Він заліз у ванну, поклав на столик біля себе пачку газет і подумав: «Спочатку я трошки відмокну, порозкошую, а потім перегляну решту сміття… Тільки не заснути б… Хтось мені казав, що можна заснути у ванній у сосновому екстракті, а прокинутися біля воріт дому господнього… А розкладають вони свої козирі розумно… Мої улюблені учні Краузе й Кройцман роблять хорошу міну при поганій грі… І роблять це витончено… Найдошкульніше вдарили мої соціал-демократи з «Телеграфу». Найдошкульніше тому, що дуже боляче. А боляче тому, що вони правду пишуть. Хоч правда ця абстрактна, бо вони в опозиції і ніколи не були втягнуті в круговерть державного апарату. Коли чиновникові кажуть, що він застарів, виходить, йому показують на двері. А чіплятися за посаду — значить здаватися смішним, честолюбним і корисливим. Вони це обіграли б у своїх газетах у наступному турі, а смішна людина нікого вже не зможе перемогти… Краузе, звичайно, зіграв зі мною свою найталановитішу партію. Взагалі, люди Шпрінгера — розумні люди. Перемігши, вони не топчуть, а простягають руку допомоги. Таким, як я, звісна річ, хто зміг чогось досягти в цьому брудному суспільстві… Бідолашних довговолосих вони поставили б до стінки не задумуючись.
З довговолосими справа проста: перепродукція інтелектуалів… Нема куди йти працювати тим, хто, закінчивши університет, вважає себе Гегелем чи Бісмарком. Тільки на барикади… Не в школу ж за мізерний оклад — чотириста марок. Справа таки проста… Проста? А, це я про дружину Люса. Він битиметься на смерть, бо любить дітей і боїться за них, а з нею в нього погано. Коли б у нього було все добре, він не ліз би ні в яку бійку, а тримався б за її спідницю».
Берг узяв ще одну газету, переглянув, чи немає там коментаря про його відставку; заглянув у розділ спортивної хроніки: він стежив за важкоатлетами, штангісти були його пристрастю; потім розгорнув розділ судової хроніки і поліцейських новин і зразу ж натрапив на замітку, набрану петитом:
«Наш постійний кореспондент при головному поліцейському управлінні Таубен передає, що позавчора ввечері із Гамбурга повернулася фрау Шмідт, яка мешкає на Генекштрасе, 7. Вона побачила в своїй квартирі, де її не було з 19 серпня, дивну картину: розбите вікно і розбитий екран телевізора. Фрау Шмідт викликала домовласника, який, у свою чергу, негайно запросив представників страхової компанії. Експерт визначив, що ТВ марки «Філліпс-209» (380 марок) розбито кулею, бо він вийняв її з телевізора. На вимогу експерта Агнемайна викликали представників кримінальної поліції. Поліцейська експертиза встановила, що кулю випущено з пістолета «Пельман МБ-6» калібру 9,3. Але з’ясувати, як вона влучила в телевізор, розбивши вікно й зрикошетивши в металевий держак люстри, поліції не вдалося».
Берг знизав плечима й відклав газету… «Ідіотизм. Але цікаво. Нехай з’ясовують це мої молоді наступники. А я блаженствуватиму в сосновій ванні. І читатиму повідомлення про перемоги моїх важкоатлетів. Лише в цьому є закон і гарантія, — все ще думав Берг, — тільки в спорті, і то не в усьому, а лише у важкій атлетиці. Терези точні, їх не обдуриш: вагу штанги має бути співвіднесено з абсолютною вагою спортсмена. В футболі можна дати зайву секунду, яка виявиться вирішальною, або не помітити гри рукою на воротарському майданчику. В боксі панує випадок: переможцеві в перших двох раундах випадково під час третього раунду розбивають брову, і його знімають з поєдинку. Що це? Випадок? Ні. Це звичайне, відверте знущання над законом, бо закони старіють, як і епохи. А ніхто не вніс корективи в цей старий закон відтоді, як ішли бої професіоналів і озвірілі глядачі вимагали від боксера тільки перемоги або загибелі: Рим породив гладіаторів, але тепер про це говорять як про вандалізм».
Прокурор узяв з полички ще один тюбик соснового екстракту і вилив його у ванну.
