– Чому ж, вірю.

– До двадцяти восьми років я всього зазнала: голод, холод, війну; але мені було все байдуже: я була красива, – підперши рукою щоку, вела далі Анісімова. – Пішов од мене той, кого любила. Думала, кінець усьому. Їду на річку топитись, а зустрічні чоловіки очей з мене не зводять. Ці погляди тоді нове життя подарували. Веселе, відчайдушне. І полетіло моє життя на крилах срібних: усе погане, горопашне пропливало десь унизу, не торкаючись мене. Багатою не була – щасливою була. Таланило в усьому, будь-які двері одчиняла; куди хотіла повертала – не було мені перепони. Бо красива була! Я тоді не розуміла того – думала, випадково мене підхопив щасливий вітер; зрозуміла, коли обличчя втратила… Думаєте, брешу, вигадую?

– Я цього не думаю, – каже Наталя.

Вона й справді вважає, що цієї миті Анісімова говорить щиро. У коленкоровій папці, в тій, що передав їй Винник і що лежить у шухляді, є фото Анісімової двадцятирічної давності. Обличчя майже таке саме спотворене, хоча значно приємніше: не брезкле, без зморщок; коли уважно придивитися, можна знайти сліди колишньої принадності. І статура – на знімку Анісімова стоїть – зовсім інша: плаття, яке тріпотить на вітрі, підкреслює бездоганні лінії, поставу, жіночність. Так, вона була гарна. Через те дуже важко, майже неможливо повірити тюремному лікареві, що ця потворність – наслідок невдало зробленої пластичної операції. Невже молода жінка могла з власної волі – хоч би які були на те причини – піти на таку складну операцію?..

– Це сталося взимку сорок четвертого, – розповідає тим часом Анісімова. – Попала я в аварію поїзда. Вдарило мене фізіономією у віконне скло, та так, що я його вибила. Спочатку не відчувала болю. Рачки виповзла з вагона, уткнулася обличчям у сніг, щоб кров угамувати, і знепритомніла. Прийшла до тями в лікарні, вся в бинтах. Довго мені дзеркала не давали. Та якось уночі я тихенько витягла у сусідки пудреницю з дзеркальцем, вискочила в коридор, на світло, глянула… Матінко моя, – аж страшно стало. Так страшно, що й сказати не можу. Не доведи господи нікому таке пережити… Дайте закурити, Наталю Сергіївно.

Вона опускає голову, змахує сльозу. Наталя мимоволі відчиняє шухляду, де лежать сигарети, але одразу ж, немовби обпікшись, засовує її.

– Закурите потім, Дарино Федорівно. Гомоніти нам ще довго, а в мене голова паморочиться від тютюнового диму.

Анісімова крадькома кидає на Наталю вивчаючий погляд і знов похнюплюється, притуляє до очей носовичок. Наталя удала, що нічого не помітила. Насправді ж спритно обставлене жалібними словами прохання звинуваченої, її скоса кинутий погляд стривожили Наталю: вона мало не попалася на гачок. Поєдинок почався.

– Я слухаю. Слухаю вас, Дарино Федорівно. Розповідайте.

– Що ж тут розповідати! – перестає витирати сльози Анісімова. – Після того нещастя втекла я від самої себе, від усього, що могло нагадати моє колишнє обличчя. Була в Сибіру, на Далекому Сході, потім у Магаданську область завербувалася. Працювала де попало: була продавцем, буфетницею, кухаркою, комірницею. Почала пити. Горілка хоч і ненадовго, а все-таки дає забуття… Чоловіки? Були й чоловіки. Такі, що на обличчя не дивляться. Навіщо, спитає? – вони були потрібні мені? Розважити себе хотіла: ось, молив, не така вже ти страхолюдина, якщо на тебе ще й охочі є. Знаю – все це самообман. Та мені тоді він був потрібен, без нього не вижила б. А потім зустріла одного, який не злякався мого обличчя. Брехати не буду – не подобався він мені, навіть бридкий був попервах. Крім усього, сім’я в нього була. Та хто ж у моєму становищі вибирає? Покликав за собою – побігла, як бездомне цуценя. На новому місті найняв мені квартиру, приходив потай, щоб жінка не прочула. Хай і так. З усім змирилася. Через нього перший раз у тюрму потрапила: в магазині, яким він завідував, нестачу виявили. То він на мене, продавщицю, все звалив. Сам правда, теж не викрутився – більше за мене схопив. У таборі й помер од якоїсь хвороби…

