Звісно, пристав посилає двірника по слюсаря, а сам чекає з поліцією на сходах. За якоїсь півгодини приходить слюсар; простий замок він одімкнув відмичкою, а англійському ніяк не дасть ради. Крутить-вертить, хоч гавкай до нього… Біжить наш слюсар знов за інструментом на півгодини, а тим часом у дворі збіговисько, крик, а на третьому поверсі баронеса влаштовує страшну істерику.

Пристав далі чекає на сходах, коли це прибігає до нього Марушевич, «Пане пристав, — кричить, — подивіться, що вони виробляють!» Пристав вибігає в двір і бачить таку сцену: Вікно на четвертому поверсі відчинене (подумайте тільки, це в лютому!), а з того вікна летять на подвір’я: матраци, ковдри, книжки, черепи і таке інше. Трохи згодом з’їжджає на мотузі сундук, а за ним ліжко. «Ну, що ви на це скажете?» — кричить Марушевич. «Треба скласти протокола, — каже пристав. — Та, зрештою, вони ж вибираються, може, їм не варто перешкоджати.

А тут — нова кумедія. У відчиненому вікні на четвертому поверсі показується стілець, на стільці сидить Паткевич, два товариші спускають його, і мій Паткевич їде із стільцем наниз!.. Тут уже й пристав мало не зомлів, а один поліцейський перехрестився. «Зверне в’язи! — кажуть жінки. — Господи боже! Рятуй його душу!» Марушевич, як чоловік нервовий, утік до папі Кшешовської, а тим часом стілець з Паткевичем зупинився на третьому поверсі, якраз проти вікна баронеси. «Ану, припиніть, панове, ці жарти!» — кричить пристав до товаришів Паткевича. «Добре вам говорити, а в нас шнур увірвався», — кажуть вони. «Рятуйся, Паткевич!» — кричить зверху Малеський.

У дворі веремія. Жінки (а з них не одна хвилювалась за здоров’я Паткевича) починають верещати, поліцейські остовпіли, а пристав зовсім розгубився. «Станьте на карниз!.. Стукайте в вікно!» — кричить він до Паткевича.

Паткевичеві не треба було двічі повторювати. Він починає грюкати в вікно до баронеси так, що сам пан Марушевич ие тільки відчинив вікно, а й власноручно втягнув хлопця в кімнату.

Навіть баронеса прибігла стурбована й каже до Паткевича: «Господи милостивий! І треба вам отаке витворяти?» «Інакше я не мав би приємності попрощатися з вами, шановна пані», — каже Паткевич і показує їй такого мерця, що жінка падає на підлогу навзнак і верещить: «Нема кому мене оборонити!.. Нема вже мужчин!.. Мужчину! Мужчину!..»

Вона так горлала, що чути було на весь двір, а пристав по-своєму зрозумів її зойки і сказав поліцейським: «От якої хвороби дістала бідна жінка!.. Нічого не вдієш, коли вона вже два роки живе нарізно з чоловіком».

Паткевич, як медик, помацав у баронеси пульс, сказав дати їй валер’янки і спокійнісінько вийшов. А тим часом в їх кімнаті слюсар узявся одбивати англійського замка.

Коли він уже скінчив своє діло й добре покалічив двері, Малеський раптом пригадав, що ключі від обох замків у нього в кишені.

Як тільки баронеса опам’яталась, адвокат почав намовляти її, щоб вона подала на Паткевича й Малеського до суду. Але Кшешовській уже так уприкрилось судитись, що вона вилаяла свого порадника й заприсяглася, що більше жодному студентові не найме кімнати, хоч би вона вік стояла пусткою.

Потім, як мені розказували, вона, плачучи, просила Марушевича, щоб він умовив барона перепросити її і повернутись додому. «Я знаю, — хлипала вона, — що у нього вже не залишилось ні копійки грошей, що він не платить за квартиру і навіть харчується зі своїм лакеєм в борг. Але я все йому забуду і сплачу всі його борги, аби тільки він спам’ятався та повернувся додому. Без мужчини мені не справитись з таким домом… за якийсь рік я тут помру…»

— В усьому цьому я вбачаю кару господню, — закінчив Вірський, здмухуючи попіл з сигари. — А знаряддям цієї кари буде барон…

— Ну, а друга історія? — спитав я.

— Друга коротша, але зате цікавіша. Уявіть собі, що баронеса, сама баронеса Кшешовська, відвідала вчора пані Ставську.