— Боже, прости мені, — похмуро пробурчав Берг, — але все-таки хімія стала сильніша за тебе. Ти владарюєш над випадком, а хімія над побутом. Хіба міг би ти перенести мене за якусь мить у сосновий ліс? А хімія дала мені, твоєму кволому слузі, зробити це лише одним порухом руки…
«Не одним, — поправив себе Берг, — а трьома порухами. Спочатку я підняв руку, потім узяв тюбик, а після цього, що було в тюбику, вилив у ванну. Ага, старий дурню, правильно тебе проганяють — ти ж забув про четвертий порух, бо коли не я повернув тюбик на місце, то хто ж? І тільки в тому разі, якщо це не моя рука, я можу відкинути п’ятий порух, але ж це — моя рука, і я опустив її у ванну. І простягнув уздовж тіла. Це вже, до речі, шостий порух. Кройцман, ти розумник, треба гнати в шию юриста, який позбавлений дару фіксувати місце, обличчя, рух, суму, колір і запах…»
Берг знову розгорнув газету. «Симпозіум юристів». Він навіть не став читати, про що там ішла мова. «Якщо це демократичні юристи, вони, напевне, приймуть резолюцію про В’єтнам і про шовінізм Ізраїлю, а якщо «вільні», то надішлють телеграму в Москву про розгул антисемітизму і зажадають, щоб вивели російські ракети з Ханоя… — подумав він. — Який закон може бути в цьому світі беззаконня? Поки є інтереси Дорнброка, він вимагатиме такого закону, який охороняв би його інтереси. А охорона інтересів одних завжди передбачає обмеження інтересів інших. Можна написати найточніше зведення законів, але ж законам надають життя люди, а люди не можуть бути вільними від суспільства, в якому живуть. Ми пишаємося своїми демократичними законами. Так, у суд може звернутися людина з позовом до федерального канцлера. Будь ласка. Ми приймемо її позов. А далі? Або, будь ласка, давайте будемо обвинувачувати вбивць Ганса Дорнброка! «Прошу вас, прокуроре Берг, взяти на себе цю справу!» А замість убивці мені підставляють жертву. А коли я відділяю злаки від плевелів і продовжую шукати злочинця, мене заганяють у глухий кут — демократично, вільно, з повагою до моєї особи… З ким я вирішив боротися? З ким ти вирішив зіткнутися, Берг?! Тобі, здавалося б, соромно ковтати наживку з тих слів, які складають рядки нашої «найдемократичнішої конституції». Особисто мені беззаконня зараз подобається більше від закону: за те, що я відступив, міністр призначить мені незаконно високу пенсію — про це, мабуть, Кройцман уже подбав… Бідний Люс… Пробач мені… Все-таки я завжди був зрадником. Від цього не можна вилікуватись, як від тупості».
Раптом Берг ривком піднявся з ванни і, не витершись рушником, побіг у кабінет до телефону. Він ще раз заглянув у відділ поліцейської хроніки й набрав номер чергового у поліції.
— Це прокурор Берг… Скажіть, у якому районі знаходиться Генекштрасе, сім?
— На сході, — відповів черговий, — біля зонального кордону…
— Це недалеко від Чек Пойнт Чарлі?
— Цілком правильно.
Берг подзвонив до Гельтоффа.
— Доброго ранку, майоре.
— Доброго ранку, пане прокурор, — відповів Гельтофф і подивився на годинник: п’ять хвилин тому до нього дзвонив Штірліц і призначав зустріч.
— Я хочу зараз приїхати до вас в одній цікавій справі.
— Я чекаю вас, пане прокурор, через дві, а ще краще через дві з половиною години…
— Добре. А поки що я попрошу вас, доручіть комусь із ваших помічників супроводжувати мене в одне місце. З експертами.
— А ви… Хіба ви не у…
— Взагалі так, я у відставці, але я ще не здав справи… Тут у мене виникла одна ідея… Я її здійсню і здам справи, я ж іще не одержав офіційної відповіді на моє прохання про відставку…
— Холтофф, здрастуй, — сказав Штірліц, — вибач, що я так несподівано тебе викликав. Мені негайно потрібні матеріали в зв’язку з цією справою, — і він поклав перед Холтоффом газету, в якій було надруковано замітку про кулю, яка розбила телевізор у порожній квартирі фрау Шмідт. — Ти нічого не знаєш про це?
— Нічого, — відповів Холтофф, уважно прочитавши замітку. — Абсолютно нічого. Чому тебе це зацікавило? І взагалі, Кочев уже в Африці, отже, давай дотримуватися джентльменської домовленості… Ти обіцяв мені…