— Див! Див! — волають перелякані голоси.

Цієї миті залізна лавина гусарів на чолі зі Скшетуським кинулася у прохід, пробитий литовським рицарем; сторони чотирикутника тріснули, як стіни заваленого будинку, і юрби яничарів кинулися врозтіч.

Гусари наспіли вчасно, бо ногайці під командою Субагазі, як кровожерливі вовки, уже поверталися в битву, а з другого боку на підмогу яничарам, знову зібравши білоцерківчан, поспішав Хмельницький. Але тепер усе змішалося докупи. Козаки, татари, потурченці, яничари тікали у найбільшій метушні й паніці до табору, не чинячи ніякого спротиву. Кіннота переслідувала їх, рубаючи наосліп. Хто не впав від першого удару, гинув від другого. Погоня була така затята, що хоругви обігнали задні шереги втікачів; руки у жовнірів німіли від рубання. Юрби кидали зброю, стяги, шапки і навіть свити. Білі яничарські чалми ніби снігом укрили бойовище. Уся відбірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні татарські й турецькі загони збилися в один безладний натовп — безтямний, божевільний, осліплий від страху. Цілі сотні тікали від одного жовніра. Гусари, розгромивши піхоту і татар, своє зробили, тепер настала черга драгунів і легкої кавалерії. Під проводом Володийовського і Кушеля вони суперничали одні з одними, а їхні командири показували чудеса доблесті, які перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне бойовище і як вода хлюпотіла під ударами копит, оббризкуючи зброю і обличчя.

Юрби втікачів змогли перевести дух аж біля возів свого табору, коли сурми заграли відбій князівській кінноті.

Рицарство поверталося зі співом і радісними окриками, лічачи дорогою ще гарячими шаблями ворожі трупи. Але хто міг з одного погляду оцінити завдані ворогові збитки? Хто міг перелічити усіх загиблих, коли біля самісіньких валів трупи лежали один на одному «заввишки як добрий дядько» Жовніри ніби вчаділи від випарів крові і поту. На щастя, від ставків повіяв досить сильний вітер і відніс ці задушливі запахи до ворожих наметів.

Так закінчилася перша зустріч страшного Яреми із Хмельницьким.

Але штурм іще не завершився, бо в той час, як Вишневецький відбивав атаки на правому крилі табору, Бурляй мало не здобув окопів на лівому. Обійшовши непомітно місто і замок, він на чолі своїх задніпрянців дістався до східного ставка і завдав потужного удару по розташуванню Фірлеєвих військ. Угорська піхота, що стояла там, не могла втримати натиску, бо валів біля ставка ще не було насипано, — і перший хорунжий прорвався зі стягом, а за ним і весь реймент. Бурляй вскочив усередину, а слідом нестримним потоком хлюпнули задніпрянці. Переможні окрики долинули аж до протилежного краю табору. Козаки, переслідуючи втікачів-угорців, розбили невеликий загін кінноти, захопили кілька гармат і вже підступали до позицій каштеляна бельського, коли підоспів із допомогою пан Пшиємський із кількома німецькими ротами.

Збивши одним ударом хорунжого, він підхопив стяг і кинувся з ним на ворога, а за ним і німці стялися з козаками. Закипів страшний рукопашний бій. Запеклості Бурляєвих вояків, що мали до того ж велику чисельну перевагу, протистояла відвага старих левів, ветеранів тридцятилітньої війни. Марно Бурляй, мов поранений вепр, кидався у самісіньку гущу бою. Ані зневага до смерті, яку виявляли у бою козаки, ані їхня витривалість не могли стримати невгамовних німців, котрі, йдучи уперед суцільним муром, натисли на них так, що приперли до окопів, майже винищили на місці, а решту після півгодинної сутички відкинули за вали. Пан Пшиємський, залитий кров’ю, перший встромив у незакінчений насип свій стяг.

Бурляеве становище було тепер страшне — він мусив відступати тим самим шляхом, яким прийшов, а оскільки Ієремія уже відбив атаку на правому фланзі, він міг легко оточити увесь Бурляїв загін. Щоправда, йому прийшов на підмогу Мрозовицький із корсунськими кіннотниками, але цієї миті з’явилися гусари пана Конецпольського, до них приєднався Скшетуський, котрий повертався після атаки на яничарів, і вкупі вони перегородили шлях Бурляю, що досі відступав у бойовому порядку.

