Дубовий порадив Наталі не чіпати цих питань, оскільки сама постановка їх кидала тінь на людину, яка вчинила справжній подвиг і загинула під час виконання службового й громадянського обов'язку.

Подумавши, Наталя погодилася з Дубовим. «Справді, – міркувала вона, – яке значення для слідства мають колишні стосунки Гургаля і Ганни Щербак?» Вона заспокоювала себе цією думкою, хоча десь у глибині душі не погоджувалася з нею. Скоріше відчувала, ніж розуміла, що справа не в цих стосунках загиблих, а в чомусь іншому. Можливо, її насторожувало те, що Гургаль, як твердили очевидці, вибравшись із охопленого вогнем будинку, сказав Вернигорі, щоб той викликав оперативну групу. Не наряд міліції для підтримання порядку й охорони місця події, а саме оперативну групу карного розшуку. Не розсіяли Наталиних сумнівів і експерти. Так, в акті пожежно-технічної експертизи було сказано, що пожежа виникла внаслідок короткого замикання в несправній електропроводці. А поблизу була речовина, яка легко спалахувала, отож неважко уявити, як виникла пожежа. Але що то була за речовина, експерти визначити не могли.

Хіміко-фізичний аналіз золи, яку зібрала Наталя на пожарищі, теж нічого не дав.

– Деревина, фарба, скло, поліхлорвініл; у невеликій кількості окиси металів: заліза, міді, вольфраму, – сказали їй у лабораторії. – Якщо й була якась горюча рідина, то вона повністю згоріла. Найпевніше, це був етиловий ефір.

Якщо поширенню пожежі сприяв етиловий ефір, то мимоволі поставало запитання: чому ці ліки, та ще й у чималій кількості, були в домі Щербаків? Річ у тому, що етиловий ефір, який широко застосовується в медицині, відпускають хворим у суворо визначених дозах і тільки по рецептах. Щоб перевірити, хто купував ефір у сосновських аптеках, треба було немало часу. В основному ж Наталя покладала надії на судово-медичну експертизу. Але Савицький не сказав нічого нового, хоча його висновок був більш категоричний, ніж висновки пожежників. Та саме цей безапеляційний за своїм характером висновок насторожував Наталю. Савицький вважав, що і Щербак, і Гургаль загинули під дахом, який обрушився. Це не викликало сумнівів. А от твердження про те, що, крім опіків, у них не було інших пошкоджень, не переконало слідчого. Висновок про характер травм Гургаля не зовсім в’язався з констатуючою частиною акту, де з скрупульозною, не характерною для Савицького точністю – одразу було видно, що цю частину писав не він, – перераховувалися пошкодження, які дістав Гургаль під час пожежі. Із усіх цих пошкоджень увагу Наталі привернуло одне, мабуть найнезначніше: садно на потилиці дільничного. Якщо опис садна був правильний, то його слід віднести до прижиттєвих травм. А це була неабияка деталь. Та Савицький відмахнувся: мовляв, практиканти наплутали. Наталя порушила питання про призначення повторної експертизи, однак Дубовий не підтримав її. І вона ще раз посварилася з Савицьким.

Потім у неї була важка розмова з убитою горем людиною – Іваном Гавриловичем Щербаком, чоловіком загиблої. Після цього Наталя виїхала на кілька днів до Рівного, де подружжя Щербаків жило понад десять років. Вона насилу виблагала у Дубового відрядження. Та відрядження нічого не дало.

Почали дзвонити з управління міліції та редакції обласної газети – коли, нарешті, закінчиться слідство і можна буде надрукувати нарис про подвиг лейтенанта Гургаля, а заодно оформити матеріал про його посмертну нагороду?

Невдовзі Кравчук приніс фото Ганни Щербак, знайдені в кублі розпусти на Вітебській вулиці… Справу про це кубло вів старший слідчий обласної прокуратури Олександр Юхимович Трач. Наталя двічі була присутня на допитах господині, немолодої, брезклої жінки із спотвореним обличчям; про неї навіть такий досвідчений слідчий, як Трач, говорив, важко зітхаючи: «Страшна жінка». Анісімова посвідчила, що з Анютою, так вона називала Щербак, познайомилася минулого року в поїзді, розповіла їй, що хоче виїхати з Сибіру, де живе давно, бо останнім часом зле себе почуває. Щербак нібито сказала, що теж збирається переїхати в інше місто – Сосновське; розхвалювала тутешній клімат; обіцяла допомогти влаштуватись. І справді, допомогла. А коли Анісімова одержала квартиру на Вітебській, Щербак почала вчащати до неї з мужчинами. Анісімова запевняла, що приймала Анюту з її залицяльниками, бо зобов'язана їй багато в чому. Згодом Щербак почала направляти до неї парочки, але сама компанії уникала, приходила із своїми приятелями, коли в Анісімової нікого не було. Фотографував відвідувачок хлопець на ім'я Джон, що деякий час жив на квартирі в Анісімової і незадовго перед тим, як міліція розкрила її «заклад», кудись виїхав…

Наталя не повірила Анісімовій – надто вже не в'язалося те, що вона розповідала, з характеристикою, яку дали Ганні Щербак численні свідки: тиха, скромна жінка, дбайлива дружина, любляча мати, сумлінний працівник.

