— Що ж це таке? — сказав він. — Наша дочка — світоненависниця? Ви так вирядилися сьогодні на полювання чи в монастир? Відповідайте мені!

— Куди буде завгодно вашій величності, сір[95], — тихо сказала принцеса.

— Авжеж, я знаю, Жанно, тобі хочеться переконати нас, ніби твоя заповітна мрія — покинути наш двір і відмовитися од світу й усіх його марнот. Ой дівчино, невже ти думаєш, що ми, первенець святої церкви, не поступимося своєю дочкою задля неба? Хай божа матір і святий Мартін будуть свідками, що ми спромоглися б принести таку жертву, якби вона була достойна олтаря, або коли б то було справді її покликання!

Сказавши це, король побожно перехрестився. В цю хвилину Квентінові здалося, що він дуже схожий на хитрого васала, який, применшуючи вартість речі, яку він хотів би залишити собі, бажає виправдатися перед своїм сюзереном за те, що не запропонував цієї речі йому. «Невже він наважується обдурювати навіть саме небо, — подумав Дорвард, — і лицемірить з богом і святими так, як він це безкарно робить з людьми, що не можуть глибше пізнати його Душу».

Тим часом Людовік після побожної паузи вів далі:

— Ні, моя люба донько, я і ще дехто краще знаємо твої справжні думки. Авжеж так, любий мій Орлеанський кузене? Підійдіть сюди, пане мій, і дайте руку нашій побожній весталці[96], щоб допомогти їй сісти на коня…

Герцог Орлеанський здригнувся, почувши ці слова, і кинувся виконувати наказ короля з такою поквапливістю і розгубленістю, що Людовік загримав на нього:

— Гей, кузене, вгамуйте ваш запал! Дивіться, що ви робите. Ач якою нерозважливою буває іноді поспішність закоханого! Ви трохи не сплутали руку Анни з рукою її сестри. Чи, може, мені самому підвести до вас Жанну, пане мій?

Нещасний принц безпорадно озирався і тремтів, як дитина, коли її силують доторкнутися до чогось огидного. Потім, зробивши над собою зусилля, він узяв безвладно опущену руку принцеси. Коли вони обоє так стояли, втупивши очі в землю, причому тремтяча рука герцога ледве торкалася холодних і вогких пальців принцеси, то важко було сказати, хто з цих двох нещасніший — герцог, що стояв, немов прикутий до огидної йому жінки путами, які він не наважувався розірвати, чи нещасна дівчина, що, кохаючи герцога, ясно розуміла його ставлення до неї і охоче померла б, якби могла завоювати цим його доброзичливість.

— А тепер на коней, кавалери й дами! Ми самі проведемо нашу доньку де Боже, — сказав король, — і нехай господь і святий Губерт благословлять нашу ранкову розвагу.

— Я боюся, що доля примушує мене затримати вас, сір, — сказав граф де Дюнуа. — Бургундський посол перед воротами замку і вимагає аудієнції.

— Вимагає аудієнції, Дюнуа? — перепитав король. — Хіба ви не відповіли йому, як ми переказували вам через Олів'є, що сьогодні ми не маємо часу на це, що завтра свято святого Мартіна, яке, з дозволу неба, ми не осквернятимемо ніякими земними думками, а післязавтра ми поїдемо до Амбуазу[97]. Але, повернувшись звідти, призначимо йому аудієнцію, як тільки вирішимо інші невідкладні справи.

— Все це я сказав, — відповів Дюнуа, — проте він торочить…

— Хай йому чорт! Що це в тебе застряло в горлянці? — сказав король. — Мабуть, слова цього бургундця такі тверді, що їх важко проковтнути.

— Коли б мене не стримував мій обов'язок, наказ вашої величності і недоторканність особи цього посла, — сказав Дюнуа, — то присягаюся Орлеанською божою матір'ю: я краще примусив би його з'їсти ці слова, ніж переказувати їх вашій величності.

— Як це так, Дюнуа? — сказав король. — Дивно, що ти, один з найнетерплячіших і найзапальніших наших людей, так мало співчуваєш такому самому порокові нашого нерозсудливого й палкого кузена, Карла Бургундського. Щодо мене, то я зважаю на його зухвалих посланців не більше, ніж башти замку зважають на виття норд-оста, котрий, як і цей шалений посол, прилітає сюди з Фландрії.

