– Я все чула!
– Знаю, – сказав Оскар.
– Тобі треба тікати. Негайно! Поки не пізно, – сама того не помічаючи, вона говорила йому «ти».
Він обережно взяв її за плечі, немов боявся завдати їй болю.
– Заспокойся. Це не що інше, як шантаж.
– Але ж це правда? Так?
Оскар усміхнувся, та вона бачила, що усмішка була силувана.
– Правда. Тільки Улінгер і його шефи не впевнені в цьому. Історію з моїм батьком абверівці не наважаться ворушити. Вони могли б зробити це давно, але не зробили. Докази в них слабенькі, тому ніхто й не рискнув, а тепер тим більше не рискне сказати Гітлеру, Герінгу і Шахту. що багато років вони вважали радянського розвідника за свого соратника. Що ж до оперативної карти генштабу, то тут в Улінгера самі тільки припущення. Тепер, коли керівництво СС вирішило використати момент і покласти всю відповідальність за невдачу під Орлом на абвер, такі здогади навряд чи візьмуть до уваги. Тим більше, що я, здається, спіймав Улінгера на крамольних – з погляду СС – махінаціях. Мене тільки турбує армійський госпіталь, де я ніколи не лежав. Але товариші в Москві обіцяли залагодити й це.
– А якщо їм не пощастить?
– Тоді Мюллер арештує мене, – всміхнувся Оскар.
– Хто цей Мюллер?
– Начальник імперського гестапо.
– Ні. – Ірина Дмитрівна рвучко обняла Оскара. – Краще мене – не тебе! Ти тікай – я залишусь!
Вона не розуміла, що каже; не розуміла, чому цілує його. Зрозуміла потім, коли сталося те, що мало статися. Вона ні про що не шкодувала. Їй було хороше з ним. Вона ніколи не думала, що може бути так хороше, що можна так кохати…
Невдовзі їхні стосунки перестали бути таємницею для товаришів, і той, кого Ірина Дмитрівна знала як обер-лейтенанта Зінгера, зустрівшись, сказав їй:
– Оскар уже одужав. Вам треба переходити на якусь квартиру в місті і влаштовуватись на роботу. Як лікар ви вже тут не потрібні, а ваше подальше перебування в особняку може скомпрометувати Оскара. У партизанський загін вас не візьмуть з тієї ж причини. Ви розумієте мене? Певна річ, те, що вам дали волю за врятування життя високопоставленого гітлерівського чиновника, поставить вас у дещо двозначне становище. І чим швидше ви покинете особняк, тим менше буде пліток. Надалі вам не слід зустрічатися з Оскаром з тих же міркувань. Проте якщо ваші взаємини… – Зінгер зам’явся.
– Наші взаємини не мають ніякого значення, – швидко сказала Ірина Дмитрівна. – Я зроблю все що треба для нього.
– Я не хочу розмовляти з Оскаром на цю тему, – зізнався Зінгер. – Точніше, я вже пробував розмовляти, але він нічого не хоче чути. Ніколи не думав, що він може бути такий легковажний. Наказати йому я не можу, а доповідати начальству не хочу. Краще хай це йде од вас.
– Гаразд, – сказала Ірина Дмитрівна.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Анісімова-Рененкампф симулювала божевілля. І хоч нікого не переконали ні її осклянілий погляд, ні пришелепувата гримаса, ні безглузде белькотіння, а проте Лежнєв вирішив послати її на обстеження до спецвідділення психіатричної клініки. З цим погодилися всі, крім Наталі. Вона вважала, що новий трюк обвинувачуваної розрахований, як і всі попередні, на гальмування слідства, на виграш часу. Однак Лежнєв був іншої думки: не погодився він і з запропонованими екстраординарними заходами. Більше того, він дав Наталі відгул за роботу в минулі вихідні, хоча вона й не просила його про те.
– Поки нема нічого термінового, відпочивайте. У вас ще буде можливість витратити свою енергію і нерви: Рененкампф – не найміцніший горішок, який нам треба буде розкусити. Так що скористайтеся з перепочинку самі і дайте його мені.
Але який тут перепочинок! Спробуй відпочинь, коли на душі таке, що нікому не скажеш. Наталя мало не посварилася з матір’ю, намагаючись викликати її на відверту розмову. А потім лаяла себе за це. Савицького уникала: було соромно зізнатися, що обмовила його, а ще більше мучила її думка про те, що не може поділитися з ним іншою тривогою, якою вона каралась. Ця тривога не пекла, не лпхоманила серце – сиділа в ньому колючкою.
