— Це Харрі. Які покарання передбачені нинішнім законодавством за осквернення могили?

— Е-е-е, здається, від чотирьох до шести років.

— Ти хочеш піти на такий ризик?

Запала невеличка пауза.

— А з якою метою?

— Спіймати індивіда, який убив Густо. І, можливо, тих осіб, що переслідують Олега.

— А якщо я не захочу? — Сімонсен трохи помовчав і по­квапливо сказав: — Гаразд, згода.

— Добре. Тоді розшукай, де похований Густо, і дістань лопати, ліхтарик, різак для гвіздків та дві викрутки. Ми зробимо це завтра вночі.

Коли Харрі їхав через Солліплясс, пішов дощ. Його потоки полоснули по дахах, вулицях і по чоловіку, що стояв у районі Квадратурен напроти відчинених дверей до бару.

Коли Харрі увійшов до готелю, хлопець-реєстратор кинув на нього суворий погляд.

— Вам парасолька не потрібна? Можу позичити.

— Ні, не потрібна. Звісно, якщо у вашому готелі не протікає дах, — відповів Харрі. Він провів рукою по своєму короткому, мов щітка, волоссю, бризнувши в повітря тоненькими крапельками води. — Мені ніхто нічого не передавав?

Хлопець розсміявся так, наче почув жарт.

Коли Харрі піднімався сходами на другий поверх, йому здалося, що в коридорі почулися кроки. Він зупинився. Прислухався. Тиша. Або то було відлуння його власних кроків, або той інший чоловік теж зупинився.

Харрі повільно пішов далі. В коридорі він пришвидшив крок, встромив ключа в шпарину і відімкнув двері. Окинув пильним поглядом темну кімнату і поглянув через двір на освітлену кімнату, де мешкала жінка. Там нікого не було. Нікого немає там, нікого немає тут.

Він увімкнув світло.

Коли воно спалахнуло, Харрі побачив власне віддзеркалення у вікні. А позаду нього хтось стояв. Він одразу ж відчув, як важка рука стиснула йому плече.

Лише привид міг рухатися так швидко й нечутно, подумав Харрі, рвучко обертаючись, але збагнув, що вже спізнився.

27

— Я їх бачив. Один раз. То було як побачити мерця.

Като й досі тримав Харрі за плече своєю великою брудною рукою.

Харрі почув, як охнув від несподіванки, і його легені туго притиснулися до ребер.

— Кого ти бачив?

— Якось я розмовляв з одним із тих, хто продає диявольське зілля. Його звали Біскен, і він носив на шиї собачий нашийник. Він прийшов до мене, бо був переляканий. Поліція закрила його за те, що він мав героїн, і він сказав Чоловіку-берету, де живе Дубай. Чоловік-берет пообіцяв йому захист і амністію, якщо він дасть свідчення в суді. Поки я там стояв, приїхали вони на чорному авто. Чорні костюми, чорні рукавички. Він був старий. Із широким обличчям. Схожий на білого аборигена.

— Хто?

— Я його бачив, але... його там не було. Наче привид. А коли Біскен побачив його, то закляк і навіть не намагався тікати або чинити опір, коли вони забрали його з собою. А після того, як вони щезли, мені почало здаватися, що то мені все на­снилося.

— Чому ти мені цього раніше не сказав?

— Тому, що я — боягуз. Цигарочку маєш?

Харрі дав йому пачку, і Като плюхнувся в крісло.

— Ти переслідуєш привида, і я не хочу бути причетним.

— Але чомусь прийшов до мене.

Като знизав плечима і простягнув руку. Харрі подав йому запальничку.

— Я стара вмираюча людина. Мені нема чого втрачати.

— Ти вмираєш?

Като прикурив цигарку.

— Може, і не так швидко, але ми всі помираємо, Харрі. Мені просто хочеться допомогти тобі.

— В чому?

— Не знаю. Які ти маєш плани?

— Я можу тобі довіряти?

— Борони Боже, ні. Ти не можеш довіряти мені. Але я — шаман. Я також можу ставати невидимим. Можу приходити й зникати так, що мене ніхто не помітить.

Харрі потер підборіддя.

— Як?

— Я вже тобі розповідав.

— А я знову питаю.

Като поглянув на Харрі. Спочатку з докором і злістю. А по­тім, коли це не допомогло, він роздратовано зітхнув:

— Може, й у мене колись був син. До якого я ставився не так добре, як слід було. Можливо, зараз я отримав нову нагоду. Ти ж віриш у нові нагоди, Харрі?

Харрі окинув старого поглядом. У темряві зморшки на його обличчі виглядали ще глибшими, вони були схожі на долини, на порізи від ножа. Харрі рвучко простягнув руку, і Като, діставши цигарки зі своєї кишені, неохоче віддав їх Харрі.

— Я ціную твою підтримку, Като. Якщо ти мені знадобишся, я тебе покличу. Але наразі я збираюся зробити ось що: поєднати Дубая зі смертю Густо. А від нього сліди приведуть до спалювача в поліції та вбивства таємного агента, якого втопили в будинку Дубая.

