Уже кілька годин тривав цей страшний, нещадний бій. Навколо валу виріс другий вал — трупів, який стримував натиск штурмівників. Січовиків мало не до ноги було порубано, переяславський полк лежав покотом кругом валу, карвівський, брацлавський та уманський полки були геть розбиті, але інші ще натискали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, румелійськими турками й урумбейськими татарами. Але замішання уже починалося у лавах нападників, хоч ланова польська піхота, німці й драгуни поки що не віддали ні п'яді. Задихаючись, стікаючи кров'ю, охоплені безумством бою, спітнілі, напівбожевільні від запаху крові, вони, відтісняючи один одного, рвалися до супротивника так, як розлючені вовки рвуться до овечої отари. І тоді Хмельницький ще раз пішов на обложених із рештками розбитих полків і з новими силами — полком білоцерківських козаків, татар, турків і черкесів.

Гармати на валах замовкли, гранати більше не освітлювали темряви, тільки ручна зброя брязкала уздовж усього західного валу та знову почулися зойки. Нарешті ущухла й стрілянина. Темрява огорнула ратників.

Вже жодне око не могло побачити, що там діється, — тільки щось ворушилося у пітьмі, ніби велетенська потвора билася в конвульсіях. Навіть із криків не можна було вже розпізнати, тріумф у них звучить чи розпач. Часом і вони стихали, і тоді чути було тільки один страшний стогін, що линув звідусіль: із-під землі, над землею котився, висів у повітрі, підносився в небеса, ніби й душі стогнали, відлітаючи з того бойовища.

Та це були короткі перерви — після них виття і крики поновлювалися з іще більшою силою і ставали дедалі хрипкішими, дедалі менше схожими на людські.

Зненацька знову почулася рушнична стрілянина — це оберштер Махницький із рештою піхоти приходив на підмогу виснаженим рейментам. А в задніх шерегах козаків просурмили відбій.

Настала перерва. Козацькі полки о дійшли від окопів на версту і стали під прикриттям своїх гармат. Та не минуло й півгодини, як Хмельницький знову підхопився і втретє погнав на штурм своє військо.

Але в цей час на валу з’явився на коні сам князь Ієремія. Його легко було впізнати, бо прапорець і гетьманський бунчук розвівалися у нього над головою, а попереду й позаду нього несли кілька десятків смолоскипів, що горіли кривавим полум’ям. По ньому враз почали бити з гармат, але невправні пушкарі відправляли ядра далеко, аж за Гнезну, він же стояв спокійно і дивився, як наближаються хмари…

Козаки сповільнили крок, ніби зачаровані цим видовищем.

— Ярема! Ярема! — ніби шум вітру, пробігло шерегами тихе бурмотіння.

Стоячи на валу посеред кривавих вогнів, грізний князь здавався їм велетнем із народної казки — і дріж пройняв їхнє стомлене тіло, а руки піднялися, творячи хресне знамення… Князь же стояв непорушно.

Та ось він махнув золотою булавою — і враз зловісне стадо гранат зашуміло в небі й упало на шереги, що йшли в атаку; колона крутнулася, мов смертельно поранений змій, і жахливий окрик полетів з одного краю лави на другий.

— Бігом! Бігом! — пролунали голоси козацьких полковників.

Чорна лава стрімголов помчала до валів, під якими могла знайти захисток від гранат, але не встигла подолати й половини дороги, як князь, так само видний, мов на долоні, напівобернувся до заходу і знову махнув золотою булавою.

На цей знак від ставу, із просвіту між його дзеркальним плесом і валом, почала виступати кіннота і вмить розсипалася по прибережному краю рівнини; при світлі гранат було чудово видно великі хоругви гусарів Скшетуського й Зацвіліхов— ського, драгунів Кууіеля й Володийовського і князівських татар під командуванням Розтворовського. За ними з’явилися нові полки Семенів і волохів Биховця. Не лише Хмельницький, а й останній джура козацький зрозумів одразу, що зухвалий полководець вирішив кинути всю кінноту супротивникові на фланги.

Враз у козацьких шерегах просурмили відбій.

— Обличчям до кінноти! Обличчям до кінноти! — пролунали злякані голоси.

Водночас Хмельницький намагався змінити фронт своїх військ і кіннотою від кінноти прикритися. Але часу вже не було. Перш ніж він устиг вишикувати військо, князівські хоругви зірвалися і помчали, мов на крилах із криками «Бий, убий!» під лопотіння прапорців, під свистіння крил і залізний скрегіт зброї. Гусари врізалися списами у стіну супротивника мов ураган, усе змітаючи і нищачи на своєму шляху. Жодна людська сила, жоден наказ, жоден полководець не змогли б уже втримати на місці піхотних полків, що першими прийняли цей натиск. Дикий переполох охопив відбірну гетьманську гвардію. Білоцерківчани кидали самопали, пищалі, списи, коси, обушки, шаблі і, затуляючи голови руками, мчали, збожеволівши від страху, зі звіриним риком просто на татарські загони, що стояли позаду. Але татари зустріли їх зливою стріл — тоді вони кинулися вбік і побігли вздовж табору під вогнем піхоти і Вурцелевих гармат, так густо встеляючи землю тілами, що рідко де труп не падав на труп.

