— В тебе ніколи не з'являлося бажання, — задумливо спитав Кузані, — застрахуватися на мільйон доларів, увійти до лева в клітку і провести з ним день? Чомусь я певен, що він не кинувся б на мене… Якщо звір ситий, він не нападає на людину, йому ліньки…
Натиснувши на кнопку в кріслі, Кузані відкинув спинку й одвернувся до ілюмінатора.
— Я спробую поспати, добре? — тихо сказав він. — Ніде так не спиться, як у літаку. А ти присунься ближче… Хочу відчувати поряд із собою спину…
Степанов зітхнув:
— Запам'ятай, з розвитком науково-технічної революції функції попа, якому сповідалися, перейшли до лікаря. Йому розказують про себе все, нічого не приховуючи, — він володіє знаннями, які можуть тобі допомогти…
— До чого ти про це?
— Не знаю… Просто спало на думку, от і сказав.
— Добре, — всміхнувся Кузані, — коли повернуся додому, неодмінно піду до невропатолога, ти ж мене на це штовхаєш…
Бюро приватного детектива Ганса Прошке містилося неподалік готелю «Берлін». Його помічник, молодий і трохи екзальтований чоловік (Степанову це дуже не сподобалось; Кузані відмахнувся, шепнувши: «Не звертай уваги, на світі повно психів») провів у невеличкий хол:
— Шеф зараз вийде, сідайте, будь ласка.
На низькому столику, довкруг якого стояли три м'які крісла якогось дивного, темно-малинового кольору, лежали журнали «Поліцист», «Ассосіейшн фор лоу», «Детектив»; західноберлінські газети, підшивка «Інтернешнл геральд трибюн» і «Шпігель».
У Женеві, коли Степанов назвав Кузані приблизну дату і район майбутніх подій, той, за годину перед вильотом, заїхав до приватного детектива Рене Сежо; «Він співробітничав зі мною проти нацистів, які оселилися в швейцарській Асконії в останні місяці війни, чесний хлопець, принаймні особисто я вірю йому», Рене й назвав ім'я Прошке; «Тільки майте на увазі, панове, — сказав він, переводячи погляд із Степанова на Кузані, — Західний Берлін — особливе місто, зі своїм статутом, у них існує ряд обмежень, не відомих нам. Приватні детективи, зокрема, не мають права тримати зброї; і все-таки Прошке міцна людина, нова хвиля, ніяких зв'язків з минулим, у цьому розумінні він чистий».
… Прошке був цілковитою протилежністю своєму помічникові; величезний, недбало одягнений, повільний у рухах, він справляв враження абсолютної флегми; схожий на бездомного художника чи музиканта з дешевенького ресторанчика в привокзальному районі.
— Так, Рене мені дзвонив, дуже радий знайомству, фабулу він виклав досить туманно, розповідайте детально, я уважно слухаю.
— Можливо, це буде пов'язано з операцією розвід-служби, — сказав Кузані й спитав: — У вас американський акцент, жили у Штатах?
— Так, я там учився.
— Де?
— У Збігнєва Бзежинського, в Нью-йоркському університеті, факультет права… Про Бзежинського жартую, я не славіст, але його семінар відвідував, чоловік з головою.
— Цього не можна не визнати в ньому, — погодився Кузані. — Думати вміє…
— Що ви вкладаєте в поняття «розвідслужба»? — поцікавився Прошке. — До речі, повинен попередити, що наша розмова записується…
— Ким? — спитав Кузані.
— Моїм помічником, Францом. Тут так заведено, нічого не вдієш. Я повинен мати виправдувальні документи перед прокуратурою, якщо трапиться якийсь скол.
— Тоді краще поговорити в барі, — сказав Кузані.
— В якому?
— У вашому будинку, поряд з італійським рестораном «Ля Боке».
Прошке всміхнувся:
— Там теж записують. Але не Франц, а дяді з поліції, це значно гірше. Ходімо, — Прошке підвівся, — погуляємо, коли ви вважаєте, що справа така делікатна…
Вони вийшли на вулицю; спека спала, від каналу повіяло прохолодою, листя дерев було вкрите шаром пилу, і тому здавалося, ніби його намалював якийсь неореаліст, — відточеність правди, що наближається до фотографії.
— До речі, я дорогий детектив, — сказав Прошке. — Майте це на увазі. Особливо коли доводиться працювати проти організації. Одна страховка в такій справі коштує не менше тисячі марок.