— Тоді знайте, сір, — відповів Дюнуа, що граф де Кревкер чекає там унизу з своїм почтом і герольдами. Граф заявив, що коли ваша величність відмовить йому в аудієнції, якої він вимагає, то він чекатиме хоч до півночі, бо справи його володаря дуже негайні і не терплять зволікань. Він сказав, що звернеться до вашої величності, як тільки вам буде завгодно вийти з замку чи то в якійсь справі, чи на прогулянку, чи на молитву, і ніщо в світі, крім насильства, не примусить його відмовитися од такого наміру.

— Він дурень, — спокійно сказав король. — Чи, може, цей шалений мешканець Ено[98] гадає, що для розумної людини так уже важко спокійнісінько просидіти двадцять чотири години в своєму замку, коли вона має розв'язувати справи цілого королівства? Ці нетерплячі урвиголови, мабуть, думають, що всі люди схожі на них, нудяться, коли не сидять у сідлах, встромивши ноги в стремена. Накажи, любий Дюнуа, щоб відвели собак назад і добре нагодували їх. Призначимо на сьогодні замість полювання нараду.

— Володарю, — відповів Дюнуа, — так ви не спекаєтеся де Кревкера. У нього є наказ герцога, якщо він не дістане аудієнції, прибити свою рукавицю до частоколу перед замком на знак того, що герцог робить вам смертельний виклик, зрікається своєї вірності Франції і негайно оголошує їй війну.

— Невже так стоїть справа? — сказав Людовік, не змінюючи тону, але насупивши кошлаті брови, аж його проникливі чорні очі майже сховалися під ними. — Невже наш старий васал такий деспот? Невже наш дорогий кузен вчинить з нами так неласкаво? Ну що ж, Дюнуа, доведеться розгорнути бойове знамено й гукнути: «Дені Монжуа»[99].

— Згода й амінь, у добрий час! — вигукнув войовничий Дюнуа, а гвардійці в залі, неспроможні приборкати радість, яка охопила їх, заворушилися на своїх місцях так, що розлігся неголосний, але виразний брязкіт зброї. Король гордо окинув оком присутніх, і, здавалося, цієї хвилини він дивився й думав так само, як його героїчний батько.

Але миттєвий порив незабаром поступився перед політичними міркуваннями; за тих умов відкритий розрив з Бургундією був дуже небезпечний для Франції. В той час на англійський трон вступив Едуард IV, хоробрий і войовничий король, який сам особисто брав участь у тридцятьох боях. Він доводився братом герцогині Бургундській і, як легко було уявити, тільки й чекав розриву між своїм зятем і Людовіком, щоб вдертися у Францію з своїм військом через завжди відчинені ворота Кале[100]. Він здобув багато блискучих перемог у міжусобних війнах і тепер хотів дуже популярною серед англійців війною з Францією стерти спогади про внутрішні чвари й розбрат. До цих міркувань приєднувалася ще непевність у вірності герцога Бретонського та інші не менш важливі політичні розрахунки. Тому, коли Людовік після довгої паузи знов почав говорити, тон його голосу не змінився, але зміст його мови був уже зовсім інший.

— Боронь боже, — сказав він, — щоб ми, найхристиянніший король, даремно проливали християнську кров, якщо, не втративши своєї честі, можна відвернути це лихо. Безпечність наших підданих для нас дорожча навіть за нашу достойність, яку цей грубий посол образив. А втім, він може й перевищив свої повноваження. Впустіть його, хай стане перед наші ясні очі.

— Beati pacifici[101], — зауважив кардинал де ля Балю.

— Це правильно, і ваше високопреосвященство знає також, що ті, хто упокорюється, самі себе звеличують, — додав король.

Кардинал проказав «амінь». Але майже ніхто не повторив цього слова. Навіть бліді щоки герцога Орлеанського запалали від сорому, а Балафре так був збентежений, що трохи не впустив свій протазан, який глухо брязнув, краєм вдарившись об підлогу. За це кардинал прочитав йому цілу лекцію про те, як треба тримати зброю в присутності короля. Сам король, мабуть, почувався непевно від загального мовчання.