Останнім вийшов і пан Заглоба, але тільки на поєдинок словесний. «Після вбивства Бурляя не можу я, — казав він, — об усяких там шмаркачів каляти руки!» Проте гострішого від нього на язик нікого не знайшлося — він доводив козаків до відчаю, коли, добре вкрившись дерниною, кричав ніби з-під землі гучним голосом:

— Сидите тут, хами, під Збаражем, а там військо литовське вниз по Дніпру йде. От вони й поклоняться дружинам і нареченим вашим. Наступної весни виводки литвинчат у своїх халупах знайдете, якщо, звісно, знайдете самі халупи.

Це була правда: литовське військо під проводом Радзивілла таки йшло униз по Дніпру, спалюючи й руйнуючи усе на своєму шляху, лишаючи за собою тільки землю і воду. Козаки про це знали і, шаленіючи від люті, у відповідь поливали пана Заглобу градом куль, що сипалися на нього наче з дерева груші. Але він ховав голову за дернину й знову кричав:

— Схибили, песиголовці, а я в Бурляя не схибив. Так-так, це я! Ну ж бо, виходьте на двобій зі мною! Я вам покажу! Чого ж ви ждете, хами! Стріляйте, поки маєте попуст, бо восени ськатимете в голові татарченятам або греблі на Дніпрі гатитимете… Мерщій, мерщій! Гріш ціна вашому Хмелю! Дайте йому хто-небудь від мене в пику, скажіть, що Заглоба кланяється. Чуєте? Ну що, гнилоїди? Мало ще вашого стерва лежить на полі? Від вас дохлятиною за версту тягне! Веліла вам моровиця кланятись! За вила пора братися, мерзотники, за плуги! Вишні й сіль вам проти течії возити на дубасах, а не перешкоди нам тут чинити!

Глузували й козаки з «панів, котрі утрьох один сухар гризуть», питали, чому ці пани не беруть зі своїх підданих оброку і десятини, але Заглоба брав гору в усіх перепалках.

Отак і велися ці розмови, супроводжувані то прокльонами, то дикими вибухами сміху, цілими ночами, під пострілами, між більшими чи меншими сутичками. Потім пан Яницький їздив на перемови з ханом, котрий знову йому повторив, що всім кесим буде, аж поки посол, якому урвався терпець, відповів: «Ви нам це уже давно обіцяєте, а з нами анічогісінь— кого не сталося! Хто по наші голови прийде, свою залишить!» Хан вимагав, щоб князь Ієремія з’їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, — і перемови було зірвано остаточно. Та й, зрештою, поки вони тривали, сутички не припинялися. Увечері — штурм, удень — стрілянина з гармат, органок, самопалів, пищалей, вилазки з-за валів, шарпанина, переміщення хоругов, шалені атаки кавалерії — і дедалі більші втрати, дедалі страшніше кровопролиття.

Дух жовнірів підтримувала якась дика жадоба боротьби, крові, небезпек. У бій вони йшли з піснею, мов на весілля. Зрештою, всі уже так звикли до гуркоту й галасу, що загони, відправлені на відпочинок, під вогнем і градом куль спали непробудним сном. Із харчами було дедалі гірше, бо рейментарі до прибуття князя не припасли удосталь провіанту. Усе страшенно подорожчало, але ті, хто мав гроші, купували горілку чи хліб і весело ділилися з іншими. Ніхто не дбав про завтрашній день, знаючи, що буде із двох одне: або король підійде на допомогу, або усім їм смерть. До того й до того вони були готові, а найбільше до бою. Нечуваний в історії випадок: десятки протистояли тисячам із такою впертістю, із такою запеклістю, що кожен штурм був для козаків новою поразкою. Опріч того, не було дня без кількох вилазок із табору і нападів на ворога у його власних шанцях. Вечорами, коли Хмельницький думав, що втома мала вже звалити найвитриваліших, і нишком готувався до штурму, до його вух зненацька долинав веселий спів. Із величезним здивуванням бив він себе тоді долонями по ляжках і всерйоз починав думати, що Ієремія, напевно, й справді чарівник могутніший за тих, котрі були в козацькому таборі. Тоді він лютував і підіймав людей на бій, і проливав море крові, бо завважив, що його зірка перед зіркою страшного князя починає бліднути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або нищечком розповідали про нього таке, від чого у молодців волосся ставало сторч. Подейкували, що часом уночі він з’являється на валу і росте на очах, аж поки голова його сягає вище від збаразьких веж, і що очі у нього тоді як два місяці світять, а меч у руці схожий на ту зловісну зірку, яку Господь іноді запалює в небі, провіщаючи людям загибель. Казали також, що як він крикне, полеглі в бою рицарі підводяться, брязкаючи зброєю, і шикуються в шереги укупі з живими. Ієремія був у всіх на вустах: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запорожці, і темна чернь, і татари. А в цих розмовах, у цій ненависті, у цьому забобонному страху знаходилося місце для якоїсь дикої любові, що нею цей степовий люд полюбив свого кривавого нищителя. Так, справді, Хмельницький поруч із ним бліднув не лише в очах хана і татар, айв очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить здобути Збараж, інакше чари його розвіються, як сутінки перед уранішньою зорею, бачив, що мусить розтоптати цього лева або сам загинути.

