— Так, то був я. Але я більше не поліцейський.

— А чим ви зараз займаєтеся? — спитала вона без особливої цікавості, і її погляд уже пішов блукати через його плече, до входу. Стиснула свої напомаджені червоні губи і кілька разів розширила й звузила очі. Розминка. Напевне, чекає на обід якусь важливу особу.

— Займаюся одягом та взуттям, — відповів Харрі.

— Бачу. Маєте шикарний костюм.

— А ви маєте шикарні чоботи. Це — «Рік Оуенс»?

Ізабель поглянула на нього, знову відчувши до нього цікавість. Щось хотіла сказати, але спіймала поглядом рух за його спиною.

— Прийшла людина, з якою у мене призначено обід. Може, ще побачимося, Харрі.

— Гм. А я сподівався, що ми зможемо поговорити зараз.

Ізабель розсміялася й нахилилася вперед.

— Я б і не проти, Харрі. Але зараз дванадцята година, я твереза, як скло, і мене вже запросили на обід. Бувай.

І вона пішла геть, цокаючи своїми високими каблуками.

— Густо Ганссен був вашим коханцем?

Харрі сказав це тихим голосом, а Ізабель Скоєн уже встигла відійти від нього на три метри. Однак вона заклякла, наче спіймала частоту, яка прорізалася крізь цокання каблуків, голоси відвідувачів, тихеньке завивання Діани Кролл на задньому фоні і встромилася в її барабанну перетинку.

Ізабель Скоєн обернулася.

— Ви телефонували йому тої ночі, останній дзвінок був за двадцять шість хвилин до другої. — Харрі сів на високий стілець біля бару. Ізабель Скоєн пройшла три метри назад і нависла над ним. У цей момент Харрі пригадав казку про маленьку Червону Шапочку та страшного Вовка. І його співрозмовниця аж ніяк не нагадувала маленьку Червону Шапочку.

— А що, власне, тобі треба, хлопчику Харрі? — спитала вона.

— Хочу знати все, що ви знаєте про Густо Ганссена.

Ніздрі носа-колуна роздулися, а пишні груди піднялися. Харрі помітив, що її шкіра мала великі темні пори, як у ко­міксах.

— Будучи одним з нечисленних представників нашого міста, які турбуються про збереження життів наркоманів, я є також однією з тих, хто знав Густо Ганссена. Ми втратили його, і це дуже сумно. А ці дзвінки пояснюються тим, що його номер збережений в пам’яті мого телефону. Колись ми запрошували Густо на нараду в комітеті RUNO. Я маю доброго друга, чий номер схожий на номер Густо, й інколи натискаю не на ту кнопку. Таке іноді трапляється.

— Коли ви востаннє бачилися з ним?

— Послухай-но сюди, Харрі Холе, — стиха просичала вона, роблячи наголос на його прізвищі і ще нижче нахиляючи до нього своє обличчя. — Якщо я тебе вірно зрозуміла, ти — не полісмен, а той, хто працює з одежею та взуттям. Тому я не бачу причини розмовляти з тобою.

— Річ у тім, — мовив Харрі, прихиляючись до прилавка, — що мені страшенно хочеться з ким-небудь поговорити. Якщо не з вами, то, скажімо, з журналістом. А вони так люблять поговорити про скандали в середовищі людей відомих та знаменитих...

— Знаменитих? — спитала вона, відповідаючи сліпучою посмішкою, але не Харрі, а чоловіку в костюмі, який стояв біля старшої офіціантки і махав їй рукою, підзиваючи до себе. — Я — всього-на-всього секретарка, Харрі. Випадкове фото в газеті ще не робить тебе знаменитістю. Лишень пригадай, як швидко забули тебе.

— А я вважаю, що газетярі вбачають у вас висхідну зірку.

— Та невже? Можливо, але навіть найгірші таблоїди по­требують хоч якоїсь конкретики, а ви не маєте на мене нічого. Те, що я зателефонувала на невірний номер...

— ...може трапитися з кожним. Однак є й те, що не може трапитися з кожним... — Харрі глибоко вдихнув. Вона мала рацію: він на неї нічого не мав. Тому, може, то була дійсно не така вже й гарна ідея — грати напряму. — Наприклад те, що кров четвертої групи з негативним резусом цілком випадково з’являється у двох місцях, що стосуються одної і тої самої справи про вбивство. Така група крові трапляється в одної людини з двохсот. Тому коли в звіті криміналістів ідеться, що кров під нігтями Густо належить до четвертої групи з негативним резусом, а газети пишуть, що ви маєте саме таку групу, то старий досвідчений детектив просто не може не скласти два і два докупи. Все, що мені треба, — це зробити ДНК-аналіз, і ми зі стовідсотковою впевненістю дізнаємося — в кого уп’яв свої пазурі Густо перед своєю смертю. Ну як — схоже на газетний заголовок, здатний викликати підвищений інтерес у читачів, пані Скоєн?

