— Вибачте, хлопці. Пошкодив лікоть, граючи в теніс. Бурсит суглоба.

Прямуючи до Скоєну, ділового центру Осло, від відчув на своїй спині їхні погляди. Десь неподалік мала бути автобусна зупинка.

Трульс Бернтсен постукав у двері начальника відділу.

— Увійдіть!

Бельман стояв біля столу, притиснувши до вуха слухавку. Він виглядав спокійним, але Трульс знав Мікаеля надто добре. Рука, що час від часу погладжувала його добре доглянуте волосся, трохи пришвидшена манера говорити, наморщений лоб.

Бельман поклав слухавку на телефон.

— Напружений ранок? — поцікавився Трульс, подаючи на­чальнику чашку паруючої кави.

Шеф відділу здивовано поглянув на чашку, але взяв її.

— Шеф поліції, — сказав Бельман, кивнувши на телефон. — Газетярі не злазять з його спини, хочуть дізнатися про оту бабусю з вулиці Мадсеруд. Її будинок сильно потрощили пострілами, і він вимагає від мене пояснень — що сталося.

— І що ти йому відповів?

— Оперативний пункт управління послав патрульну машину після того, як охоронець на цвинтарі Вестре поінформував нас, що якісь люди відкопують Густо Ганссена. На той час, коли патрульне авто приїхало туди, зловмисники встигли втекти, але невдовзі на вулиці Мадсеруд вибухнула стрілянина. Хтось стріляв у когось іншого, бо той інший вдерся до чийогось будинку. Старенька — в стані шоку, але каже, що нападник ви­явився чемним молодим чоловіком двох з половиною метрів на зріст і зі шрамом на обличчі.

— А ти гадаєш, що та стрілянина пов’язана з оскверненням могили?

Бельман кивнув.

— На підлозі її вітальні були шматки грязюки, явно принесені туди з цвинтаря. Тому шеф бажає знати, чи не має цей інцидент стосунку до торгівлі наркотиками і чи не є він ще одним з’ясуванням стосунків між бандами, чи тримаю я ситуацію під контролем і таке інше.

Бельман підійшов до вікна і потер вказівним пальцем своє тонке перенісся.

— Ти через це попросив мене прийти? — поцікавився Трульс, обережно відсьорбнувши кави.

— Ні, — відповів Бельман, стоячи спиною до Бернтсена. — У мене не йде з голови ота ніч, коли ми отримали анонімну наводку про те, що вся банда Лос-Лобос заявиться до «МакДональдса». Ти ж не брав участі у тому арешті?

— Ні, — відповів Бернтсен і прокашлявся. — Я не зміг. Бо того вечора був хворий.

— Та ж сама хвороба, що й нещодавно? — спитав Бельман не повертаючись.

— Е-е-е, що?

— Декотрі наші співробітники висловили подив, що двері байкерського клубу не були замкненими, коли вони приїхали. І здивувалися, яким чином отой Туту, котрий, за словами Одіна, мав стояти на сторожі, примудрився втекти. Бо ніхто ж не знав, що ми збираємося приїхати. Чи хтось знав?

— Наскільки мені відомо, — сказав Трульс, — знали лише ми.

Бельман продовжував витріщатися у вікно і погойдуватися на каблуках, заклавши руки за спину. Туди-сюди. Туди-сюди.

Трульс облизав пересохлі губи, сподіваючись, що Бельман не побачить, як він спітнів.

— Щось іще?

А Бельман погойдувався й погойдувався. Наче хлопець, який хоче кудись зазирнути, але є замалим на зріст.

— Це все, що я хотів тобі сказати, Трульсе. І дякую тобі...за каву.

Повернувшись до свого офісу, Трульс підійшов до вікна. І побачив те, що вже, напевне, встиг побачити Бельман: на дереві висіла червона афіша.

Була дванадцята година, і на тротуарі біля ресторану «Шрьо­дер» зібралися спраглі душі, з нетерпінням чекаючи, коли Рита відкриє заклад.

— У-у-у-у, — протягнула вона, забачивши Харрі.

— Заспокойся, я прийшов не пиво пити, а просто поснідати, — сказав Харрі. — І попросити тебе про послугу.

— Та я не про пиво, а про шию, — відповіла Рита, притримуючи йому двері. — Вона вся посиніла. А що це за...

— Липка стрічка, — пояснив Харрі.

Рита кивнула і пішла брати замовлення. У «Шрьодері» дотримувалися тої політики, що не варто набридати відвідувачам зайвими розпитуваннями.

Харрі сів за свій звичний кутовий столик біля вікна і зателефонував Беаті Льон.