Наталя уважно слухає. Все це правда: і Сибір, і Далекий Схід, і Магаданська область, і завмаг-розкрадач, котрий помер у виправно-трудовій колонії. Все перевірено, все збігається. Брехня в чомусь іншому. Але в чому? Може в тому, що не так уже нещасливо жила Анісімова після війни? У неї були дорогі убори: модні пальта, костюми, плаття, хутра, золоті дрібнички. Часто бувала на курортах, пила-гуляла по ресторанах. Залицяльники? Навряд чи вони її утримували. Скоріше навпаки. Тоді звідки ж вона брала гроші? Працювала в торгах, на базах; була нечиста на руку. На полюбовника-завмага даремно верне – до зустрічі з ним жила не гірше. Тут іще питання, хто кого втягнув у махінацію з «лівим» товаром. І все-таки не про це тепер мова. Що привело її минулого року в Русанівку, де вона деякий час була кухарем у чайній? Чому в січні того року переїхала в Сосновське, найнялася двірником сімнадцятого домоуправління?

– У Сосновському одразу не могла прописатися. Тимчасово жила в Русанівці. Потім Анюта через одного свого знайомого влаштувала мене двірничкою на Вітебській. Я на цю роботу із-за квартири пішла. Двірникові належить службова житлоплоща…

І це правда. За винятком, либонь, одного – не Ганна Щербак допомогла їй переїхати в Сосновське. Та цього не доведеш – Щербак мертва.

– … Ось і все моє життя, Наталю Сергіївно. Судіть як хочете.

Наталя задля годиться якусь мить мовчить, а тоді питає:

– Дарино Федорівно, що це за хлопець жив у вас на квартирі?

– Анютин знайомий.

– Прізвища не пригадаєте?

– Звали Джоном, а прізвища я не питала. Він жив у мене без прописки. Недовго, правда, місяців півтора.

Наталя задоволено хитає головою, а про себе думає:

«А це вже ви брешете, Дарино Федорівно: Джон Палій ніколи не жив у вас. Приходив – це правда. Тільки не з Ганною Щербак, яка йому в матері годилась, а з Сільвою Пєтуховою». Наталя дивиться на годинник.

– Забалакалися ми з вами, Дарино Федорівно. Незабаром кінець робочого дня. Але я постараюся швидко записати ваші свідчення.

Анісімова знову кидає на Наталю вивчаючий погляд, і Наталя знову удає, що не помічає його.

– А що записувати? – всміхнулася Анісімова. – Ніякої користі для вас у моєму базіканні немає. Я все це так, знічев’я, розповіла, трохи душу перед вами розважила. Не з цим на допит просилася.

– А з чим?

Анісімова деякий час мовчить, немовби збирається з думками, а потім каже:

– Совість мене замучила, Наталю Сергіївно. Я ж старшому слідчому громадянину Трачеві не все розповіла. Не хотілося брати ще один гріх на душу. А тепер зрозуміла – мучитимуся, коли про ту людину не розповім. Знаю, підозрюєте ви, що Анюта не своєю смертю померла. Не поділяла я, скажу чистосердо, вашої думки. Та останнім часом сумніви в моє серце вкрались: а що коли ваша правда? У камері, знаєте, всього передумаєш. Був у Анюти один постійний полюбовник. З ним вона найчастіше приходила. Гарний, хоча й сивий. Дуже статечний чоловік. Машина у нього своя, грошей завжди повні кишені. Він Анютою крутив як тільки хотів. І не те, щоб вона його любила – боялась більше. Чого – не знаю. Пам’ятаю, одного разу розсердився він і при мені надавав їй ляпасів. Навідліг бив так, що аж у мене в вухах лящало. А вона сиділа, наче паралізована, не підвела, щоб захиститися, рук. Ну та я в їхні справи не втручалася – мало що може бути між людьми. Але що мене збентежило – це його поведінка після Анютиної смерті. Зайшов він якось до мене, пам’ятаю, було це ввечері, сказав, що Анюта померла, і просив нікому не розповідати, що він у мене з нею бував. Десять карбованців на стіл поклав. Це мені, значить, щоб я мовчала.

Анісімова замовкла і глянула на Наталю, чекаючи запитання. І Наталя спитала – надто вже не терпілось їй спитати:

– А після цього він приходив до вас?

– А що йому в мене робити? Стара я для нього, – ухилилася від прямої відповіді Анісімова.

– Але ж у вас бували дівчата, – нетерпляче мовила Наталя. – Сільва Пєтухова, наприклад.

Цього не треба було казати. Наталя одразу ж зрозуміла свою помилку, та було вже пізно. По обличчі Анісімової немовби пробігла тінь.