— Нас це турбує, як торішній сніг, кадете Біглере, — сказав капітан Сагнер з виразом невдоволення і презирства. — Безсумнівне одне: система, про яку ми говорили і яку я вам тут пояснював, це не тільки одна з найкращих, але, можемо сміливо сказати, й одна з неперевершених. Хай тепер зашмарканці з усіх відділів контррозвідки ворожих штабів не тратять дарма сили. Вони здохнуть, а не прочитають нашого шифру. Це щось зовсім нове. Таких шифрів іще ніколи не бувало, Наполегливий кадет Біглер багатозначно кашлянув.

— Насмілюсь, пане капітане, — сказав він, — звернути вашу увагу на книжку Керікгоффа про військове шифрування. Цю книжку кожен може замовити у видавництві «Військова енциклопедія». Там, пане капітане, докладнісінько описано метод, про який ви нам розповідали. Винахідником його був полковник Кірхер, він служив за Наполеона Першого в саксонських військах. Метод шифрування словами — це метод Кірхера, пане капітане. Кожне слово телеграми розшифровується на протилежній сторінці ключа. Метод був удосконалений поручником Флейснером у його книжці «Handbuch der militarischen Kryptographie»[208], яку кожен може собі купити у видавництві Військової академії у Вінер-Нейштадті. Будь ласка, пане капітане. Кадет Біглер сягнув до валізки, витяг звідти книжку, про яку щойно говорив, і вів далі: — Флейснер подає цей самий приклад. Ви всі можете в цьому переконатися. Ось він:

Телеграма: «Auf der Kote 228 Maschinengewehrfeuer linksrichten».

Ключ: Ludwig Ganghofer «Die Sunder der Vater». Zweiter Band.

А тепер, прошу, погляньте далі. Шифр «Sache — mit — uns — das — wir — aufsehen — in — die — versprachen — die — Martha…» і так далі. Точнісінько, як ми чули хвилину тому.

Хто міг заперечити? Шмаркате «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом» мало рацію.

В штабі армії хтось із панів генералів полегшив собі роботу. Розгорнув книгу Флейснера про військове шифрування, і справа готова.

Під час цієї розмови надпоручник Лукаш намагався подолати якесь душевне хвилювання. Кусав губи, хотів щось сказати, але врешті почав говорити зовсім не те, що збирався.

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Бруку-на-Лейті вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би такий шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилося б і сліду. Практичного значення це не має. Капітан Сагнер дуже неохоче притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю й чекаємо. А що шифри міняються, це також правда.

Капітан Сагнер відступав по всій лінії.

— У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не досить досконалі й невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як замішання, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилину, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми в Рабі, meine Herren! Солдати дістануть тут по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку. — Сагнер подивився на маршрут. — О четвертій дванадцять від’їжджаємо, о третій п’ятдесят вісім всі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі… Zugsweise, Direktion Verpflegungsmagazin № 6[209]. Контроль над роздаванням продуктів покладається на кадета Біглера.

Всі поглянули на кадета Біглера, немов попереджуючи: «Доведеться тобі, шмаркачу, витримати бій».

Але старанний кадет Біглер витяг уже з валізки аркушик паперу, лінійку, розкреслив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав питати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з них не знав цього напам’ять, вони могли подати Біглерові потрібні цифри тільки згідно з неясними записами у своїх блокнотах.

Капітан Сагнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він згорнув книжку і зауважив:

— А цей Людвіг Ганггофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вистрибнув із штабного вагона і попрямував до Швейка.

Швейк і його товариші вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати: йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи. Тепер гірше, ніж за панщини. Раніше в армії було не так. Його дідусь, який живе на утриманні в своїх дітей, розповідав, що у війну шістдесят шостого року ^{161} офіцери ділилися з солдатами і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш, якогось молодого дідуся, — сказав він, чемно, коли приїхали до Раба. — Твій дідусь пам’ятає лише війну в шістдесят шостому році, а ось дідусь одного мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе в наймити. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, який служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже: «Залишимо цю потвору тут, якого біса підриватися». А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень, і край! Дідусь Роновського тільки й сказав йому: «Ти, шмаркачу, я старий відставний солдат». За тиждень він дістав повістку і мусив знову вирушити до Італії на військову службу. Пробув дідусь іще там десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той пісник раніше помер.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, йдіть-но сюди, — сказав він. — Облиште це ідіотське патякання, а краще ідіть поясніть мені одну справу.

— Вже йду, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимсь чудернацьким поглядом.

У надпоручника Лукаша на лекції капітана Сагнера, яка завершилася такою невдачею, виявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось особливих розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паровоза, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з боєприпасами, Лукаш прямо запитав:

— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по двадцять гелерів і за кожну гуску стільки ж.

— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна залишитися в таємниці від Швейка, щоб той негідник ні про що не дізнався.

— Ви знаєте Ганггофера?