Като повільно похитав головою.

— Ти маєш чисте й хоробре серце, Харрі. Можливо, ти по­трапиш до раю.

Харрі встромив у зуби цигарку.

— Значить, як не крути, а такий-сякий хепі-енд мені гарантований.

— І за це треба випити. Можна я запропоную тобі випити, Харрі Холе?

— А за чий рахунок?

— За мій, звісно. Якщо ти позичиш мені грошей. Ти скажеш «привіт» своєму Джиму Біму. А я поздоровкаюся зі своїм Джо­ні Вокером.

— Пішов ти в сраку!

— Та облиш. У глибині душі Джим Бім — класний чувак.

— Доброї ночі. Приємних снів.

— Доброї ночі. І не спи надто міцно — про всяк випа­док, бо...

— Добраніч.

Воно було з ним увесь час, але Харрі вдавалося придушувати його. Аж донині, до того, як його запросив Като. Але тепер — з нього досить, бо вже неможливо було ігнорувати оте гризуче бажання. Воно прокинулося після уколу віоліну, який запустив його мов двигун, спустив псів з ланцюга. І тепер вони хрипко гарчали, вили і дряпали кігтями, рвучи на шматки його шлунок. Заплющивши очі, Харрі лежав на ліжку, слухаючи дощ і сподіваючись, що прийде сон і він зможе забутися.

Та сон не приходив.

Харрі мав номер телефону, який позначив двома літерами: АА — Анонімні Алкоголіки. То був номер Трігве — члена Асоціації анонімних алкоголіків та її спонсора. Тим номером Харрі користувався кілька разів, коли ситуація ставала критичною. Але ось минуло вже три роки, як він не вживав спиртного. Навіщо ж повертатися до нього зараз, коли він має за що боротися, коли йому більш ніж будь-коли потрібно мати тверезу голову? Це було якесь божевілля. На вулиці почувся вереск. А згодом — сміх.

Об одинадцятій десять Харрі піднявся й пішов. Майже не відчуваючи дощу, який періщив йому на голову, він перетнув вулицю і підійшов до розчинених дверей. І цього разу Харрі не чув кроків позаду себе, бо голос Курта Кобейна з «Нірвани» заповнив собою всі слухові канали, а музика з бару огорнула його своїми обіймами. Харрі увійшов, сів на стілець біля стійки і гукнув бармена.

— Віс...кі. Джим... Бім.

Бармен кинув витирати стійку, поклав ганчірку біля штопора і зняв із дзеркальної полиці пляшку. Налив. І поставив склянку на стойку. Харрі поклав руки по обидва боки склянки й уставився поглядом на золотисто-брунатну рідину. І в цю мить для нього не існувало нічого іншого.

Ані Олега, ані «Нірвани», ані Ракелі, ані Густо, ані Дубая. Не існувало навіть обличчя Торда Шульца. Не існувало фігури, яка увійшла до бару, на мить заглушивши собою на порозі шум, що линув з вулиці. Не існувало руху позаду нього. Не існувало співучого звуку пружин, що викинули лезо. Не існувало важкого дихання Сергія Іванова, який стояв на відстані метра від Харрі, стуливши ноги й опустивши по боках руки.

Сергій поглянув на спину чоловіка. Той обома руками сперся на стійку. Час настав. Його серце важко гупало. Гупало, розганяючи по тілу свіжу кров, як і тоді, коли він уперше приніс пакунки з героїном із пілотської кабіни. Увесь страх зник. Бо Сергій знав тепер, що він ожив. Він ожив і зараз уб’є чоловіка, який перед ним стоїть. Забере його життя і зробить його частиною свого. Від однієї думки про це він виріс, збільшився, наче поглинувши серце свого ворога. Пора. Вперед. Сергій глибоко вдихнув, зробив крок уперед і поклав свою ліву руку на голову Харрі. Наче благословляючи його. Наче збирався його хрестити.

28

Та Сергій Іванов не зміг міцно вхопитися. Просто не зміг міцно вхопитися — і все. Чортів дощ намочив голову й волосся того чоловіка, і коротке волосся, прослизаючи крізь пальці, не давало смикнути назад його голову. Ліва рука Сергія знову рвонулася вперед, схопила чоловіка за лоба і потягнула назад, а права приставила до горла ніж. Тіло чоловіка сіпнулося. Сергій полосонув ножем, відчув, як той увійшов у контакт з плоттю, відчув, як він прорізав шкіру. Готово! Струмінець гарячої крові на його великому пальці. Ніж увійшов не так глибоко, як він сподівався, але ще три удари серця — і все скінчиться. Він підняв погляд на дзеркало, щоби побачити фонтан крові. І побачив ряд вишкірених зубів, під ними — зяючу рану, з якої на сорочку струменіла кров. І очі того чоловіка. Саме його по­гляд — холодний лютий погляд хижака — змусив його збагнути, що робота ще не завершена.