Нові дані, не зацікавили Дубового.

– Навіщо ви бабраєтесь у цьому бруді! – сказав він Наталі і зажадав негайно припинити справу.

Та Наталя і далі бабралася «в цьому бруді», хоча відчувала, що назріває скандал. Посварившись з експертами, Наталя допустилася помилки. Вона дізналася, як дивно реагувала Ганна Щербак на прихід Нетреби до планового відділу фабрики, і вчинила поспішний, до того ж незаконний обшук на квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином. Що її штовхнуло на це? Тепер вона й сама не може пояснити. Можливо, усвідомлення того, що не сьогодні-завтра у неї відберуть справу і вона вже нічого не доведе. Можливо, безвідповідальні чутки про те, що Нетреба нечистий на руку. А можливо, просто не витримали нерви.

На епізоді з Нетребою Лежнєв спинятися не став – на відміну од Дубового, він щадив самолюбство слідчого.

– Коли почалася пожежа? – замість відповіді спитав Лежнєв.

– Експерти гадають, що в нуль тридцять – нуль тридцять п’ять.

– А коли, за вашими розрахунками, Гургаль прийшов до Щербак?

– Десь близько двадцять четвертої години.

– А коли сусіди почули постріли?

– В нуль п'ятдесят п’ять.

– Але ж пожежа почалась о пів на першу. Отже, і Щербак, і Гургаль цілих двадцять п’ять хвилин після того, як спалахнув вогонь, не вживали ніяких заходів і тільки потім Гургаль зчинив тривогу. Як ви це пояснюєте?

– Ми думали про це. Кравчук висловив припущення, що вони спали, – трохи знітилась Наталя.

– Припустімо, що вони спали, – кивнув Лежнєв. – Припустімо, що молодий хлопець – лейтенант міліції під час виконання службових обов'язків зайшов у дім до заміжньої жінки, в аморальності якої нас намагаються переконати, й одразу ж заснув. Заснула й господиня. Припустімо, що це було так. Та ось у коридорі спалахнув вогонь. Через відчинені двері перекинувся в кімнату, де спали троє – не забувайте, там була ще й дитина. Тепер дивіться, що виходить. Півгодини чи близько цього в будинку бушує пожежа, а вони сплять. Навдивовижу міцний сон, правда ж? Нарешті, Гургаль прокидається. Зверніть увагу, прокидається тільки він. Ганна Щербак та її синок сплять. Що робить Гургаль? Будить Ганну? Рятує дитину? Ні. Це він робить пізніше і робить, зважте, спокійно, без паніки. Але, повторюю, робить він це пізніше. А спочатку Гургаль знаходить у диму вікно, відчиняє його, вилазить на підвіконня, тричі стріляє в небо і тільки тоді повертається по дитину. Правдоподібно?

– Ні, – сказала Наталя. – Мені це якось не спало на думку, – призналася.

– Але підсвідомо ви це відчували, – швидко заперечив Лежнєв. – Звідси і ваші метання. Звідси і ваш конфлікт із Дубовим: він не розуміє, а ви не можете пояснити.

Кулінич прийняв Лежнєва не одразу – хвилин десять довелося чекати у невеличкій, по-сучасному вмебльованій приймальні. Чекаючи, мимоволі згадував минуле. Двадцять п’ять років тому командир розвідки рейдового партизанського загону Сміливий, який не раз виправдував своє прізвище, був разом з тим фанфаронистий хлопець. Коли йому щастило пустити під укіс поїзд чи підірвати німецьку машину, він не поминав нагоди власноручно розписатися на обгорілих кузовах; а коли траплялося вбити есесівця, неодмінно зривав з його картуза емблему – металевий череп і, розколовши його тесаком, прикріплював до тонкого кавказького ремінця, яким підперізувався. Одного разу через його фанфаронство мало не провалилася важлива операція, за що Петро Олійник у присутності Дробота і Лежнєва намилив Сміливому шию. Нагадувати зараз про це полковникові Куліничу було б принаймні нетактовно. До того ж Петрова наука пішла тоді на користь Сміливому. Згодом вони розлучилися, не встигнувши навіть попрощатись і не сказавши один одному свої прізвища. І ось тільки недавно, перед від’їздом у Сосновське, Лежнєв дізнався, що нинішній начальник Сосновського управління державної безпеки Сергій Захарович Кулінич і є той самий Сміливий.