«Цензура — ваш виплід, — сказав тоді Люс. — Вона вас захищає, вами оплачується, вам служить».
«Любий друже, — поморщився Хосе Марія, — інші часи, інші звичаї. В новому столітті треба вміти по-новому працювати. Цензура в нас тепер служить самій собі. Це парадоксально, але це істина…»
Люс попросив телефонну станцію готелю з’єднати його з Мадрідом.
— Мосьє, Мадрід працює на автоматиці, — відповіла телефоністка. — Наберіть цифру «одинадцять», дочекайтесь музичного сигналу, наберіть цифру «п’ять» і потім ваш мадрідський номер.
Люс подякував їй і набрав номер телефону Хосе Марія.
— Алло, — сказав Люс, — це Мадрід? Прошу сеньйора Трокаду.
— Що?
— Ви розмовляєте по-німецькому?
— Що? — повторила служниця по-іспанськи.
— А по-французьки? Парле ву франсе?
— Трошки.
— Де сеньйор Трокада?
— Його нема дом…
— Де? Де він?
— Готель «Кастеляна Хілтон». Бар, ресторан…
— А телефон? Який там телефон?
— Що?
— Я питаю: який там телефон?
— Моменто… Пасеа де ля Кастеляна… Моменто… Двісті п’ятдесят сім, двадцять два, два нулі.
У служниці був ніжний, трохи заспаний голос.
— Мучас грасіас, — сказав Люс.
У Мадріді зараз була третя година ранку — в цей час служниці прокидаються, а в ресторанах та барах тільки-но починається справжнє життя.
Люс з'єднався з «Кастеляна Хілтон» і попросив знайти в барі або в ресторані сеньйора Трокаду.
— Яволь, майн гер, — відповіли йому на другому кінці проводу з істинним берлінським придихом.
— Ви німець? — поцікавився Люс.
— Яволь, майн гер! Карл Йозеф Кубман, майн гер.
Через кілька хвилин Карл Йозеф Кубман пророкотав у трубку:
— Сеньйор Трокада годину тому поїхав із своїми — друзями в ресторан «Ля лангуста Амерікана», на Рікардо Леон, телефон двісті сорок сім, нуль два, два нулі.
— Дякую вам, — сказав Люс і зразу ж розсердився на себе: «Ідіот, навіщо дякувати наці?! Напевно, він таки наці, який утік туди в сорок п’ятому. Проклята німецька звичка».
Трокада справді сидів з друзями в «Ля лангуста Амерікана».
— Де ви, любий Люс?! — закричав у трубку Трокада, і здавалося, що він зараз сидить у сусідньому номері паризького готелю «Ер Франс». — Негайно під’їжджайте сюди!
— Це нелегко, дорогий Хосе Марія, я в Парижі.
— Ну то й що? Прилітайте. Ми славно поп’ємо ваше улюблене тінто. Га?
— Спасибі, старина, думаю, ми це зробимо наступного разу, можливо, завтра. Якщо домовимося зараз.
— Я вас зрозумів. Вважайте, що ми домовились. Я — за.
— Мені треба для початку тисяч сімдесят. Доларів.
— Це можливо. Який буде другий внесок?
— Іще тисяч сто.
— Вважайте, що заметано. Прилітайте завтра, обговоримо деталі. Клянусь честю, ми зробимо з вами фільм століття! Лише одна умова — тільки не сучасність! І без усяких соціальних трагедій: тут це нікого не цікавить. Ви розумієте? Шекспір, Бальзак, Барроха. І війни також не треба — в нас своє ставлення до минулої війни. Я, звичайно, не поділяю цього ставлення до минулої війни, але треба дивитися на речі тверезо. Класика, мій дорогий друже, все що завгодно з класики!
— Класика мене зараз не цікавить!
— Єзус-Марія, не мені вас учити! Дотримуйтесь пропорції форм, і нехай ваші герої говорять про злочинців-імператорів і про корупцію в сенаті Риму! Нехай ваші герої лають кого завгодно, аби тільки вони ходили в шкурах чи в оксамитових камзолах!
— Мені брехати не хотілося б. Тим паче, що мова в моїй новій стрічці піде не про вас, а про Німеччину.
— Тут цього не пропустять. Наш уряд любить канцлера Кізінгера! Я здогадуюсь, як і що ви хочете знімати про Німеччину, — наше міністерство закордонних справ буде заперечувати, запевняю вас! Словом, мені важко пояснити вам це по телефону. Прилітайте, я постараюсь переконати вас…
— Спасибі, — зітхнув Люс. — Я, можливо, передзвоню вам… Салют!..
