Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.

На половині алеї панна Ізабелла промовила:

— Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» — подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:

— Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…

— Ви їдете завтра? — спитав Вокульський.

— Сьогодні, після другого сніданку… — відповіла вона, схиливши голову.

— Сьогодні!.. — повторив він.

Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла.

Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. «Що ж, — думав він, — хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…»

Цей спокій навіть дивував його.

Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під’їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись.

Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається.

— Ви ще довго думаєте залишатись на селі? — спитав він.

— Найбільше місяць.

— Місяць!.. — повторив він. — Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас?

— Звичайно, дуже прошу… — відповіла вона. — Мій батько — ваш великий друг.

— А ви?

Вона почервоніла й мовчала.

— Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії…

— Може, згодом… — шепнула вона.

— Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших, титулованих, нарешті, багатших… Але такої відданості, як моя, не знайдете. Бо якщо любов вимірюється силою страждання, то такої, як моя, мабуть, ще не було на світлу І я навіть не маю права ні на кого скаржитись. Така моя доля. І якими ж дивними шляхами вона провадила мене до вас! Якби не було страшних нещасть, що спіткали наш народ взагалі, я, убогий хлопець, не міг би здобути освіти, яка дає мені змогу тепер розмовляти з вами.

А який випадок привів мене в театр, де я вперше вас побачив! Нарешті, хіба моє багатство не є результатом ряду чудес?..

Коли я тепер думаю про все це, то здається, що мені ще до народження було призначено зустрітися з вами.

Якби мій нещасний дядько не закохався замолоду й не помер самотнім, я не був би сьогодні в цьому місці. А хіба не дивно, що я, замість захоплюватись жінками, як то роблять інші, досі уникав їх і майже свідомо чекав на єдину, на вас…

Панна Ізабелла непомітно втерла сльозу… Вокульський, не дивлячись на неї, говорив далі:

— Ще недавно, в Парижі, передо мною було дві дороги: одна вела до великого винаходу, який, можливо, змінить долю світу, друга — до вас. Я відмовився від першої, бо мене приковує до вас невидимий ланцюг: надія, що ви полюбите мене. Якщо це можливо, то я волію щастя з вами, ніж найвищу славу без вас. Бо слава — г фальшива монеті, за яку ми віддаємо своє щастя, жертвуючи ним задля інших. Але якщо я помиляюсь, то тільки ви можете зняти з мене це закляття. Скажіть, що не відчуваєте до мене нічого й не відчуватимете… і я повернусь туди, відкіля, мабуть, і не треба було виїжджати. Ну, то як? — спитав він її, беручи за руку.

Вона нічого не відповідала.

— Значить, я залишаюсь… — сказав він, трохи помовчавши. — Я терпляче ждатиму, а ви самі мені дасте знати, що надії мої справдились.

Вони повернулись додому. Панна Ізабелла трохи поблідла, але розмовляла з усіма весело. Вокульський знову заспокоївся. Його вже не посідав розпач, що панна Ізабелла виїжджає: він сказав собі, що побачить її через місяць, і цього йому поки що було досить.

Після сніданку під’їхав екіпаж; почалося прощання. На ганку панна Ізабелла шепнула пані Вонсовській:

— Ти б, Казю, могла б уже не дратувати того бідолаху…

— Кого це?

— Твого тезка.

— Ах, Старського… Побачимо.

Панна Ізабелла подала руку Вокульському.

— До побачення! — тихо і значуще промовила вона.

Коні рушили. Все товариство стояло на ганку й дивилось на екіпаж, який спочатку їхав прямо, потім повернув за ставок, далі зник за пагорком, знов показався на деякий час і, нарешті, зовсім зник, залишивши по собі лише жовту хмару куряви.

— Чудовий день, — сказав Вокульський.

— О, прекрасний, — підтвердив Старський.

Пані Вонсовська спідлоба поглядала на Вокульського.

Поволі всі розійшлися. Вокульський залишився сам.

Він пішов у свою кімнату, але вона здалась йому пустою і чужою; потім хотів іти в парк, та відтіль його щось одганяло. Йому чогось здалося, ніби панна Ізабелла ще в домі, і він ніяк не міг зрозуміти, що вона поїхала і тепер уже десь за кілька верстов від Заславка і що кожна секунда віддаляв її від нього.

— І все-таки вона поїхала! — шепнув Вокульський. — Поїхала… ну, то й що ж?

Він пішов до ставка й довго дивився на білий човен, круг якого сліпучо блищала вода. Раптом один з лебедів, що плавали коло протилежного берега, помітив його і, розпустивши крила, з шумом підлетів до човна.

Аж тепер Вокульського пойняла така незмірна, безмежна журба, яка буває, коли прощаються з життям.

Заглибившись у свої гіркі думки, Вокульський не дуже помічав, що діється круг нього. Проте надвечір все-таки помітив, що заславське товариство повернулося з парку в кислому настрої. Панна Феліція замкнулася з панною Евеліною в її кімнаті, барон був роздратований, а Старський іронізував і був зухвалий.

Після обіду господиня покликала Вокульського до себе.

По ній теж було видно, що вона роздратована, але старалася тримати себе в руках.

— Чи подумав ти, пане Станіславе, про той цукровий завод? — сказала вона, нюхаючи свій флакончик, що було ознакою її хвилювання. — Подумай про це, будь ласка, та поговори зі мною, бо мені вже обридли ці інтриги…

— Ви чимось збентежені? — спитав Вокульський.

Вона махнула рукою.

— A-а, збентежена… Я б тільки хотіла, щоб Евеліна з бароном або одружилися, або розійшлися. Або нехай собі їдуть від мене — чи вони обоє, чи Старський… Одне з двох.

Схиливши голову, Вокульський мовчав. Він думав, що залицяння Старського до баронової нареченої, мабуть, стало дуже очевидним, але яке ж йому було до цього діло?

— Дурненькі вони, ці панни, — знов заговорила господиня. — Їм здається, що варто тільки вловити багатого чоловіка та гарного коханця — та й більш нічого в житті не треба… Дурненькі. Не знають вони, що скоро обридне і старий чоловік, і пустий коханець і що рано чи пізно кожній захочеться зустріти справжню людину. А коли, на її нещастя, така трапиться, що вона їй дасть?.. Свою продану чарівність чи забруднене отакими Старськими серце?.. І подумати тільки, що майже кожна з них мусить пройти цю школу, поки пізнає людей. А до того, нехай їй трапиться і найшляхетніший, вона його не оцінить. Віддасть перевагу старому багачеві або зухвалому розпусникові, зіпсує собі Життя, а потім захоче почати нове, та вже буде пізно… А найбільше дивує мене те, — говорила далі господиня, — що мужчини не можуть збагнути отаких ляльок…

Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить!

— Чому ж ви не остережете його? — спитав Вокульський здавленим голосом.

— Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, — додала вона по паузі, — подумаєш про той цукровий завод?..