— Значить, ти отримала остаточний результат? — спитав Харрі, уважно обдивляючись публіку в кафе. Нікого підозрілого. Тобто купа підозрілих типів, але серед них немає нікого, хто, здогадно, був поліцейським.

— Так, — відповіла Беата.

Харрі міцніше взявся за телефон.

— Гадаю, що вже знаю, у кого вп’явся своїми нігтями Густо.

— Он як? — з подивом у голосі відреагувала Беата.

— Еге ж. Особою, занесеною до реєстру ДНК, може бути або пі­дозрюваний, або засуджений кримінальник, або полісмен, який міг випадково «забруднити» місце злочину. У нашому випадку це — останній варіант. Цього чоловіка звуть Трульс Бернтсен, він співробітник відділу Оргкрим.

— А звідки ти дізнався, що то він?

— Ну, до цього висновку мене підштовхнула сума певних обставин, так би мовити.

— Чудово, — сказала Беата. — Я не сумніваюся, що ці обставини і твої міркування мають під собою міцний фундамент.

— Дякую, — сказав Харрі.

— Одначе ти помилився, — заперечила Беата.

— Та невже?

— Кров під нігтями Густо не належить особі на ім’я Б­ернтсен.

Стоячи отак перед дверима квартири Бернтсена — він тим часом пішов за ключами від авто, — я поглянув униз. На свої черевики. На свої фантастичні черевики. І відразу ж почав думати про Ізабель Скоєн.

Вона не була такою небезпечною, як Бернтсен. І була на мені просто схиблена. Чи не була? Хтозна.

Ну, трохи схиблена все одно була.

Тому не встиг Бернтсен повернутися, як я, стрибаючи через сім сходинок, чкурнув донизу, не забуваючи при цьому натиснути кнопку ліфта на кожному поверсі.

Я сів на метро до Центрального вокзалу Осло. Спершу хотів було зателефонувати їй, але передумав. Ізабель могла запросто відшити мене по телефону, але коли я постану перед нею своєю власною, невідпорно-прекрасною особою, то вона не знайде в собі сил відмовити мені. Того дня була субота, і це означало, що хлопець, який працював у неї скотарем, був вихідний. Це також, у свою чергу, означало, що оскільки коні та свині погано вміють діставати собі харчі з холодильника, то Ізабель була вдома. Тому на Центральному вокзалі Осло я сів у вагон із сезонними квитками лінії Естфольд, оскільки поїздка до Рігге коштувала сто сорок чотири крони, яких я й досі не мав. Зі станції до ферми я добрався пішки, хоча відстань там чималенька. Особливо коли ще й мрячить. А потім мрячка перетворилася на дощ.

Коли я увійшов до двору, то побачив її авто, один із тих всюдиходів, які люди купують для того, щоби потім їздити ними по заасфальтованих вулицях у центрі міста. Я постукав у двері будинку. Але мені ніхто не відчинив. Я став гукати, але мені відповів власний голос, відлунивши від стін. Ніхто не відповідав. Звісно, вона могла поїхати на верхову прогулянку. Ну й чудово, подумав я, бо знав, де вона зберігає свою готівку, а на селі люди й досі такі наївні, що не замикають дверей. Тому я натиснув на ручку — і двері таки дійсно виявилися незамкненими.

Я йшов до її спальні, як раптом з’явилася вона. Дебела, висока, вона стояла на сходах у халаті, розставивши ноги.

— Що ти тут робиш, Густо?

— Тебе хотів бачити, — сказав я, вмикаючи посмішку. І ме­ні вдалося її увімкнути.

— Тобі треба до зубного лікаря сходити, — холодно мовила вона.

Я знав, про що вона казала. У мене дійсно був на зубах отой коричневий наліт. Вони мали гнилуватий вигляд, але немає нічого, з чим не могла б упоратися добра зубна щітка.

— Що ти тут робиш? — повторила Ізабель. — За грошима прийшов?

Оце у нас з Ізабель було характерне — ми були з нею спо­ріднені душі, і нам не треба було придурюватися.

— Так. П’ять штук.

— Не вийде, Густо. Ми ж із цим уже покінчили. Тебе відвезти назад до станції?

— Облиш, Ізабель. А як щодо перепихнутися?

— Т-с-с-с!

Мені знадобилася секунда, щоби оцінити ситуацію. Щось я тугуватим на голову став. То все ота довбана жага віоліну винувата! Ось вона стоїть переді мною в халаті, хоча ще не вечір, та ще й уся розфарбована.

— Ти когось чекаєш? — спитав я.

Вона не відповіла.

— Новий секс-приятель?

— Вони з’являються, бо ти зникаєш, Густо.

— А коли я повертаюся, то буваю страшенно збуджений! — вигукнув я і підскочив до неї так швидко, що вона втратила рівновагу, коли я схопив її за руку і притягнув до себе.

— Ти увесь мокрий, — сказала Ізабель, пручаючись, але не дуже вперто, бо їй явно приспічило.

