— Правильно. Але якщо вже ви вирішили вдарити, то зробіть це тактовно, з повагою до старого. Якщо хочеш, я допоможу тобі накидати план твого варіанта коментаря…

Георг знову поглянув на годинник, зняв телефонну трубку, набрав номер і сказав:

— Зігфрід, це я… Попроси затримати на півгодини випуск номера… Ні, ні, затримай другу полосу, а все інше йде без змін. — Він обернувся до Кройцмана і сказав: — Диктуй!

— Ну що ти, Георг… Я не можу тобі нічого диктувати… Я дозволю собі пофантазувати — і тільки…

— Юрген, не можна так… Не можна нікому не вірити. Якщо ми граємо одну партію, то не можна ж забезпечувати своє можливе алібі, як у бульварному романі початку нашого століття. Союз сил передбачає відвертість. Я ж прекрасно розумію, ти приїхав зовсім не для того, щоб полапати Лорхен, а щоб зробити те, що тобі дуже потрібно зробити…

— Нам, — поправив його Кройцман. — Нам, Георг. Добре. Отже, я фантазую… Ну не сердься. Я прийняв твої умови.

Краузе витяг блокнот і приготував ручку. Кройцман, ходячи по кабінету, диктував:

— «Перша поразка великого Берга». Початок піде? «Всі ми захоплювались якобінською пристрастю прокурора Берга, коли він проводив свої відомі процеси й завжди доводив правду, виступаючи проти зла. Але справа Кочева, коли Берг заарештував людей, яких йому згодом довелося випустити, пробачившись перед ними, — симптом, і симптом очевидний. Ми не наважимося ставити під сумнів високу громадянську порядність Берга і його високий професіоналізм. Мова йде про інше. Хвора людина, яка вже давно переступила межі пенсійного віку, вона йде на різних курсах з сучасністю, породженою новим часом, відзначається новими особливостями і вступає в нерозв’язане протиріччя з тим часовим періодом, коли сформувався світогляд Берга. Так, старі кити сходять зі сцени, і це тривожний симптом. Але хто прийде на зміну? Хто зможе карати зло й охороняти добро так, як це вмів робити той же Берг усього лише десять років тому? На жаль, ми не можемо сказати: «Назад, до колишнього Берга!» Ми змушені сказати: «Пане міністр юстиції! Де нові кадри? Де ті люди, яким доведеться правити країною, виконуючи волю нації?» Ні, «націю» викинь. Замість «нації» постав «народ». «Де молода хвиля? Пане міністр юстиції, ми ні в чому не звинувачуємо вас, ми тільки ставимо вам це запитання».

Краузе закінчив писати, замислено подивився иа Кройцмана й мовив:

— Ти зараз був чудовий, Юрген. Тобі треба поговорити з Шпрінгером. Це буде зручно. Ми поїдемо до, нього за місто… Я це влаштую…

Берг стежив за тим, як Люс читав газети. Коли режисер відклав їх, Берг сказав:

— Я не хотів розмовляти з вами доти, поки ви не ознайомилися з тим, що зараз пише преса. Є цікаві новини. Ви відстали від подій, поки сиділи в камері.

Він говорив неголосно, дуже переконливо, немов забиваючи цвяхи. Він не боявся, що його зараз запишуть на плівку, бо працював приймач.

Передавали концерт поп-мюзик.

— А тепер слухайте мене уважно, Люс, бо я продовжуватиму з вами розмову, яку не зміг закінчити Ганс Дорнброк. Тільки спочатку я вам трохи розповім про нацизм — так, як я його сприймаю. Добре?

— Мені хотілося б спочатку з’їздити додому.

— Ви це зробите пізніше, коли я покину цей кабінет.

— Невже через шпрінгерівські коментарі ви подасте у відставку?

— Саме так. Якби вони поводилися по-хамському, як усі інші, я показав би зуби. Але ці вдарили у піддих. Я лежу в лікарні п’ять місяців на рік, а молоді прокурори нидіють на другорядних ролях, бо стара печериця як-не-як «зірка першої величини». Це написали розумні люди, які знають мене… Добре написали, нічого не скажеш… Так от, про нацизм. Як по-вашому, що це таке?

— Це злочин. Це концтабори, віра в геніальність ідіота, душогубки в Аушвіці, — стомлено й завчено відповів Люс.

