— Коли ти доведеш, що твої відданість і хоробрість такі ж, як і твоя врода, то я матиму найкращого і найхоробрішого зброєносця у всій нашій гвардії, що буде честю для родини твоєї матері. Тепер ходімо до аудієнц-зали, та, дивись, не відставай од мене ні на крок.

Сказавши це, він узяв великий, важкий протазан[83], красиво оправлений і оздоблений, а племінникові дав легшу зброю такого самого типу. Після того вони попрямували до внутрішнього двору палацу, де їхні товариші, призначені на варту в аудієнц-залі, вишикувавшись, стояли вже напоготові. Зброєносці стали позаду своїх рицарів, утворивши другу шеренгу. Тут було також багато стайничих з баскими кіньми і псарів з породистими собаками, на яких Дорвард дивився з таким захопленням, що його дядько не раз мусив нагадувати йому, що ці тварини тут не для його забави, а для розваги його величності. Король має велику пристрасть до полювання, єдину з усіх його пристрастей, якій він потурає навіть тоді, коли це відволікає його від державних справ. Він так суворо оберігав дичину в королівських лісах, що тоді частенько говорили: можна з більшою безкарністю вбити людину, ніж оленя.

За поданим знаком гвардійці рушили під командою Балафре, який був їм цього разу за командира. Після всяких формальностей, якими гвардійці мали показати велику запопадливість у виконанні своїх обов'язків, усі ввійшли до аудієнц-зали, де чекали короля.

Хоч Квентін ніколи в своєму житті не бачив придворної розкоші, але те, що він побачив тепер, не виправдало його сподівань щодо пишності королівського двору. Тут були вельможі, гарно вбрані, були й військові, багато обмундировані й озброєні, і слуги різних рангів, проте він не помітив жодного з старих державних сановників, ні знатних вельмож французького королівства, жодного офіцера з вищого складу, не почув жодного прізвища тих, хто на той час був окрасою рицарства. Не побачив він також жодного з тих уславлених полководців або ватажків, які в розквіті своїх сил були опорою Франції, ні вишуканої молоді, яка прагнула здобути собі славу. Постійна підозріливість, замкнутий характер Людовіка, підступна політика короля віддалили од його трону це блискуче рицарство. Їх запрошували до двору для всяких офіційних церемоній, але перебували вони там дуже неохоче й раді поверталися додому, як ті тварини з байки, що приходили до левового лігва.

Кілька чоловік, які, певно, були тут за радників, маля непривабливий вигляд. Щоправда, обличчя деяких виражали розум, але поведінка свідчила, що ці люди потрапили в товариство, для якого не були підготовлені вихованням. Проте кілька осіб видалися Дорвардові благороднішими, і дядько назвав їх імена, оскільки це не суперечило правилам етикету.

З лордом Крофордом, що, тримаючи срібний жезл, стояв одягнений в пишне вбрання, належне його посаді, Квентін так само, як і наш читач, уже був знайомий. Серед інших, що здавалися найзнатнішими, найбільше привертав до себе увагу граф де Дюнуа, син того знаменитого Дюнуа, відомого під назвою Орлеанського підкидька, який бився під прапором Жанни д'Арк і відіграв видатну роль у визволенні Франції з-під англійського ярма. Син добре підтримував високу славу свого знаменитого батька. Незважаючи на зв'язок з королівською родиною і свою успадковану популярність як серед дворянства, так і серед народу, Дюнуа виявляв в усіх випадках таку велику щирість характеру, що, здавалося, стояв поза всіма підозрами навіть у заздрісного Людовіка, який любив бачити його коло себе й іноді запрошував на нараду.