— Мокрий, бо дощ іде, — відказав я, кусаючи її за мочку вуха. — Слабенька в тебе відмазка. — Моя рука вже була у неї під халатом.

— Від тебе смердить, відпусти мене!

Моя рука погладила її вибритий лобок і знайшла щілину. Там було мокро. Дуже мокро. Я засунув туди два пальці і відчув щось липке. І відразу ж висмикнув руку. Підняв догори. На моїх пальцях було щось біле й слизьке. Я з подивом поглянув на неї. Побачив її переможну посмішку. Вона прихилилася до мене й прошепотіла:

— Я ж тобі казала. Коли тебе немає, з’являються інші.

Я осатанів, підняв руку, щоби ляснути її по пиці, але во­на вхопила її і зупинила мене. Ти диви, яка дужа сучка ота Скоєн!

— А тепер іди, Густо.

Я відчув щось таке в моїх очах. Якби я не знав достеменно, то можна було б подумати, що то сльози.

— П’ять тисяч, — прошепотів я хрипким тихим голосом.

— Ні, — відповіла вона. — Бо тоді ти повернешся. А це непотрібно ані мені, ані тобі.

— Ти, суко! — скрикнув я. — Ти забуваєш декілька дуже серйозних речей. Викладай бабло, бо я піду до газетярів і розповім їм усі твої таємниці. І я маю на увазі не твої секс-походеньки, а те, що за так званою зачисткою Осло стоїш ти і дідок. Соціалісти довбані, щоб вас розперло! Наркогроші та політика — в одному ліжку. Як ти гадаєш, скільки заплатить мені «Verdens Gang»?

Я почув, як двері спальні відчинилися.

— А тепер я би на твоєму місці рвала звідси кігті, — сказала Ізабель.

Я почув скрип дощок у темряві поза її спиною.

Хотів був чкурнути геть, справді хотів. Однак чомусь закляк як вкопаний.

«Він» наближався.

Мені здалося, що я побачив, як спалахнули в темряві смуги на його обличчі. Секс-товариш, курва його мати. Хтивий тигр.

Тигр прокашлявся.

І вийшов на світло.

Він був такий разюче прекрасний, що я, попри мій стан, знову відчув оте. Відчув бажання покласти свою руку йому на груди. Торкнутися пальцями зігрітої сонцем спітнілої шкіри. Відчути його м’язи, які рефлекторно напружаться, шоковані таким нахабством з мого боку.

— Що ти сказала? — спитав Харрі.

Беата прокашлялася й повторила:

— Мікаель Бельман.

— Бельман?

— Так.

— Коли Густо помер, під його нігтями була кров Мікаеля Бельмана?

— Схоже на те.

Харрі відкинувся на спинку стільця. Ця обставина міняла все. Чи не все? Вона не обов’язково могла бути пов’язана з убивством Густо. Але до чогось вона неодмінно мала стосунок. До чогось такого, про що Мікаель Бельман волів помовкувати.

— Геть звідси, — сказав Бельман голосом, настільки виразним, що йому й кричати не треба було.

— Ага, так це ти, — сказав я. — А я гадав, що вона найняла Трульса Бернтсена. Розумний хід, Ізабель. Відразу ж вийти на верхній рівень, щоб на дрібниці не розмінюватися. І яка ж у вас схема роботи? Бернтсен — просто твій раб, Мікаелю?

Його ім’я я вимовив пестливо і ледь чутно, майже видихнув. Зрештою, саме так ми й представилися один одному того дня на його дільниці. Густо й Мікаель. Наче два хлопці. Два потенційних приятелі. Я побачив, як від моїх слів у його очах щось спалахнуло і вони запалали. Бельман був зовсім голий. Саме тому мені й здалося, що він не буде нападати. Але Бельман підскочив до мене так швидко, що я й оком не встиг морг­нути, як він повалив мене додолу і вхопив за шию борецькою хваткою.

— Відпусти!

Він потягнув мене вгору по сходах. Мій ніс був затиснутий між його пахвою та грудьми, і я чув їхній запах. І в ту мить у моїй голові виникла отака думка: якщо він хоче вигнати мене, то чому тягне мене сходами догори? Я не міг виборсатися, тому загнав свої нігті йому в груди і дряпонув, наче тигр пазурами, тягнучи його шкіру на себе; в якусь мить один з моїх нігтів зачепився за його сосок. Бельман вилаявся, і його хватка ослаб­ла. Я вислизнув і стрибонув. Приземлившись посередині сходів, я мало не впав, але примудрився встояти на ногах. По­тім рвонув через залу, схопив її ключі від авто і вискочив у двір. Звісно, всюдихід також був незамкнений. Я відпустив зчеплення, і колеса гребонули гравій. У дзеркало я побачив, як Мікаель Бельман вискочив з дверей. В його руці щось блиснуло. Та в цю мить колеса вгризлися в твердий ґрунт, мене притиснуло до спинки, й авто, кулею пронісшись через двір, вискочило на дорогу.