Наталя намагалася переконати себе, що Анісімова-Рененкампф збрехала: звела наклеп на її матір. Одного маминого слова було б досить, щоб заспокоїтися. Проте Ірина Дмитрівна не сказала цього слова. І Наталя приготувалася до найгіршого, хоча в глибині душі вірила – все не так страшно. Десь є пояснення; якщо воно й не виправдовує, то принаймні пояснює якесь безглуздя двадцятип’ятирічної давності.
Безглуздя… Вона не знаходила для цього іншого слова. Мама любила чоловіка, який став Наталиним батьком, любила, нічого не чекаючи для себе, ні на що не сподіваючись. Любила вже мертвого. Отже, він вартий такої любові. Цікаво, яким він був? Якщо в генах закладено код, що передає в спадщину родові прикмети, то в Наталі немає претензій до батька. Від нього їй дісталися не тільки темно-руде волосся, іскристі очі, міцна статура, але й гострий, спостережливий розум; вона не знала почуття страху; вона була непохитна у своїх рішеннях і вміла відстоювати їх; вона любила людей, дорожила їхньою доброзичливістю, ні в чому ніколи не зраджувала товаришів. Якщо все це від батька, то вона тільки вдячна йому. Він не міг бути поганою людиною. Мама не полюбила б поганого… І все-таки з ним пов’язана якась таємниця. Мама берегла її якось наївно-вперто, майже по-дитячому. Вона могла вже тисячу разів придумати більш-менш правдоподібну історію Наталиної появи на світ; історію, яка задовольнила б не тільки цікавих, але й саму доньку. Але не придумала. Не хотіла брехати. Пояснити це було важко, майже неможливо. А разом з тим розгадка лежала десь поруч. Треба було тільки знайти її. І Наталя вирішила почати розшуки.
Три вихідні дні Наталю гнітила вимушена бездіяльність. Вона була певна, що відповідь криється десь у матеріалах справи про пожежу на Залісній вулиці, а точніше, в передісторії цієї справи, яка сягає корінням у вже далекі сорокові роки. Лежнєву було відомо значно більше ніж їй; у курсі подій тих років був і Кулінич; дещо знав про них Бадюк. Наталя могла без особливих хитрощів, так, між іншим, завести розмову про Оскара Фріснера. Навряд чи така її цікавість викликала б здивування. Звісно, було б чесніше розповісти Лежнєву про випад Анісімової-Рененкампф. Наталя так і вчинила б – про себе, про своє самолюбство вона думала найменше, – якби не вперта мовчанка Ірини Дмитрівни. Наталя жаліла не себе – маму. Через це й надумала розібратися в цій історії без сторонньої допомоги. Але треба було ждати до понеділка, і вона не знаходила собі місця.
Бачити нікого не хотіла, навіть Савицького, який після конфлікту на вечірці наполегливо шукав примирення.
В суботу кілька разів дзвонив. Наталя не брала трубки.
В неділю, відчуваючи, що він неодмінно прийде, вона зранку пішла в спорткомбінат, де не була вже понад два місяці. У гімнастичній секції довелося пояснювати причину довгої відсутності, але до тренувань її все-таки допустили.
Кілька разів падала з колоди, на брусах теж гепнулася.
Тренер, докірливо похитавши головою, сказав:
– Не тут заспокоюють нерви. Сходи краще в басейн, поплавай.
Наталя зрозуміла, що тренер має слушність.
У плавальному басейні, розташованому по сусідству з гімнастичним залом, вона зустріла Аллочку Зарембу. Врятуватися од неї не пощастило навіть у воді. Аллочка дуже швидко заговорила Наталю до напівнепритомного стану. Вона придбала туристську путівку в Польщу і заздалегідь смакувала принадність майбутньої подорожі. Маршрут вона вже встигла вивчити, і тепер її цікавили деталі.
Чи не чула, бува, Наталя про тамтешні ціни на одяг? Наталя не чула. Все одно Аллочка пообіцяла їй привезти модний купальник і заодно попросила позичити сто карбованців.
Із спортивного комбінату вони вийшли разом.
– Тебе терпляче ждуть, – сказала Аллочка, показуючи очима на протилежний бік вулиці.
Наталя глянула туди і побачила «Волгу» Савицького.
– Я зникаю, – мовила Аллочка і миттю щезла.