ніколи нічого в них не розумітиму. Але він мені про них тлумачить, трохи батько… трохи тітка.
— І ти так просто й говориш з ним?
— Ні, звичайно… Але оскільки нам не годиться питати про все, то мусимо так провадити розмову, щоб нам і без запитань усе розповідали. Хіба ти не розумієш?
— Звичайно, розумію. І що ж далі? — випитувала Вонсовська трохи нетерпляче.
— Остання умова — суто морального характеру. Я довідалась, що у нього нема ніякої рідні, і це його величезна перевага перед іншими, а я поставила вимогу, що збережу всі мої теперішні знайомства…
— І він покірливо погодився?
Панна Ізабелла трохи спогорда глянула на приятельку.
— А ти не вірила?
— Звичайно, вірила. Значить, Старський, Шастальський…
— Авжеж, Старський, Шастальський, князь, Мальборг… ну, всі, кого мені захочеться вибрати зараз або в майбутньому. А як же інакше?
— Цілком правильно. А ти не боїшся сцен ревнощів?
Панна Ізабелла засміялася.
— Я — і сцени! Ревнощі — і Вокульський! Ха-ха-ха!..
Нема такого чоловіка на світі, котрий насмілився б влаштувати мені сцену, а тим більше він. Ти не можеш собі уявити, як він мене божествить, який мені покірний…
А його безмежне довір’я, навіть зречення своєї особистості, якось роззброює мене… І хто його знає, чи це одне не прив’яже мене до нього.
Пані Вонсовська ледве помітно прикусила губу.
— Ви будете дуже щасливі, принаймні… ти, — сказала вона, погамувавши зітхання. — Хоч…
— Ти вбачаєш якесь «хоч»? — з щирим здивуванням запитала панна Ізабелла.
— Я тобі щось скажу, — говорила пані Вонсовська незвичним для неї спокійним тоном. — Удова дуже любить Вокульського, як мені здається, добре його знає, хоч мені невідомо відкіля, і знаєш, що вона мені сказала одного разу?..
— Цікаво, — озвалась панна Ізабелла, все більше дивуючись.
— Вона сказала мені: «Я боюся, що Бельця зовсім не розуміє Вокульського. Мені здається, що вона з ним грається, а з ним гратися не можна. І ще мені здається, що вона запізно оцінить його…»
— Так вона сказала? — холодно промовила панна Ізабелла.
— Так! Кінець кінцем розкажу тобі все. Свою розмову вона закінчила словами, які мене дуже зворушили і здивували: «Згадаєш мої слова, Казю, що так буде, бо вмираючі бачать краще…»
— Невже вона так погано себе почуває?
— В усякому разі, недобре, — сухо закінчила пані Вонсовська, відчуваючи, що розмова починає рватися.
Настала хвилина мовчання, яку, на щастя, увійшовши, перервав Охоцький. Пані Вонсовська знов дуже сердечно попрощалася з панною Ізабеллою і, кинувши на свого супутника лукавий погляд, сказала:
— Ну, а тепер їдьмо до мене обідати.
Охоцький зробив незалежну міну, яка мала означати, що він не поїде з пані Вонсовською. Проте, нахмурившись ще більше, він узяв капелюха й вийшов слідом за нею.
Коли вони сіли в екіпаж, Охоцький одвернувся від пані Вонсовської і, дивлячись на вулицю, почав:
— Нехай би вже та Вельця кінчала з Вокульським так чи інак…
— Ви, напевне, хотіли б, аби скінчила «так», щоб залишитись другом дому? Але з цього нічого не вийде, — сказала пані Вонсовська.
— Я вас дуже прошу, пані… — обурено відказав Охоцький. — Це не моя спеціальність. Залишаю це для Старського та таких, як він…
— То нащо вам потрібно, щоб Бельця швидше скінчила?
— Дуже потрібно! Я дав би голову до пня, що Вокульський знає якусь важливу наукову таємницю, але певний також, що він мені її не відкриє, поки перебуватиме в такій гарячці… Ах, оці мені жінки з їх бридким кокетством…
— А ваше не таке бридке? — спитала пані Вонсовська.
— Нам можна.
— Вам можна… Он ви який!.. — обурилась вона. — І це говорить передова людина, в вік емансипації!..
— Хай їй чорт, тій емансипації! — відказав Охоцький. — Добра мені емансипація! Ви хотіли б мати чоловічі й жіночі привілеї і ніяких обов’язків… Відчиняй їм двері, поступайся місцем, за яке заплатив, закохуйся в них, а вони…
— Бо ми — ваше щастя, — насмішкувато відповіла пані Вонсовська.
— Яке там щастя!.. На сто мужчин припадає сто п’ять жінок, то чого тут дорожитись?
— Мабуть же, ваші поклонниці, покоївки, не дорожаться?
— Звичайно, ні! Але найнестерпніші — великосвітські дами і ресторанні служниці. Стільки домагань, примх!..
— Ви нахабнієте, пане Охоцький, — гордо промовила пані Вонсовська.
— Ну, то дозвольте поцілувати ручку, — відказав він і зараз же виконав свій намір.
— Прошу не цілувати в цю руку…
— Тоді в другу…
— А що, хіба я не казала, що ви ще до вечора поцілуєте мене в обидві руки?
— Ага, їй-богу, так!.. Не хочу я у вас обідати… Я тут вийду.