— Я розумію, — кивнув Кузані. — Спочатку я поясню, що мене цікавить, а потім ви назвете ціну.
— Добре. Валяйте, я слухаю.
— Сьогодні ввечері…
Прошке зупинився, різко обернувся до Кузані:
— Що значить «сьогодні ввечері»? Зараз одинадцята година, вечір ось-ось настане, до справи треба приготуватися…
— Я закінчу, гаразд? — Кузані поліз по сигарети. — Так от, сьогодні ввечері по той бік зонального кордону має дещо статися. Так принаймні вважає мій друг, — він кивнув на Степанова. — До речі, він росіянин, вас це не лякає?
— Червоний? — спитав Прошке.
— Так, — відповів Степанов.
— Професія?
— Літератор.
Прошке посміхнувся:
— А чин по службі?
Кузані зітхнув:
— Генерал. Можна продовжувати? Чи те, що я не вважав за можливе приховати, — маючи на увазі громадянство мого колеги, — якось вплине на ваше рішення?
— Доказуйте до кінця, містер Кузані. Я повинен зрозуміти, чого від мене хочуть. Насамперед умови завдання, рішення потім. Коли б ви попросили мене вистежити вашу коханку, яка спить з приятелем, поки ви заробляєте гроші, я зразу назвав би ціну, — вигідна робота, ніякого риску… Ви ж сказали про операцію якоїсь розвідслужби. Це інша справа. Я життєлюб, розумієте, великий життєлюб…
— Так от, — продовжував Кузані, — в умову завдання входить таке: ви озброюютесь…
— У місті заборонено зберігати збро…
Кузані перепинив його:
— Чого ви такий прудкий? Вислухайте до кінця. Я прекрасно знаю, що ви живете під окупаційним статутом… Ви озброюєтесь телекамерою і знімаєте осіб, які спостерігатимуть у біноклі за подією, що має статися в НДР. Ви також фотографуєте номер машини, на якій ці люди під'їдуть до зонального кордону, це мене надзвичайно цікавить…
— Можливо, там буде не одна машина, — озвався Степанов. — Треба буде простежити маршрут кількох автомобілів.
— Думаю, вони поїдуть в аеропорт, — сказав Кузані. — Мене цікавить фотоматеріал про всіх, хто ввійде з ними… Чи з ним… у контакт. Якщо, звичайно, хтось увійде… Коли контакт відбудеться, я хочу знати, куди поїде людина, яка підходила до них… Чи полетить. Більше того, я хочу, щоб ви і ваш помічник супроводжували цих джентльменів, з'ясували, де вони зупиняться у тому місті, куди їх доставить літак… І стежили за ними доти, поки я не скажу: «Стоп».
— А як ви мені це скажете, хотів би я знати? Полетите разом зі мною й Францом?
— Ні. Я не полечу з вами. Я дам вам свій телефон у готелі «Кемпінський». І чекатиму вашого дзвінка.
— Ви розумієте, скільки може коштувати така операція?
— Думаю, дорого.
— Франц, — Прошке обернувся до свого помічника, який ішов за ним невідступно, — будь ласка, поцікавтесь вечірніми рейсами літаків… Їх, здається, дванадцять… Замовте квитки… На наші імена… на всі рейси.
Кузані й Степанов перезирнулись: у хлопця є хватка.
— Повернемося до оплати цієї роботи, — сказав Прошке.
— Я розумію, що це дорого, — повторив Кузані.
— Це не просто дорого, містер… Це дуже дорого.
— Я оплачу витрати. Про квитки на літаки, оренду машин і номери в готелях я не кажу, само собою зрозуміло. Прошу тільки не брати квитків першого класу, не орендувати «ягуарів» чи «ролс-ройсів» і не поселятися в люксових готелях.
Прошке спитав:
— Чи довго я маю топтати людей, які вас цікавлять?
— Не знаю, — відповів Кузані, подивившись на Степанова. — Поки що не знаю.
— А коли вони кудись зникнуть, це позначиться на моєму гонорарі?
— Скільки ви візьмете за роботу? — спитав Кузані.
— Я не знаю ступеня підготовленості об'єктів спостереження…
Степанов упевнено відповів:
— Найвищий.
Прошке поцікавився:
— Маєте якусь інформацію?
— Те, що в мене з'явиться, буде вручено вам на аеродромі, коли ви передасте містеру Кузані знімки, зроблені на місці…
Кузані зітхнув, пояснивши Прошке:
— Російський комплекс — зайва підозрілість, нічого не вдієш…