— Хайль Гітлер! — засміявся Хосе Марія. — Жду дзвінка.
«Йому важко розмовляти по телефону, — зітхнув Люс, — бідолашний добрий буржуа. Йому справді важко: в них усе, як у Німеччині сорок четвертого року. А він звик їздити в Париж, де базікають, не оглядаючись на поліцію…»
Люс сів на підвіконня. Він тоскно чекав світання, а потім зійшов униз, занлатив у «ресепсьон» за номер і телефонні розмови й пішов до мертвотно освітленої громадини найкрасивішого європейського аеропорту: там хоч можна побути серед людей, випити в барі й заразом вирішити, яким чином завтра ж, не пізніше полудня, оформити продаж свого будинку. Чи закласти під вексель. А «мерседес», який заводиться з півоберту, продати треба буде рано-вранці. А ввечері вилетіти в Гонконг. Молодець прокурор! Він підібрав такі матеріали в бібліотеці, за якими можна розробити точний маршрут.
Діти? Що ж… діти. Нехай у дітей будуть чесні батьки — це важливіше, ніж кількість кімнат у квартирі, справді так.
Він узяв у барі віскі, відійшов від стойки, сів у куточку і, обернувшись до стіни, вперся поглядом у свій погляд: стіна була дзеркальна. Люс озирнувся — в барі було порожньо. Він набрав у рот віскі й випустив тоненьку цівочку в своє зображення на дзеркалі, і його обличчя в дзеркалі потекло, стало кумедне й жалюгідне.
Він підвівся й попрямував до «інформасьйон» — з’ясувати, скільки коштує квиток до Гонконга через Сінгапур, Тайбей, Токіо й Кантон.
Турботи літніх чоловіків
Берг неквапливо переглядав ранкові газети. Поспішати йому тепер було нікуди, тому газети він гортав ліниво й уважно.
«Прокурор Берг попросив відставку, посилаючись на різке погіршення стану здоров’я. За відомостями, одержаними з поінформованих джерел, міністр доручив статс-секретареві міністерства доктору Кройцману негайно вилетіти в Західний Берлін, щоб провести консультації з лікарями. Міністр висловив стурбованість у зв’язку з станом здоров’я прокурора Берга. Гадають, що в тому разі, коли лікарі наполягатимуть на госпіталізації Берга, його справи, які мають надзвичайний характер, тимчасово прийме Кройцман, один з найталановитіших учнів Берга»… («Ді вельт»)
«В «Байерн-курір» з’явилася замітка, в якій подання Берга у відставку трактується як «визнання прокурором власного безсилля». Подібного роду коментар може розглядатися лише як повна некомпетентність або злісне зведення рахунків з одним з найшановніших юристів Федеративної Республіки. Берг не щадив сил, віддавав усього себе створенню нашого демократичного законодавства. Писати так про людину, стан здоров’я якої вважається далеко не нормальним, не в дусі нашої преси. Коментар баварської преси прозвучав різким дисонансом у серії відгуків на цю подію, з якими виступили провідні газети. Ми, з свого боку, можемо лише висловити глибоку подяку прокуророві Бергу за все те, що він зробив для нашого правосуддя». (Г. Краузе, «Гамбургер рундшау»)
«Демократична перепалка в нашій «демократичній» пресі ще раз свідчить про той дух «витонченої» корупірованості, яка панує у ФРН. Треба дивитися правді в очі: Берг уже давно неугодний ХДС/ХСС, відтоді, як він притягнув у 1964 році до відповідальності сім вищих офіцерів бундесверу за злочини, що їх вони вчинили в Росії і у Франції під час війни, коли ця сімка носила не зелені, а чорні мундири. Берга примусили піти у відставку. Нам тільки лишається пошкодувати, що прокурор не проявив громадянської мужності й не продовжив боротьби». (Г. Кроне, «Телеграф»)
Берг сунув газети в кишеню халата й пішов у ванну кімнату. Щоранку він довго розтирав тіло жорстким рушником і вважав, що це врятувало його від склерозу, бо кровообіг діставав допінг — не фармакологічний, а природний. «Лосі теж труться в лісі об дерева, — думав Берг, — а треба в усьому брати приклад з тварин. Черчілль правильно робив, що спав після обіду: всі звірі сплять після обіду. Жирний? Ну то й що? Краще померти жирним старим, ніж струнким молодим чоловіком».