Одна куля на виході відірвала половину носа. Одначе Харрі все одно впізнав його. То був коротун, який нарисувався на порозі номера 301 у готелі «Леон». Чоловік, який стріляв у нього з лімузина на вулиці Мадсеруд.

Харрі прислухався. Було тихо, тільки сичали балони, з яких і досі виривався сльозогінний газ. Він відступив до вікна вітальні, знайшов рюкзак, вставив в автомат новий магазин, а ще один засунув під куленепробивний жилет. І тільки зараз помітив піт, який стікав по внутрішній поверхні протигаза.

А де ж здоровань? І де Дубай? Харрі прислухався знову. І знову нічого, окрім сичання газу. Але ж він начебто чув кроки на другому поверсі?

Крізь дим Харрі розгледів ще одну кімнату і розчинені двері до кухні. Тільки одні двері були зачинені. Він став біля дверей, рвучко розчинив їх, націлив газову рушницю всередину і двічі вистрелив. Зачинив двері й прислухався. Порахував до десяти. А потім відчинив двері й увійшов.

Нема нікого. Харрі побачив крізь дим книжкові полиці, чорне шкіряне крісло і великий камін. Над каміном висіла картина із зображенням чоловіка в гестапівській формі. Харрі знав, що шеф норвезьких штурмовиків Карл Мартінсен мешкав у конфіскованому будинку на Бліндернвеєн, аж поки не скінчив свої дні, зрешечений кулями біля будівлі Дослідницького центру.

Харрі повернувся назад, пройшов крізь кухню й опинився в кімнаті для прислуги, типової для тогочасних будинків. Там він і знайшов те, що шукав: службові сходи.

Зазвичай подібні сходи функціонували також як ава­рійний пожежний вихід, але ці сходи не закінчувалися біля дверей, що вели назовні; навпаки — вони спускалися до льоху, а те, що колись було чорними дверима, заклали цеглою.

Пересвідчившись, що в магазині рушниці залишився ще один балон з газом, Харрі широкими беззвучними кроками піднявся сходами. Вистрелив останнім балоном у коридор, порахував до десяти і рушив уперед, поштовхами розчиняючи двері. Пульсуючий біль у шиї був як удари ножа, але Харрі наразі вдавалося долати його й зосереджуватися. Окрім першої кімнати, яка була замкнена, всі решта виявилися порожніми. Дві спальні мали жилий вигляд. Втім, ліжко в одній з тих спалень було не застелене, і Харрі помітив, що матрац був темний, наче кров’ю просякнутий. У другій спальні на нічному столику біля ліжка лежала Біблія. Харрі розкрив її. Кирилиця. Росій­ське православ’я. Біля Біблії — готовий до використання «жук». Червона цеглина з шістьма вмонтованими гвіздками. Такої ж самої товщини, що й Біблія.

Харрі підійшов до замкнених дверей. Від поту, що накопичився всередині, окуляри протигазу затуманилися. Обпершись спиною об протилежну стіну, він підняв ногу і гепнув нею в замок. Після четвертого удару двері тріснули. Харрі присів, випустив у кімнату автоматну чергу і почув, як задзвеніло скло. Почекав, поки дим з коридору заповнить кімнату. Увійшов. Знайшов вмикач світла.

Ця кімната виявилася більшою за решту. Ліжко з балдахіном під довгою стіною було не застелене. На туалетному столику блиснув блакитний самоцвіт, вставлений у перстень.

Харрі засунув руку під пухову ковдру. І досі тепла.

Він озирнувся. Той, хто лежав у ліжку в цій кімнаті, міг, звичайно ж, вискочити геть і замкнути за собою двері. Але ключ стирчав у дверях з внутрішнього боку. Харрі перевірив вікно: зачинене й замкнене. Його погляд упав на солідний гардероб під короткою стіною. Він підійшов до нього і відчинив дверцята.

На перший погляд — звичайнісінький гардероб. Харрі натиснув задню стінку — і вона відчинилася.

Потайний хід. Німецька ретельність і завбачливість.

Харрі різко відсунув убік сорочки та піджаки і встромив голову в отвір за фальшивою панеллю. Його зустрів потік холодного запиленого повітря. Все ясно — шахта. Харрі помацав рукою у темряві. В стіну були вбиті залізні східці. Схоже, внизу також були східці, які вели до льоху. В закутку його свідомості виник один образ, але він викинув його з голови, зняв протигаз і проліз крізь отвір у фальшивій панелі. Його ноги намацали східці, і Харрі почав обережно спускатися. Коли його голова опинилася на одному рівні з долівкою гардероба, він побачив, що на ній щось лежить. То був цупкий бавовняний матеріал у вигляді підкови. Харрі поклав предмет до кишені і продовжив свій спуск у темряву, рахуючи сходинки. Після двадцять другої одна його нога торкнулася terra firma[3]. Харрі вже хотів опустити й другу ногу, але виявилося, що твердий ґрунт не такий уже й твердий — він несподівано ворухнувся. Харрі втратив рівновагу, але його падіння завершилося м’якою посадкою.