— Ой, та що ви! — злякався я. — Це поганий знак.

— Зовсім ні, — відказав Вірський. — Баронеса прийшла до пані Ставської, істерично розплакалась і мало не на колінах почала просити обох дам забути за той процес з лялькою, інакше вона не матиме спокою до смерті.

— І вони їй простили?

— Не тільки простили, а й розцілувалися з нею й навіть обіцяли випросити пробачення у Вокульського, якого баронеса дуже вихваляла.

— Ах, бодай же його!.. — аж крикнув я. — Нащо ж вони з нею говорили про Вокульського?.. Тепер не минути біди.

— Та що ви говорите, — заспокоював мене Вірський. — Вона покаялась за свої гріхи і безумовно виправиться.

Він пішов собі додому, бо вже було за північ. Я його не затримував, бо він трохи розчарував мене тим, що повірив у щирість каяття баронеси. А проте, хто її знає, може, вона й справді стала на чесну стежку?

Post scriptum. Я був певний, що Мак-Магонові пощастить зробити переворот на користь малого Наполеончика, і раптом сьогодні дізнаюся, що Мак-Магона скинули з посади, президентом республіки проголошено громадянина Греві, а молодий Наполеон поїхав на війну в якийсь Наталь, в Африку.

Нічого не вдієш, нехай хлопчик вчиться воювати. За якогось півроку він повернеться, вкритий славою, і французи самі почнуть тягнути його до себе, а ми тим часом одружимо Стаха з пані Геленою.

Бо я, коли вже берусь за що-небудь, то по-меттерніхівськи, і розумію, що воно й до чого.

Отже, хай живе Франція з Бонапартами, а Вокульський з пані Ставською!..

Розділ десятий

ДАМИ І ЖІНКИ

Цього року і на масницю, і тепер, у великий піст, фортуна третій чи четвертий раз усміхнулась сім’ї пана Ленцького.

В його домі було повно гостей, а в передпокій, як сніг, сипались візитні картки. І знову пан Томаш опинився в тому щасливому становищі, коли міг не тільки приймати у себе гостей, а й вибирати їх для себе.

— Мабуть, я вже скоро помру, — частенько казав він дочці, — проте маю принаймні ту втіху, що люди оцінили мене хоч перед смертю.

Панна Ізабелла слухала батька з усмішкою. Вона не хотіла розраджувати його, але була певна, що рої візитерів приходять у їх дім задля неї, а не задля батька.

Адже такий галантний кавалер, як пан Нівінський, танцював з нею, а не з батьком; пан Мальборг, зразок доброго тону й законодавець мод, розмовляв з нею, а не з батьком, а пан Шастальський, приятель обох уже згаданих осіб, почував себе нещасним не через батька, а тільки через неї.

Пан Шастальський, не криючись, сказав їй про це, і хоч сам не був ні елегантним танцюристом, як пан Нівінський, ні законодавцем мод, як. пан Мальборг, проте був приятелем їх обох. Він недалеко від них жив, разом з ними їв, з ними замовляв собі англійські або французькі костюми, і літні дами, не знаходячи в ньому ніяких інших чеснот, називали його поетичною натурою.

Проте один дрібний факт, одна фраза змусила панну Ізабеллу шукати розгадку своїх успіхів у другому напрямку.

На одному з балів вона сказала панні Пантаркевичівні:

— Ніколи я ще так не веселилася в Варшаві, як цього року.

— Бо ти чарівна, — коротко відповіла панна Пантаркевичівна, затуляючись віялом, немов хотіла приховати мимовільний позіх.

— Панни «в таких літах» уміють бути цікавими, — озвалася на повен голос пані Упадальська, уроджена де Гінс, звертаючись до пані Вивротницької, уродженої Фертальської.

Рух віялом панни Пантаркевичівни і слівце пані Упадальської, уродженої де Гінс, вразили панну Ізабеллу.

Вона була достатньо розумна, щоб розібратися в ситуації, до того ж так яскраво підкресленій. «Що ж то за літа? — думала вона. — Двадцять п’ять років — ще не «ті літа»… Що вони балакають?»

Вона глянула вбік і побачила, як на неї пильно дивиться Вокульський. Вагаючись, чому приписати свої перемоги, «тим літам» чи Вокульському, вона… почала все більше думати про Вокульського.

Хто його знає, чи не він був мимовільним причинцем того захвату, який вона бачила круг себе?..