Але відзначаючись хоробрістю, чудово володіючи зброєю і маючи всі якості справжнього рицаря, граф, проте, не був зразком романтичної вроди. Широкоплечий і кремезний, смуглявий і чорноволосий, з надто довгими жилавими руками, він був дуже малий на зріст, мав вигнуті колесом ноги, що було зручно для верхової їзди і некрасиво для пішоходця. Риси його обличчя були неправильні, аж до бридоти, а проте було щось таке в цьому графі Дюнуа, що з першого погляду виявляло характер благородного дворянина й безстрашного воїна. Вираз його обличчя був сміливим і щирим, хода легка й мужня, а суворі риси лиця облагороджувалися орлиним поглядом і левиним вигином брів. Мисливське вбрання на ньому було швидше розкішне, ніж яскраве, бо він часто був при королі за головного ловчого, хоч наскільки нам відомо, насправді не мав такої посади.

Під руку Дюнуа, так ніби йому була потрібна підтримка родича, повільно й меланхолійно йшов герцог Людовік Орлеанський, перший принц королівської крові (згодом король Людовік XII), якому всі придворні й гвардійці віддавали належну шану. Об'єкт ревнивої підозріливості Людовіка, цей принц мав стати наслідником престолу, бо в самого короля тоді ще не було сина[84] і його нікуди не відпускали з двору, хоч він не обіймав ніякої посади і не користувався ні популярністю, ні повагою. Нудьга і сум, що їх навівали на нещасного принца його приниження і майже підневільний стан, посилювалися усвідомленням, що король мав намір вчинити щодо нього одне з найжорстокіших і найнесправедливіших насильств, які тільки може заподіяти тиран, а саме: одружити його з молодшою своєю дочкою, принцесою Жанною Французькою. З нею принца Орлеанського заручили ще в дитинстві, але хвороблива принцеса була така потворна, що наполягання короля було підступним і жорстоким.

Фігуру цього нещасного принца ніяк не можна було назвати видатною. Проте він був лагідний, м'який, доброзичливий. Ці якості прозирали навіть крізь вираз надзвичайної туги, яка робила його обличчя похмурим. Квентін спостеріг, що герцог намагався навіть не дивитися на гвардійців і, відповівши на їхнє привітання, опустив очі додолу, немов боячись, що королівські ревнощі можуть витлумачити звичайну чемність як бажання здобути прихильність гвардії.

Зовсім не так поводився гордий кардинал[85] і прелат[86], на той час улюблений міністр Людовіка Жан де ля Балю[87], швидке піднесення і характер якого були схожі на зліт і характер Вулзі[88], якщо можна порівнювати хитрого політика Людовіка XI з необачним і нерозсудливим англійським королем Генріхом VIII. Людовік підніс свого міністра з найнижчого стану до високого звання Великого омоньє Франції[89], подарував бенефіції[90] і дістав йому кардинальську шапку. І хоч король був надто обережний для того, щоб дати честолюбному де ля Балю необмежену владу і цілком звіритись на нього, як це зробив Генріх з кардиналом Вулзі, його улюбленець мав на нього такий вплив, як ніхто з визначних королівських радників. Отже, кардинал цей не уник тієї помилки, яка звичайно трапляється у всіх, хто раптово підноситься до висоти влади з низького стану. Засліплений своїм раптовим піднесенням, він повірив, що його здібності дозволяють йому втручатися в усі справи, навіть і в ті, які не мають нічого спільного з його саном. Високий, але незграбний, кардинал удавав з себе великого прихильника жіночої статі й дамського кавалера, хоч його манери робили ці претензії безглуздими і негідними сапу прелата. Лихої години якась улеслива особа навіяла йому думку, ніби його ноги — здоровенні й довгі, такі самі, як у його батька, фурмана з Ліможа або мельника з Вердена (як твердять інші авторитети), дуже красиві й граціозні. Він так захопився цією думкою, що завжди з одного боку трохи підтягав своє кардинальське вбрання, щоб дати змогу присутнім помилуватися своїми товстими ногами. Проходячи величними апартаментами, в малиновому вбранні і багатому облаченні, він увесь час зупинявся, поблажливо оглядав зброю й обмундирування гвардійців і авторитетним тоном ставив їм різні запитання. Інколи докоряв комусь із них за те, що він називав «відхиленням од дисципліни», такими словами, що досвідчені солдати, хоч і не наважувалися йому заперечувати, але слухали його нетерпляче і зневажливо.