Вокульському все більше подобався спритний хлопець.

— Ти ще не жонатий? — спитав він.

— Ні. Та, що ходить в хустці, мені не потрібна, а та, що в капелюшку, за мене не пішла б.

— Що ж ти тут робиш, як нема вивісок для малювання?

— Та так, пане: трохи того, трохи сього, а разом нічого.

Раніш я столярував, то ледве встигав з роботою. За якихось кілька років наскладав би з тисячу карбованців. Але торік я погорів, та так і не можу зіп’ятись на ноги. Дерево, верстаки, струмент — все пішло з димом. Прошу пана, такий вогонь був, що найтвердіші терпуги перетопились, як смола. Подивився я на згарище та й плюнув, а сьогодні мені навіть тієї слини жалько…

— Ти вже побудувався? Маєш струмент?

— Гай-гай, пане!.. Побудував у садку халупу, ніби хлів, аби було де матері їсти зварити, а верстаки та струмент… На це, пане, треба було б карбованців із п’ятсот, слово честі, як бог свят… Адже я пам’ятаю, скільки років покійний батько гнув спину, поки стягнувся на хату та на майстерню.

Вони наближались до руїн. Вокульський задумався.

— Слухай, Венгелеку, — сказав він раптом, — подобаєшся ти мені. Я побуду в цих місцях, — тут він тихо зітхнув, — іще з тиждень… Якщо ти вирізьбиш мені напис як слід, візьму тебе на якийсь час у Варшаву. Там я побачу, чого ти вартий, і… може, у тебе знову з’явиться майстерня.

Хлопець нахиляв голову то в один, то в другий бік, пильно придивлявся до Вокульського. Йому раптом спало на думку, що це мусить бути дуже багатий пан, може, навіть з тих, кого господь часом посилає бідним людям, — і скинув шапку.

— Чого ж ти став? Надінь шапку… — сказав Вокульський.

— Перепрошую пана… може, я сказав щось погане?..

Але у нас таких панів немає… Були, кажуть, колись давно. Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю…

Вокульський усміхнувся і, дивлячись на збентежене обличчя хлопця, подумав, що за свій річний прибуток міг би ущасливити з півтораста отаких бідняків. «Гроші справді велика сила, тільки треба уміти їх як слід використовувати».

Вони вже були під горою, де стояв замок, коли з другої гори почувся голос панни Феліції:

— Пане Вокульський, ми тут!..

Вокульський глянув угору й побачив багаття, круг якого сиділо заславське товариство. Обіч буфетник і покоївка наставляли самовар.

— Пане Вокульський, заждіть, я зараз прийду до вас! — гукнула панна Ізабелла, встаючи з килима.

До неї підбіг Старський.

— Я проведу вас, — запропонував він.

— Ні, дякую, я сама дійду, — сказала панна Ізабелла, одступаючи від нього. Потім почала спускатися з крутого укосу так вільно і граціозно, наче то була алея в парку.

— Який же я падлюка! Як я міг її підозрювати?! — прошепотів Вокульський.

І раптом йому причулося, що якийсь таємничий голос каже йому: «Вибирай між тисячами таких, як Венгелек, що потребують допомоги, і єдиною жінкою, яка оце зараз спускається з гори». «Я вже вибрав!» — подумав Вокульський.

— Але до замку я сама не вийду, вам доведеться подати мені руку, — сказала панна Ізабелла, ставши проти Вокульського.

— Може, дозволите провести вас другою дорогою, там буде легше, — напросився Венгелек.

— Веди.

Вони обійшли гору кругом і почали підніматися річищем висхлого струмка.

— Якого дивного кольору це каміння, — зауважила панна Ізабелла, дивлячись на брили вапняку, поплямованого бурими цятками.

— Це залізна руда, — сказав Вокульський.

— Ні, втрутився Венгелек, — то не руда, то кров…

Панна Ізабелла але спинилася.

— Кров?.. — спитала вона.

Вони вже стояли на вершині пагорка, від решти компанії їх закривав напівзруйнований мур. Відціля видно було замковий двір, порослий терном і барбарисом. Під одною з веж лежала величезна брила граніту.

— Оце той камінь, — сказав Вокульський.

— Ага, це він… Цікаво, як його сюди винесли?.. Так що ви сказали про кров? — спитала панна Ізабелла Венгелека.

— Це старовинна бувальщина, — відповів Венгелек, — її мені розказував ще дід. Та про неї тут знають усі.

