— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.

— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.

— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодним німецьким письменником особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Владислава Гаєка з Домажлиць. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького дворнягу за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі реготалися, а він плакав і платив за всіх присутніх, І ми мусили йому співати:

— Швейку, ви ж не в театрі. Горлаєте, як оперний співак, — злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. — Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ганггофер. Так що ж сталося з тими книжками? — люто вибухнув надпоручник.

— З тими, що я приніс із полкової канцелярії до батальйону? — замислено спитав Швейк. — Їх справді написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане обер-лейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму прямо з полкової канцелярії. Вони, мабуть, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в буфеті, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небуть. І вони там, кажу, пане обер-лейтенанте, сиділи, сиділи й пили. По телефону ніде — ні там, ні в інших маршових ротах — не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки й на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А я ж, пане обер-лейтенанте, знаю, що на воєнній службі треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу й віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, насилу я його допер до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки переглянув. І ось тоді в мене виникла думка. Фельдфебель-рахівник з полкової канцелярії мені сказав, нібито, згідно з телефонограмою до полку, в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, котрий саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так не сміявся, як тоді, бо я перечитав дуже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторяв: «Ось тут перші томи, а тут — другі. Котрий том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони усі там перепилися, бо коли читати книжку спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. Та ще такий роман, який я приніс про «Sunden der Vater». Я, треба сказати, вмію і по-німецькому. Того ж то я у вас питав, пане обер-лейтенанте, по телефону, коли ви повернулися, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читають тепер книжок у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яна худобина, коли не знаю, що й в «Отче наш» спочатку іде «отче наш», а потім «амінь». Вам недобре, пане обер-лейтенанте? — співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.

На блідому обличчі надпоручника не було ніякого виразу люті. Воно було скоріш розпачливо безнадійне.

— Далі, далі Швейку, це все байдуже, мені вже краще…

— Отож, кажу, — звучав на порожніх коліях лагідний Швейків голос, — і я був такої самої думки. Одного разу я купив кривавий роман про Рожа Шаваню з Баконського лісу, а там бракувало першої частини, і я мусив здогадуватися про те, що було спочатку, бо навіть і в такій розбійницькій історії без першої частини не обійтися. Тому мені було цілком ясно, що це власне, було б зайве, коли б панове офіцери почали читати спершу другий том, а потім уже перший, та як по-дурному виглядало б з мого боку, якби передав я в батальйон те, що мені говорили в полковій канцелярії: мовляв, пани офіцери самі знають, котрий том їм треба читати. Мені взагалі, пане обер-лейтенанте, вся ця історія з книжками видавалася страшно дивовижною і загадковою. Я знав, що панове офіцери взагалі мало читають, а коли шумить воєнна буря…

— Лишіть, Швейку, при собі ваші дурниці, — простогнав надпоручник Лукаш.

— Адже я, пане обер-лейтенанте, одразу ж тоді запитав вас по телефону, чи не бажаєте обидва томи зразу. А ви мені відповіли, точнісінько як тепер, щоб я ці дурниці лишив при собі, мовляв, нам тільки й бракувало, що тягатися з якимись там книжками. То я й подумав: якщо ваша думка така, то й решта панів офіцерів мусить, певне, так само на це дивитися. Я порадився в цій справі з нашим Ванеком, адже той має вже фронтовий досвід. Він сказав, нібито спочатку кожний з панів офіцерів думав, що війна — це якась забавка, ї віз на фронт цілу бібліотеку, мов на дачу. Офіцери дістали від ерцгерцогинь у подарунках на фронт навіть повні збірки творів різних поетів, так що денщики гнулися під ними в дугу і проклинали той день, коли на світ народилися. Ванек казав, буцімто такі книжки на фронті зовсім не були придатні для куріння, бо були друковані на дуже гарному цупкому папері, а в сортирі собі такими віршами, пробачте на слові, пане обер-лейтенанте, весь зад обдереш. На читання не залишалося часу, бо весь час треба було тікати й усе кидати. Потім уже виробився такий звичай, що, як тільки загримить перша гармата, денщик одразу ж викидав геть усі книжки для читання. Після того, що я почув, мені хотілося, пане обер-лейтенанте, ще раз узнати вашу думку, і коли я вас запитав по телефону, що зробити з тими книжками, ви сказали, коли вже якийсь біс улізе до моєї пришелепуватої макітри, то я не відчеплюся доти, аж поки не дістану гарненько по пиці.

Так ото я, пане обер-лейтенанте, і відніс до батальйонної канцелярії лише перші томи з того роману, а другий том залишив тимчасово у нашій ротній канцелярії. Я мав добрий намір: хай, думаю, панове офіцери прочитають перший том, а тоді їм видадуть другий, як роблять у бібліотеках. Та раптом прийшов наказ їхати і телефонограма цілому батальйону: усі зайві речі здавати до полкового складу. То я ще запитав Ванека, чи вважає він другий том роману зайвим. А він мені сказав, що після сумного досвіду в Сербії, Галичині й Угорщині ніяких книжок для розваги на фронт не возять. Корисними є лише скриньки в містах, куди для солдатів складають прочитані газети, бо в газетний папір добре загортати тютюн або сіно, що їх солдати курять в окопах. У батальйоні вже роздали перші томи роману, а другі ми віднесли до складу. — Швейк замовк, але за хвилину додав: — Скільки всякої всячини в тому складі, пане обер-лейтенанте. Там навіть є циліндр будейовицького регента, в якому він з’явився до полку після мобілізації.

— От що я вам, Швейку, скажу, — тяжко зітхнувши, промовив надпоручник Лукаш. — Ви взагалі не уявляєте собі наслідків своїх учинків. Мені вже самому собі гидко називати вас ідіотом. Для вашого ідіотизму взагалі немає назви. Коли я вам скажу: ідіот, — то це для вас дуже ласкаве ім’я. Ви встругнули щось жахливе. Всі найстрашніші ваші злочини, відколи я вас знаю, — в порівнянні з цим останнім просто ангельська музика. Якби ви, Швейку, знали, що ви наробили… Але ви про це ніколи не довідаєтеся… А якщо, можливо, колись зайде розмова про ці книжки, то хай вас бог боронить ляпнути, що я говорив вам по телефону про другий том… Якщо колись почнуть говорити, як це, власне, сталося з першим і другим томами, то ви й вухом не ведіть. Ви ні про що не знаєте, нічого не чули, нічого не пам’ятаєте. І боронь боже вас заплутати мене до чогось. Пам’ятайте тоді…