Секретарка міськради стояла й мовчки кліпала, наче кліпання якимось чином зможе допомогти їй розкрити рота.

— А скажіть, кронпринц — він зараз у Соціалістичній партії? — спитав Харрі, примруживши очі. — Як там його звуть?

— Ми з вами поговоримо, — сказала Ізабель Скоєн. — Пізніше. Але для цього вам доведеться присягнутися, що ви триматимете язика за зубами.

— Де й коли?

— Дайте мені ваш номер, і я зателефоную вам після ро­боти.

А надворі блищав і палахкотів на сонці фіорд. Харрі начепив свої окуляри і закурив цигарку, щоби відсвяткувати свій вдалий блеф. Сів на краю бухти, насолоджуючись кожною затяжкою і відкидаючи тривожне відчуття, яке гризло йому душу. Щоби відволіктися, він зосередився на спогляданні бездумно-дорогих цяцьок, які найбагатші у світі робітники спорудили вздовж набережної. А потім загасив недопалок, сплюнув у фіорд і приготувався до наступного візиту у своєму списку.

Харрі сказав жінці, яка сиділа на пункті пропуску Радієвого інституту, що у нього тут призначена зустріч, і вона дала йому бланк. Харрі заповнив рядки для імені та номера телефону, але рядок «фірма» залишив порожнім.

— Приватний візит?

Харрі похитав головою. Він знав, що це — професійна звичка досвідчених вахтерів: бачити загальну ситуацію, збирати інформацію про людей, які приходили й уходили, а також про тих, хто працював в установі. Коли він, ще працюючи детективом, потребував конфіденційної інформації про ту чи іншу людину в якійсь організації, він, економлячи час і зусилля, відразу ж ішов до вахтера.

Жінка показала йому на офіс в кінці коридору. Йдучи ту­ди, Харрі пройшов повз зачинені двері та засклені рами, що виходили у кімнати, де виднілися люди в білих халатах, стелажі з колбами, стенди з пробірками та великі сталеві шафи, замкнені великими навісними замками. Харрі подумав, що то — справжнісіньке Ельдорадо для наркоманів.

У кінці коридору Харрі зупинився і, про всяк випадок, перед тим як постукати в двері, прочитав табличку з ім’ям: Стіг Нібак. Не встиг він постукати один раз, як почувся лункий голос: «Заходьте!»

Нібак стояв за столом, тримаючи біля вуха телефон, але помахом руки запросив Харрі увійти і вказав на крісло. Після трьох «так» і двох «ні», одного «ну і ну!» і щирого сміху він вимкнув телефон і зосередив свої іскристі очі на Харрі, який, будучи вірним собі, сповз по спинці крісла і випростав ноги.

— Здрастуйте, Харрі Холе. Ви, можливо, не пам’ятаєте мене, але я вас пам’ятаю.

— Мені доводилося заарештовувати стількох людей... — мовив Харрі.

І знову щирий сміх.

— Ми з вами ходили до школи в Оппсалі. Я був на два класи молодший за вас.

— Так, зазвичай молодші учні пам’ятають старших, але не навпаки.

— Це дійсно так. Але, якщо чесно, по школі я вас не па­м’я­таю. Ви з’явилися в телевізорі, і хтось сказав мені, що ви вчилися в школі в районі Оппсал і товаришували з Треско.

— Гм, — мугикнув Харрі й уставився на кінчики своїх черевиків, даючи зрозуміти, що він не зацікавлений у тому, щоб їхня розмова переходила у приватну площину.

— Значить, ви стали детективом? А яке вбивство ви розслідуєте зараз?

— Я розслідую одну смерть, пов’язану з наркотиками, — почав Харрі, намагаючись триматися якомога ближче до правди. — Ви зробили аналіз речовини, яку я вам надіслав?

— Так. — Нібак знову підняв слухавку, набрав номер і нер­вово почесав за вухом, чекаючи на відповідь. — Мартіне, ти можеш до мене зайти? Так, це стосовно аналізу.

Нібак поклав слухавку, і настала тиша, яка тривала три секунди. Нібак посміхнувся; Харрі збагнув, що його мозок похапливо шукає тему, якою можна було б заповнити паузу. Харрі не сказав нічого. Нібак прокашлявся.