Зненацька три пари рук з’явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки… Вище і вище… «Це турки!» — подумав пан Лонгінус.

Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів — стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.

Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.

У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя — і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.

А всі давно померлі Підбип’яти, починаючи від пращура Стовейка, зраділи на небесах, що таким достойним їх виявився останній живий на землі нащадок Зірвикаптурів-Підбип’ят.

Цей штурм, у якому з боку супротивника головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничари ханської гвардії, був відбитий жорстокіше за інші — бусурманської крові досі стільки не проливалося, що накликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман напередодні поручився, що із турками поляки битимуться не так запекло і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана й розлютованих мурз і подарунками їх утішати. Ханові він одрахував десять тисяч талярів, а Тугай-беєві, Кож-азі, Субагазі, Нурадинові й Галзі — по дві.

Тим часом у таборі челядь витягала трупи із рову і ніхто з шанців по ній не стріляв. Жовніри спочивали аж до ранку, оскільки було зрозуміло, що штурм не повториться. Тож усі спали непробудним сном, опріч хоругов, які несли варту, і пана Лонгіна Підбип’яти, котрий цілісіньку ніч пролежав хрестом на мечі, дякуючи Богові за те, що дозволив йому виконати обітницю і вкрити себе такою славою, що ім’я його у таборі й у місті не сходило з уст. Назавтра його викликав до себе князь-воєвода і вельми хвалив, а жовніри всенький день ішли юрбами віншувати героя і подивитися на три голови, котрі челядь принесла й поклала у нього перед наметом і котрі вже чорніли на повітрі. Хто захоплювався, хто заздрив, а дехто не хотів очам вірити, бо всі три голови в місюрках зі стальними маківками були ніби ножицями відрізані.

— Добрий із вашої милості sartor[78], — хвалила шляхта. — Знали ми, що ти славний рицар, але такому удару й стародавні вої могли б позаздрити — і найвправніший кат не зумів би ліпше.

— Вітер так шапок не зніме, як ці голови знято! — казали інші.

І всі тиснули панові Лонгіну руку, а він стояв, опустивши очі, й сяяв, усміхаючись знічено і лагідно, мов панночка перед вінчанням, і говорив, ніби виправдовуючись:

— Надто вже зручно вони стали…

Багато кому кортіло спробувати його меч, але цим крижацьким дворучним кончаром ніхто не зміг вільно махнути, навіть ксьондз Жабковський, хоч він підкову переламував як тріску.

Біля намету ставало дедалі галасливіше, а пан Заглоба, Скшетуський і Володийовський приймали гостей, частуючи їх оповідями, позаяк більше було нічим — у таборі догризали вже майже останні сухарі, а м’яса, окрім копченої конини, іншого не було. Зате дух заміняв усякі наїдки і напої. Під кінець, коли інші почали вже розходитися, надійшов пан Марек Собеський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгінус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво привітавши рицаря, мовив:

— То у вашої милості сьогодні свято!

— Певно, що свято, — відповів за пана Лонгіна Заглоба, — приятель наш обітницю виконав.

— Хвалити Бога! — зраділо сказав староста. — Що» братику, вже скоро й на рушник станеш? Маєш когось на прикметі?

Пан Підбип’ята страшенно збентежився й почервонів аж до вух, а староста вів далі:

— Судячи з твоєї конфузії, бачу, я не помилився. Святий вашої милості обов’язок, аби такий рід не перевівся. Дай Боже, щоб чимбільше народжувалося витязів, схожих на вас чотирьох.

Сказавши це, він заходився потискати руку панові Лонгіну, панові Скшетуському, панові Заглобі й малому рицареві, а вони зраділи серцем, почувши із таких вуст похвалу, бо пан староста красноставський був взірцем мужності, честі й усіх інших рицарських чеснот. Це був чистий тобі Марс; Всевишній від щедрот своїх обдарував його усім по вінця: незвичайною вродою староста перевершував навіть молодшого брата Яна, котрий згодом став королем, багатством і знатністю не поступався перед найпершими магнатами, а його військові здібності підносив до небес сам великий Ієремія. Вельми яскраво світила б ця зірка на небосхилі Речі Посполитої, але волею долі блиск її перебрав на себе Ян, молодший, а вона згасла передчасно у лиху годину.

Тож наших рицарів дуже втішила похвала героя, однак той нею не обмежився і казав далі:

— Я багато чув про ваших милостей від самого князя-воєводи, котрий любить вас більше, ніж інших. Тому й не дивуюся, що ви служите йому, не думаючи про підвищення, хоч на королівській службі цього можна досягти швидше.

На це відповів Скшетуський:

— Усі ми саме до королівської гусарської хоругви приписані, опріч пана Заглоби, котрий волонтером доброхіть на війну пішов. А що ми при князю-воєводі служимо, то це передусім із любові до його особи, а ще кортіло нам якнайбільше відчути смак війни.

— І слушно чините, якщо мали таку охоту. Я певен, пан Підбип’ята ні в якій би іншій хоругві так швидко своєї обітниці не виконав, — зауважив староста. — А щодо війни, то нині усі ми нею по зав’язку ситі.

— Більше, аніж будь-чим іншим, — докинув Заглоба. — Ходять тут усі спозарання до нас із привітаннями, а нема щоб запросити на чарчину із доброю закускою, хоч це була б найліпша оцінка наших заслуг.

Говорячи це, пан Заглоба пильно дивився у вічі старості красноставському і лукаво підморгував своїм одним оком. Староста ж усміхнувся й сказав:

— У мене самого від учорашнього обіду й ріски в роті не було, а от горілки ковток, може, в якомусь поставці й знайдеться. Ласкаво прошу ваших милостей.

Але Скшетуський, пан Лонгінус і малий рицар почали відмовлятися й гримати на пана Заглобу, котрий викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався:

— Не напрошувався я, — казав він. — Ви ж мене знаєте: я своє віддам, а чужого не візьму, та коли така шляхетна персона просить, grubianitas[79] було б відмовлятися.

— Ходімо, ходімо! — припрошував староста. — І мені приємно у гарній компанії посидіти, і час маємо, поки не стріляють. На трапезу не прошу, бо і з конятиною сутужно — уб’ють на майдані коня, до нього враз сто рук тягнуться, а горілки є зо дві баклажки, і для себе я їх не триматиму.

Приятелі ще опиралися й не хотіли, та позаяк староста дуже наполягав, пішли, а пан Стемповський побіг уперед і так постарався, що до горілки знайшлася й закуска: кілька сухарів і кілька шматочків конятини. Пан Заглоба вмить повеселішав і сказав:

— Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу-силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста споважнів.

— Як ми вже один одному заприсяглися, — мовив він, — що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше — порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти — більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров’я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба — замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?