— То розкажіть її нам, — наполягала панна Ізабелла. — Я люблю слухати легенди коло руїн. Понад Рейном їх сила-силенна…

Вона пройшла в двір, обережно обходячи колючі кущі, й сіла на камені.

— То розкажіть же нам про ту кров…

Венгелека це прохання не збентежило. Він усміхнувся і почав:

— Давно-давно, коли ще мій дід ганяв серед отих дубів за птахами, по тій кам’янистій доріжці, якою ми йшли, текла річка. Тепер вона оживає тільки весною або після зливних дощів, але як мій дід ще був малим, то текла цілий рік.

І от тоді на дні річки лежав великий камінь, немов ним хтось заткнув діру. А там і справді була діра — не діра, а вхід у підземелля, де були заховані такі скарби, яких не знайти в усьому світі. А між тими коштовностями, на ліжку зі щирого золота, спала панна, може, навіть якась графівна, прегарної вроди і пишно вбрана. Казали, що тільки за оздоби в її косах можна було купити всі добра від Заслава до Отроча.

І от спить та панна з тієї причини, що хтось уткнув їй в голову золоту шпильку — чи то щоб позбиткуватись, чи на злість, бог його знає. Отак вона спить і не прокидається, казали, доти, поки їй хто-небудь не витягне з голови золотої шпильки, а як витягне, той одружиться з нею. Але діло це нелегке й небезпечне, бо в підземеллі пильнують скарбів і самої панни всілякі страховища. А які вони, то я знаю добре, бо, поки я не погорів, ховав такого одного зуба, як кулак, а того зуба мій покійний дід на цьому місці знайшов і мені дав (правду вам кажу й нічого не збрешу).

А коли один зуб був, як кулак (я ж його бачив і в руках не раз держав), то пащека, мабуть, була як піч, а всеньке страховище — як стодола… Отож борюкатися з ним було нелегко, та й не з одним, а з кількома. Через те найсміливіший чоловік, нехай би й як подобалась йому та панна, а ще більше її багатство, не наважився б увійти в підземелля, аби не потрапити в пащеку страховища…

Про ту панну і про ті скарби люди знали вже давно, — розказував далі Венгелек, — бо двічі на рік — на Великдень та на святого Яна — камінь відкочувався, і коли хто-небудь стояв над струмком, то міг заглянути в безодню й побачити тамтешні дива.

Одного разу на Великдень (діда тоді ще й на світі не було) прийшов сюди, до замку, молодий коваль Із Заслава.

Став він над струмком та й думає: «Чи не могли б мені показатись ті скарби?.. Зараз би вліз туди, хоч би й крізь найтіснішу дірку, понапихав би кишені, та й не треба було б дути міхом». Тільки-що він так подумав, коли це відкочується камінь, і бачить мій коваль мішки з грішми, повні миски щирого золота і стільки дорогої одежі, як на ярмарку…

Але насамперед впала йому в очі сонна панна, така, дід казав, гарна, що коваль той аж остовпів. Спить вона, а сльози плинуть у неї по лицях, і котра впаде чи на сорочку чи на ліжко, чи на землю, — одразу стає чистим самоцвітом. Спить вона й болісно зітхає від тієї шпильки. А що зітхне, то на деревах над струмком листя так і зашелестить з жалю та журби за нею. Коваль уже хотів був увійти в підземелля, але час, видно, минув, і камінь став на своє місце, тільки забулькотіло.

Відтоді не міг той коваль місця собі нагріти. За що не візьметься, все з рук падає. Куди не гляне, ввижається йому той струмок, а в ньому, наче крізь шибку, бачить він панну в сльозах. Аж змарнів він, бідолаха, бо серце йому так щеміло, немов хтось держав його пекучими обценьками. Наврочено, звісно.

А коли вже він зовсім не міг витримати журби, пішов до одної баби-ворожки, дав їй срібного карбованця за пораду.

— Ну, — каже баба, — нема тут іншої ради, тільки як діждешся святого Яна, йди до того струмка і, як камінь відкотиться, лізь у прірву. Як виймеш пані шпильку з голови, а вона прокинеться, одружишся з нею і будеш над панами пан. Тільки тоді не забудь і за мене — за мою добру раду. І ще ось що пам’ятай: коли на тебе найде страх і почнеш боятись, зараз перехрестись і рятуйся ім’ям господнім… Вся річ у тому, щоб ти не злякався: нечиста сила до сміливця не підступиться.