— Нацизм — це не тільки концтабір і душогубка в Аушвіці, — заперечив Берг. — Це страшніше. Набагато страшніше, бо нацизм убиває не тільки комуністів, слов'ян, євреїв, священиків, гомосексуалістів і циган. Нацизм убиває всіх людей, підвладних йому. Гітлер знищив мільйон Бетховенів, два мільйони Гете і три мільйони Дюрерів. Я розповім вам, як вони вбили мене… Я тоді був адвокатом, я намагався захищати замість того, щоб обвинувачувати. Я уклав сам з собою угоду, я сказав собі, що захист невинних принесе більше користі, ніж спроба загального обвинувачення, сліпого, щасливого, фанатичного зла. В глибині душі я відчував, що йду на поступки перед совістю, але ж людина… Одним словом, коли я мав захищати в імперському народному суді одного червоного… він був хворий, він лежав у госпіталі і давно відійшов від боротьби, але його все одно потягли в суд… Я написав промову на захист, найкращу в своєму житті, таких мені більше не написати… Голова районного бюро адвокатів попросив мене зайти до нього і запитав, навіщо я взяв на себе захист ворога нації. Я відповів, що не вважаю мого підзахисного ворогом нації і тому громадянський обов’язок закликає мене стати на захист справедливості. «Отже, ви не вірите в справедливість фюрера і партії, ворогом яких він був?» Я повинен був відповісти, що я не вірю в справедливість фюрера, але я не хотів сідати на лаву підсудних разом з моїм підзахисним… Я промовчав. А голова нашого бюро, він тепер депутат парламенту в Шлезвіг-Гольштейні, сказав мені: «Я не чую вас, Берг. Ви не відповіли на моє запитання». Я сказав йому, що я вірю в закон. «А чиїми законами ви керуєтесь? Законами фюрера й нації, яку веде до перемоги партія націонал-соціалістів? Чи ви керуєтесь якимись іншими законами?» І я відповів: «Ні, звичайно, я керуюсь законами нашої держави». — «В нашій державі були веймарські закони. І кайзерівські! І буржуазно-єврейські! То якими ж законами ви керуєтесь?» І я відповів: «Нашими. Саме це й диктує мені стати на захист невинного». — «Ну що ж… У нас ніхто не може заборонити людині чинити по законах совісті. Я висловив вам свою думку, Берг». І я виступив у суді, а прокурор і суддя, посадивши мого невинного підзахисного, написали листа в моє бюро… Там, у залі, сидів якийсь журналіст… Чи то росіянин, чи то француз, але з червоних. І були загальні збори адвокатів, Люс, зверніть на це увагу. Загальні… і всі ці адвокати, в глибині душі чесні люди, проголосували за те, щоб позбавити мене права працювати в адвокатурі. Ні, мене не заарештували, що ви! Мене просто перевели на роботу в архів. Архів містечка Бад-Нойштадт… Велике село… А там знову влаштували збори, і жителі села наполягли, щоб мене забрали від них, бо я захищав червоного… Словом, я написав листа в моє бюро, в якому визнав свою провину. Я написав, що не до кінця розумів велич нашого правосуддя, яке, на відміну від усіх інших, ніколи не покарає невинного, бо головний захисник німецької нації — наш фюрер… Коли до нас прийшли росіяни й американці, і почалася денацифікація, і стали саджати в тюрму наці, я відмовився брати участь у розслідуваннях. «Я сам був пасивним спостерігачем нацизму, отже, я був їхнім пособником. Знайдіть когось іншого». Але американський капітан, із журналістів, сказав мені тоді гарну фразу: «Нацизм — це зграя. А зграя живе по законах зграї: вони знищують усіх інакодіючих. Коли б ми не прийшли, вони б таки передушили усіх інакомислячих. Назвіть мені хоча б одну людину з ваших, хто відповідав би найвищим вимогам. Назвіть мені імена борців… Віддайте належне тим, кого вже немає, і всім незахищеним, Берг, — сказав він мені тоді, — обвинувачуйте убивць живих». Я вам розповів типове про фашизм, про найстрашніше в ньому. Це було скрізь: у науці, в театрі, в літературі… А Аушвіц і Дахау?.. Ну що ж… Це хоча б логічно: знищували ворогів, тих, хто був сильніший і чесніший. Потім ми з вами поговоримо про новий нацизм… Він дуже цікавий, він хоче — ви це правильно відзначили — бути в білих сорочках і поки що навіть без портретів фюрера. Але він хоче того ж, чого хоче нацизм колишній: він хоче єдиномислення нації, він мріє про конформізм. Іде боротьба, Люс, прихована, нещадна, кривава… Коли Шпрінгер погубить свого конкурента в «Шпігелі», а якийсь там уряд у зв’язку з «надзвичайним становищем» заборонить усі радикальні газети і ми залишимося сам на сам з офіціозом Шпрінгера, — отоді вам пізно буде показувати зуби, Люс. Тоді ви будете приречені на загибель. А тепер давайте перейдемо до справи… Ви знаєте, чому я вас арештував?