Однією атакою вони розбили хорунжого впень, і тоді почалася жахлива різанина. Козакам, яким було перетято шлях до табору, залишалося єдине — вмерти. Одні з них, не бажаючи просити пощади, відчайдушно захищалися групами або поодинці, другі марно простягали руки до вершників, що як вихор гасали по бойовищу. Почалася погоня, скакання навзаводи, поодинокі сутички, пошуки втікачів, які ховалися в розлогах і за буграми. Із валів, щоб освітити бойовище, почали кидати мазниці із підпаленим дьогтем; вони летіли як вогняні метеори з пломінкими гривами. При цих кривавих відблисках донищували рештки задніпрянців.

Щоправда, їм кинувся був на допомогу Субагазі, котрий того дня творив чудеса хоробрості, але преславний Марек Собеський, староста красноставський, осадив його на місці, як лев осаджує дикого буйвола, тож побачив Бурляй, що йому вже нема звідки чекати рятунку. Але Бурляй, більше за життя люблячи свою козацьку славу, тому й не шукав порятунку. Інші тікали під покровом темряви, ховалися по шпаринах, просковзували поміж копитами аргамаків, а він іще шукав, із ким би зітнутися. Він поклав пана Домбека й пана Русецького, і пана Аксака, молодого лева, того самого, котрий під Старокостянтиновом укрив себе невмирущою славою; потім зітнув голову панові Савицькому, за ним — відразу двом крилатим гусарам і нарешті, побачивши товстопузого шляхтича, котрий, горланячи, перетинав бойовище, кинувся на нього як блискотливий пломінь.

Пан Заглоба — а це був він — зі страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтіки. Останнє волосся сторчма стало у нього на голові, але притомності він не втратив, навпаки, мозок його блискавично працював, придумуючи усілякі хитрощі; водночас він щосили верещав: «Милостиві панове! Хто в Бога вірує!..» — і летів, як вихор, до найбільшої групи вершників. Бурляй же мчав за ним навпрошки, ніби з кінця в кінець тятиви лука. Пан Заглоба заплющив очі, а в голові у нього крутилося одне: «Здохну я як шолудивий пес!» Він чув позаду форкання скакуна, бачив, що ніхто не квапиться до нього із допомогою, що втекти він не зможе і що нічия рука, опріч власної, не вирве його з Бур— ляєвої пащеки.

Але цієї останньої миті, вже майже на межі життя і смерті, його відчай і жах ураз обернулися на лють; він заревів так страшно, як не ревів жоден тур, і, розвернувши коня на місці, кинувся на хорунжого.

— Заглобу догнати схотів! — крикнув він, летячи із занесеною шаблею.

У цей момент нову зграю вогняних мазниць скинули з валів і стало ясно. Бурляй глянув постовпів.

Але остовпів не тому, що почув ім’я, якого йому ніколи не доводилося чути, а тому, що впізнав мужа, котрого, як Богунового приятеля, частував нещодавно у Ямполі.

І саме ця нещасна хвилина здивування занапастила відважного козацького отамана, бо перш ніж він устиг опам’ятатися, пан Заглоба кресонув його по скроні й одним махом звалив із коня.

Це сталося на очах у всього війська. Радісному верещанню гусарів пролунав у відповідь окрик жаху, що вирвався у козаків, котрі, побачивши смерть старого чорноморського лева, геть занепали духом і перестали чинити спротив. Ті, кого не вирвав із ворожих лап Субагазі, загинули до одного — полонених тієї страшної ночі не брали.

Субагазі кинувся до табору, гнаний легкою кіннотою красноставського старости. Штурм по всій лінії укріплень було відбито — лише під козацьким табором іржала ще послана навздогін кіннота.

Вигук тріумфу і радості струснув увесь табір обложених, могутні окрики полетіли аж до неба. Закривавлені, вкриті потом, пилюкою, чорні від пороху жовніри, із розпухлими обличчями і ще насупленими бровами, з іще не згаслим вогником в очах, стояли, зіпершись на зброю, хапаючи ротом повітря, ладні знову піти у бій, якщо в цьому є потреба.

Поволі й кіннота стала повертатися із кривавих жнив під табором, потім опустився на бойовище сам князь, а за ним рейментарі, пан коронний хорунжий, пан Марек Собеський, пан Пшиємський. Увесь цей чудовий кортеж спроквола пересувався вздовж укріплень.