Лев же цей не лише оборонявся, а й щодня сам виповзав із лігва, завдаючи дедалі страшніших ударів. Його не могли стримати ні підступи, ні зради, ні відверте насильство. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму, вогні, під градом куль, дихати трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. А втім, не ратних трудів боялися хвацькі молодці, не злигоднів, не штурмів і вогню, не крові й смерті — вони боялися Яреми.

РОЗДІЛ XXVII

имало простих рицарів укрили себе невмирущою славою у цих незабутніх збаразьких окопах, але першим з усіх прославить лютня пана Лонгіна Підбип’яту за його такі великі доблесті, зрівнятися з якими могла хіба що його скромність.

Ніч стояла похмура, темна й сира. Жовніри, стомлені чатуванням біля валів, дрімали навстоячки, обіпершись на зброю. Уперше за десять днів стрілянини і штурмів настали тиша і спокій. Із козацьких шанців, що знаходилися неподалік, за якихось тридцять кроків, не чути було окриків, проклять і звичного галасу. Здавалося, супротивник, бажаючи виснажити ворога, зрештою виснажився сам. Де-не-де лише поблискували тьмяні вогники багать, схованих під дерном; з одного місця долинав ніжний, притишений голос ліри, на якій грав козак; далеко в татарському коші іржали коні, а на валах від часу до часу перегукувалася варта.

Панцирні князівські хоругви цієї ночі несли в таборі пішу службу, тому пан Скшетуський, пан Підбип’ята, малий рицар і пан Заглоба стояли на валу, стиха перемовляючись, а коли розмова уривалася, вслухалися у шум дощу, який наповнював рів. Скшетуський говорив:

— Дивує мене цей спокій. Вуха так звикли до гуркоту й галасу, що від тиші у них дзвенить. Аби тільки якийся підступ in hoc silentio[75] не крився.

— Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! — похмуро пробурчав Заглоба. — Моїй відвазі потрібні три речі: гарна їжа, добра випивка і спокійний сон. Навіть найдобротніший ремінь, коли його не змащувати, зсохнеться й порепається. А якщо на додачу його ще й у воді, як коноплі, мочити? Дощ нас мочить, а козаки мнуть, як же з нас не сипатиметься костриця? Нічого собі життя: паляниця вже флорин коштує, а кватирка горілки — п’ять. Від цієї смердючої води вже й собаки морду вернуть, бо колодязі трупами забиті, а мені так пити хочеться, як і моїм чоботям, — он бач, пороззявляли пащі, мов рибини.

— Але ж чоботи вашої милості й цією не гребують водичкою, — підколов пан Володийовський.

— Помовчав би, пане Міхале. Добре, що ти не більший від синиці: просяним зернятком наїсишся, а з наперстка нап’єшся. А я, хвалити Бога, не такий дрібний удався, мене не курка задньою лапою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити я повинен як людина, а не як хрущ. Коли від полудня нічого, окрім слини, у роті не було, то й жарти твої не до шмиги.