Та ні, — а тільки я… Почесні ті слова —

Річ несподівана для мене і нова.

Оронт

Шаноба хай моя вас, пане, не дивує:

З усіх вона людей найбільше вам пасує.

Альсест

Мій пане…

Оронт

Хай би хто всю Францію зійшов

Вартнішої за вас людини б не найшов.

Альсест

Мій пане…

Оронт

Хай мене поб’є небесний грім,

Коли злукавив я у слові хоч однім.

Дозвольте ж вас обнять і приязнь освятити

Щоб пишно розцвіли її незрадні квіти.

От вам рука моя — міцний і певний знак

Любові…

Альсест

Пане мій…

Оронт

Що ви сказали? Як?

Зрікаєтеся ви?

Альсест

Та зважте — чи ж годиться

Так оголошувать на людях таємниці,

Словами гратися, на вітер кидать їх?

Щоб до визнань дійти і до похвал таких,

Раніш не вадило б спізнать один одного І тим для приязні уторувать дорогу.

А так — не відавши, які ми удались, — Глядімо, щоб, бува, не каяться колись!

Оронт

До діла сказано. Та я за річ такую

І за такі думки ще глибше вас шаную!

А поки прийде той дружіння світлий час,

Слуга й тепер уже найнижчий перед вас.

Коли улаштувати щось треба при дворі вам,

То я й порадою допоможу, і впливом:

Чималу, далебі, відограю там роль,

І над усіх мене шанує сам король.

Я радий повсякчас вам стати у пригоді,

А що цінителів таких шукати годі,

Що всім відомий смак і розум ваш тонкий, —

Насмілюся сонет вам прочитати свій

І тим до приязні підвалини зміцнити.

Альсест

Мій пане, в тих речах не годен я судити,

Даруйте…

Філінт Та чому ж…

Альсест

Великий маю гріх:

Занадто щирий я у присудах своїх.

Оронт

Я й прагну щирості. Мене б ви засмутили,

Якби од мене щось лукаво потаїли.

Лиш на одвертого я важу судію.

Альсест

Як так, добродію, то що ж — я пристаю.

Оронт

Сонет… Бо це сонет… Надія… Це до пані,

Що в серці деякі збудила сподівання…

Надія… — пишних слів, проречисто-гучних,

Нема в цих віршиках і ніжних, і сумних…

Альсест

Ми те побачимо.

Оронт

Надія… Чи ж несмілим

Потраплю слухачам я догодити стилем

І чи вдалось мені належних слів добрать?..

Альсест

Побачимо.

Оронт

Іще насмілюся додать:

За чверть години це я встиг скомпонувати.

Альсест

Не в часі сила там, де йде про результати.

Оронт

(читає)

Надія серце людське веселить

І душу розважає у печалі,

Та сумно нам, Філідо, зрозуміть,

Що не прийде по ній нічого далі.

Філінт

Я зачарований уже від перших слів!

Альсест

(тихо)

Ви зачаровані! І грім вас не убив!

Оронт

Прихильність появили ви в речах,

Та нині з того я вже не радію:

Ах, краще б ви скупі були в дарах,

Ніж мали тільки дарувать надію.

Філінт

В яку гармонію укладено рядки ці!

Альсест

(тихо)

До лиха! Хвалите нечувані дурниці!

Оронт

Коли в чеканні невеселі дні

Судила доля зводити мені,

То краще з білим світом розлучитись.

Дарма ласкаві тратите слова,

Бо безнадія того повива,

Хто мусить лиш надією живитись.

Філінт

Яке закінчення виборне!

Знаменито!

Альсест

(тихо)

А, враг би взяв тебе! Найкраще б закінчити,

Зламавши дурневі його виборний ніс!

Філінт

А скільки грації!

Альсест

(тихо)

Бодай на неї біс!

Оронт

(до Філінта)

Поблажливості ви явили забагато.

Філінт

Ні, щиро я казав.

Альсест

(тихо)

Зарізав без ножа ти!

Оронт

(до Альсеста)

А з вами, пане мій, умова в нас була:

Одверта, сказано, огуда чи хвала.

Альсест

Тут справа нелегка і делікатна, пане.

Поетам раз у раз поблажливість бажана,

А правда інколи не до вподоби їм.

Розмову мав колись я з віршником одним

(Не назову його). Сказав я без вагання,

Що треба гамувать охоту до писання,

Що рими, зліплені при нагоді дрібній,

Не слід поквапливо нести на суд людський,

Що той, хто вірші всім і кожному читає,

В смішне становище частенько потрапляє.

Оронт

Мій пане, хочете сказати ви мені,

Що помилився я, коли почав…

Альсест

Ні, ні!

Йому доводив я, що творами пустими

Лиш репутацію калічимо собі ми,

Бо люди, як на суд беруть вони кого,

Найперше огріхи підхоплюють його.

Оронт

Виходить, — вартий я за мій сонет догани?

Альсест

Я цього не кажу. Йому навів я, пане,

Багато прикладів, як хіть ота до рим

Людей знеславлює…

Оронт

Ви натякнули цим,

Що недоладного я написав сонета?

Альсест

Я цього не кажу… «На біса ви в поети,

Панове, пнетеся? — так я йому сказав. —

Навіщо пхати в друк усе, що написав?

Лиш тим прощаємо ми віршики без змісту,

Сяк-так ізліплені, хто з того має їсти.

Сверблячку марну ви в собі переборіть

І з мазаниною на люди не спішіть.

Задовольняйтеся, як при дворі ви в шані,

В повазі… Справді-бо, чудне ото бажання —

Доконче з книгами виходить на базар,

Письменних там юрбу збільшаючи нездар», —

Так того віршника я умовляв, мосьпане.

Оронт

Хто ж на такі думки розумний не пристане?

Та я про свій сонет хотів би гадку знать.

Альсест

Найкраще б вам його з шухляди не виймать!

Признаюся — взірці ви мали щонайгірші,

І неприродністю одгонять ваші вірші.

Що має значити: прихильність у речах?

Як штучно сказане оте: скупі в дарах!

ІЦо за фальшива гра: надія й безнадія!

Коли хто простоту цінує й розуміє,

То мусить визнати, що тут її нема

І що виразності шукати теж дарма.

Аж страшно здумати, як зіпсувався нині

Смак у письменників. Давніші покоління,

Хоч різних тонкощів у віршах не плели,

А серце зрушити і схвилювать могли,

Таку от пісеньку хоч би скомпонувавши,

Як ця, що я собі її курничу завше:

Коли б король мені давав