Але тим часом дикий Тугай-бей, підтримуваний Субагазі й Урум-мурзою, розлючено кинувся на гусарів. Він не сподівався їх зламати, а бодай ненадовго затримати, щоб за цей час силістрійські й румелійські яничари устигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківчани отямитися після першого удару. Тож він скочив, як у дим пожежі, і сам летів у першому шерезі не як отаман, а як простий татарин, і рубав, убивав, наражав себе на небезпеку вкупі з іншими. Криві шаблі ногайців дзвеніли по панцирях і латах, а виття ратників заглушало решту звуків. Але витримати бусурмани не змогли. Страшною своєю вагою на повному скаку налетіли на них залізні вершники, котрим вони не звикли протистояти у відкритому бою, і стали тіснити яничарів, сікти довгими мечами, викидати із сідел, колоти, бити, давити, як отруйних комах; однак татари захищалися так запекло, що натиск гусарів і справді було зупинено. Тугай-бей у бойовому запалі носився по полю як всепоглинальний вогонь, а ногайці йшли за ним, як вовки за вовчицею.

І все-таки вони поступалися, дедалі більше їх падало трупами. Вже крики «алла!», які долинули з бойовища, сповістили, що яничари вишикувалися в бойовому порядку, як раптом до розлюченого Тугай-бея підскочив Скшетуський і вдарив важким мечем по голові. Проте, мабуть, не набрався ще рицар після хвороби сили чи міцною виявилася викувана у Дамаску мисюрка, бо лезо зіскочило і удар вийшов плазом, а меч розлетівся на друзки. Але очі Тугай-бея відразу затуманилися, він осадив коня і впав на руки ногайців, котрі, підхопивши свого отамана, зі страшним вереском розсипалися увсібіч, як зникає під раптовим поривом вітру туман. Уся князівська кіннота опинилася тепер віч-на-віч із румелійськими й силістрійськими яничарами і ватагами потурчених сербів, котрі укупі з яничарами утворили один велетенський чотирикутник і поволі відступали до табору, повернувшись фронтом до ворога, наїжачившись дулами мушкетів, вістрями довгих списів, дротиків, бердишів і великих мечів.

Панцирні хоругви, драгуни й семени помчали на них, як вихор, а попереду всіх із брязкотом і тупотом летіли гусари Скшетуського. Сам він скакав наосліп у першому шерегу, а обіч нього пан Лонгінус на своїй ліфляндській кобилі зі страшним Зірвикаптуром у руці.

Червона стрічка вогню промайнула з одного кінця чотирикутника на другий — в ушах у вершників засвистіли кулі, де-не-де вже чувся стогін, десь упав кінь, рівна лінія зламалася, але гусари мчать далі; вони вже зовсім близько, вже яничари чують хропіння й засапане дихання коней, чотирикутник стискається іще щільніше, і мур списів, стиснутих жилавими руками, схиляється розшалілим скакунам назустріч. Скільки вістер у цій хмарі, стільки смертей загрожує рицарям.

Зненацька котрийсь гусар-велетень на повному скаку підлітає до однієї зі стін чотирикутника; на якусь мить копита здоровенного коня зависають у повітрі, потім рицар і кінь урізаються у гущу стіни, ламаючи списи, валяючи вершників, крушачи, чавлячи, нищачи.

Як орел падає на табун білих куріпок і рве їх, злякано збитих у купку, пазурями і дзьобом, так і пан Лонгінус Підбип’ята, ускочивши всередину ворожого строю, шалів зі своїм Зірвикаптуром. І ніколи смерчу не зробити такого спустошення у молодому й густому лісі, яке вчинив у лавах яничарів цей рицар. Страшний він був: постать його виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася на вогнедишного дракона, а Зірвикаптур у руці троївся. Кизляр-Бак, велетенський ага, кинувся на нього і впав, розсічений навпіл. Марно найсильніші вояки витягають руки, затуляються списами — усі враз падають, ніби вражені громом, він же топчеться по них, кидається у найбільшу гущу, і від кожного помаху його меча, як колосся під серпом, падають люди. Порожньо стає довкола, чути страшний вереск, стогін, грім ударів, скрегіт заліза об черепи і хропіння пекельної кобили.