Підозріло м’якою.

Харрі завмер і прислухався. Потім дістав з кишені своїх брюк запальничку, клацнув нею і потримав вогонь дві секунди. Загасив її. Бо побачив те, що хотів.

Він лежав на якомусь чоловікові.

На незвичайно великому і незвичайно голому чоловікові. Зі шкірою холодною, як мармур, і блідою синюшністю, типовою для свіжих трупів.

Зійшовши з мертвого тіла, Харрі рушив бетонною підлогою до дверей бункера, які він встиг помітити. Якщо засвітити запальничку, то станеш мішенню, якщо увімкнути ліхтарик, то станеш дуже зручною мішенню. Тримаючи М5 напоготові, Харрі лівою рукою намацав вимикач і клацнув.

Засвітилася низка лампочок. Вони тягнулися вздовж довгого вузького тунелю.

Харрі пересвідчився, що, окрім нього та голого чоловіка, тут нікого немає. Подивився на труп. Він лежав на килимку на долівці, і його живіт був перев’язаний скривавленим бинтом. З грудей на Харрі витріщалося татуювання Діви Марії. Наскільки йому було відомо, це означало, що носій цього зображення був кримінальником ще змалечку. Оскільки ніяких інших ушкоджень на тілі не було видно, Харрі зробив припущення, що цей чоловік помер від рани, яка була під бинтом і яка, скоріш за все, була спричинена кулею зі «Stеyr» Трульса Бернтсена.

Він натиснув пальцями двері бункера. Замкнено. Один кінець тунелю впирався у металеву плиту, врізану в стіну. Отже, Рудольф Асаєв мав лише один вихід — крізь тунель. І Харрі знав, чому він спершу перевірив усі інші виходи. Через отой сон.

Він уставився поглядом у вузький тунель.

Клаустрофобія — річ непродуктивна й шкідлива, вона посилає фальшиві сигнали небезпеки, і тому її неодмінно треба долати. Харрі перевірив, чи добре сидить в автоматі магазин. Ну й чорт з ним. Привиди існують лише тоді, коли ти сам дозволяєш їм існувати.

І Харрі пішов.

Тунель виявився навіть вужчим, аніж він думав. Харрі пригнувся, але все одно стукався головою та плечима об вкриті мохом стіни. Він намагався чимось зайняти свій мозок, щоби не дати клаустрофобії місце, де вона могла б розростися до небезпечних розмірів. Йому подумалося, що це, напевне, і є отой потайний хід для втечі, яким користалися німці, бо недаремно чорний хід будинку був замурований цеглою. Чисто за звичкою Харрі намагався постійно орієнтуватися в просторі і тому знав: якщо його припущення вірні, то зараз він має рухатися у напрямку сусіднього будинку з ідентичною водонапірною баштою. Тунель був збудований з прискіпливою ретельністю: його підлога мала навіть водостоки. Втім, дивно, що німці, знамениті своїми широкими автобанами, збудували такий вузький тунель. Щойно мозок Харрі сформулював слово «вузькі», як клаустрофобія схопила його задушливою хваткою. Намагаючись притлумити її, він сконцентрувався на підрахунку своїх кроків, спробував уявити собі, де опиниться, коли вийде з тунелю по той бік пагорба. Коли вийде з тунелю по той бік і вільно вдихне повні груди свіжого повітря. Рахуй кроки, рахуй, чорт тебе забирай! Коли Харрі нарахував сто десять кроків, він побачив у себе під ногами білу лінію. Низка лампочок тягнулася далі; Харрі зупинився, озирнувся і збагнув, що ця біла лінія позначала середину тунелю. Зважаючи на те, що йому доводилося робити дуже короткі кроки, він пройшов десь метрів шістдесят-сімдесят. Невдовзі фініш. Він спробував пришвидшити ходу і зачовгав ногами, наче старий дід. І раптом почув, як внизу щось клацнуло. Звук долетів з одного із водостоків. Його пластини почали рухатися і зімкнулися, утворивши суцільну поверхню — як отвори для обдування повітрям салону автомобіля. В цю мить Харрі почув за собою інший шум — то був глухий гуркіт. Він обернувся.