Йому відповіла голосова пошта. Харрі діждався, коли писне сигнал, а потім заговорив:

— Це Харрі. Я нещодавно здибав одну бабцю, на яку, схоже, справив щось типу доброго враження, тому, гадаю, мені наразі не варто показуватися поблизу відділків поліції та інших подібних структур. Два пакетики зі зразками я залишаю в «Шрьодері». Приходь особисто і спитай Риту. Є ще одна послуга, про яку я хотів би тебе попрохати. Бельман почав колекціонувати адреси в районі Бліндерн. Чи не могла б ти якомога обережніше вияснити, чи не випаде тобі нагода роздобути копії списків тих адрес, перш ніж їх надішлють до Оргкрима?

Харрі відключився. А потім зателефонував Ракелі.

І знову натрапив на голосову пошту.

— Привіт, це Харрі. Мені потрібна підходяща за розміром чиста одежа, здається, у тебе лишилися якісь мої речі з того часу, як... ну, після того, коротше кажучи. Я збираюся дещо підвищити свій статус і поселитися в «Плазі», тож якщо ти пришлеш мені на таксі таку-сяку одіж, коли повернешся додому, то це було б... — Харрі спіймав себе на тому, що мимовільно підшукує слово, яке могло б її розсмішити. На кшталт «по­трясно», «кльово» чи «шикарно». Але не зміг і зупинився на тривіальному «чудово».

Прийшла Рита і принесла каву та яєчню, а Харрі тим часом зателефонував Гансу Крістіану. Вона кинула на нього докірливий погляд. У «Шрьодері» існувало неписане правило, що комп’ютерам, ігровим пристроям та мобільним телефонам у ресторані не місце. Бо це був заклад для того, щоби випити, бажано пива, попоїсти, потеревенити або просто стулити пельку і сидіти, втупившись у газети. Читання книжок не заборонялося, але й не заохочувалося.

Харрі махнув рукою, мовляв, це лише на кілька секунд, і Рита граціозно кивнула.

В голосі Ганса Крістіана чулося і полегшення, і страх.

— Харрі, ти? Слава Богу! Все нормально?

— Якщо судити за шкалою від одного до десяти, то...

— Так чи ні?

— Ти чув про стрілянину на вулиці Мадсеруд?

— О Господи! То був ти?

— Ти маєш зброю, Гансе Крістіане?

Харрі здалося, що він почув, як його співрозмовник ледь не вдавився з переляку.

— А навіщо мені зброя, Харрі?

— Не тобі, а мені.

— Харрі...

— Лише для самооборони. Про всяк випадок.

Пауза.

— Я маю стару мисливську гвинтівку, яку успадкував від батька. Для полювання на лося.

— Те, що треба. Ти не міг би взяти ту гвинтівку, загорнути її і за сорок п’ять хвилин привезти до ресторану «Шрьо­дер»?

— Спробую. А що ти з-з-з-бираєшся робити?

— Я, — сказав Харрі, зустрівши докірливий погляд Рити з-за стійки, — я збираюся зараз снідати.

Йдучи до цвинтаря Гамлебюен, Трульс Бернтсен побачив чорний лімузин, припаркований біля брами, крізь яку він зазвичай заходив до кладовища. А коли він наблизився до того лімузина, з пасажирського боку відчинилися дверцята, і з авто вийшов чоловік. Він був у чорному костюмі і на зріст значно вищий двох метрів. Потужна щелепа, рівний чуб; було в його зовнішності щось невловимо азійське, те, що Трульс завжди асоціював із саамами, фінами та росіянами. Піджак йому явно зшили на замовлення, але в плечах він все одно був затісний.

Велетень відступив убік і показав жестом, що Трульс має зайняти пасажирське місце спереду.

Трульс зупинився. Якщо це були люди Дубая, то вони абсолютно несподівано порушили правила, що стосувалися безпосереднього контакту. Він озирнувся. Нікого не видно.

Трульс завагався.

Якщо ці люди вирішили спекатися спалювача, то саме так вони це і роблять.

Бернтсен поглянув на гігантського чоловіка. З виразу його обличчя що-небудь зрозуміти було неможливо, і Трульс ніяк не міг вирішити — це гарна чи погана ознака, що цей чоловік не полінився вдягнути сонцезахисні окуляри.

Звісно, він може розвернутися і втекти. Але що тоді?

— К’ю п’ять, — стиха промимрив Трульс.

А потім сів у авто, і дверцята швидко за ним зачинилися. Всередині було навдивовижу темно, мабуть, через затемнені вікна. Кондиціонер, вочевидь, працював вельми ефективно, бо було таке відчуття, що температура в салоні була на кілька градусів нижче нуля. За кермом сидів чоловік з вовчим обличчям. І теж у чорному костюмі. Рівний чуб. Можливо, також росіянин.