— Ти ж... казав... що не розповідатимеш...

— Вибач, — кинув Харрі. — Але зараз я не можу поставитися до тебе з колишнім розумінням та співчуттям.

Було десять хвилин на одинадцяту вечора, і ресторан «Шрьодер» був наполовину повен.

— Мені не хотілося б, щоби ти приходив до мене на роботу, — сказала Беата. — Телефонував Хаймен і сказав, що ти питав у нього список телефонних номерів і що він дізнався, що ти до мене приходив. Тому Хаймен попередив мене, щоби я не пхала носа в справу Густо.

— Ну що ж, — мовив Харрі. — Добре, що ти хоч сюди можеш приходити.

Спіймавши погляд Рити, яка подавала пиво у протилежному кутку кімнати, він підняв угору два пальці. Вона кивнула. Він не був тут уже три роки, але офіціантка й досі пам’ятала мову знаків свого колишнього клієнта: одне пиво для напарника й одну каву для алкоголіка.

— Ну як, допоміг тобі твій товариш з телефонними номерами?

— Дуже допоміг.

— І що ж ти знайшов?

— Напевне, незадовго до своєї смерті Густо був на мілині — його номер часто блокувався. Своїм телефоном він користувався мало, але вони з Олегом мали кілька коротких розмов. Доволі часто він телефонував своїй прийомній сестрі, Ірен, але ці розмови раптом припинилися за кілька тижнів до його загибелі. Решта дзвінків — до контори з термінової доставки піци. Опісля сходжу до Ракелі і пошукаю в Інтернеті всі решту імен. Що ти можеш розповісти мені про аналіз?

— Речовина, яку ти придбав, є майже ідентичною раннім зразкам віоліну, які ми досліджували. Але хімічний склад зазнав незначних змін. Ну, й оті коричневі цятки.

— Ну?

— Вони не являють собою активний фармацевтичний ін­гредієнт. То просто шматочки оболонки, яка часто використовується для пігулок, щоби надати їм кращого смаку або щоби пацієнту легше було їх ковтати.

— А можна простежити — хто виробник?

— Теоретично — так. Але я вже перевіряла, і виявилося, що виробники медпрепаратів виготовляють власну оболонку, і це означає, що у всьому світі їх нараховується багато тисяч.

— Значить, тут ми вперед не просунемося?

— З оболонками — навряд чи, — відповіла Беата. — Але на внутрішній частині декотрих фрагментів збереглися рештки самих пігулок. Це — метадон.

Рита принесла каву та пиво. Харрі подякував їй, і вона пішла.

— А я гадав, що метадон — це рідина і її фасують у пляшки.

— Той метадон, який використовують для так званої «ме­дикаментозної» реабілітації наркоманів, дійсно фасують у пляшки. Тому я зателефонувала до шпиталю Святого Олафа. Там здійснюють дослідження опіатів та опіоїдів, і вони сказали мені, що метадон використовується для лікування болів.

— А віолін?

— Сказали, що, можливо, модифікований метадон може використовуватися для виробництва віоліну.

— Це означає лише, що віолін не виробляють просто так, навмання. Але чим цей висновок нам допоможе?

Беата обгорнула долонею келих з пивом.

— Річ у тім, що виробників метадонових пігулок дуже ма­ло. І один з них знаходиться в Осло.

— «АВ»? «Нікомед»?

— Радієвий шпиталь. Вони мають власний дослідницький інститут і вже певний час виробляють пігулки метадону для блокування сильного болю.

— У пацієнтів, хворих на рак.

Беата кивнула. Одною рукою вона піднесла келих до рота, а другою поклала щось на стіл.

— Це — з Радієвого шпиталю?

Беата знову кивнула.

Харрі взяв пігулку. Вона була кругла, маленька, і на її коричневій оболонці виднілася витиснена літера R.

— Знаєш що, Беато?

— Ні.

— Гадаю, що в Норвегії з’явилася іще одна стаття екс­порту.

— Ти хочеш сказати, що хтось в Норвегії виробляє й експортує віолін? — спитала Ракель. Схрестивши руки, вона стояла, прихилившись до одвірка Олегової кімнати.

— Є, принаймні, два факти, які підтверджують, що цим хтось займається, — відповів Харрі, набираючи на клавіатурі ще одне ім’я з того списку, що його дав йому Торкільд­сен. — По-перше, хвилі вже розійшлися за межі Осло. Ніхто в Інтерполі нічого не чув про віолін, допоки він не з’явився в Осло, а на вулицях Швеції та Данії він появився лише недавно. По-друге, ця речовина містить мелені пігулки метадону, котрі, як мені відомо на сто відсотків, виробляються в Норвегії. — Харрі натиснув кнопку «Пошук». — По-третє, в аеропорту «Гардермоен» заарештували пілота з речовиною, яка цілком імовірно могла виявитися віоліном. Але потім ту речовину підмінили.

— Підмінили?

— Це свідчить, що в нашому випадку ми маємо спалювача, вмонтованого в систему. Однак річ у тім, що той пілот вилітав з Норвегії до Бангкока.

Харрі, сидячи за комп’ютером, відчув запах парфумів Ракелі і збагнув, що вона відійшла від порога Олегової кімнати і стала біля нього. Мерехтіння екрана комп’ютера було єдиним світлом у темній кімнаті.

— «Фоксі». Хто це? — Голос Ракелі прозвучав близько біля його вуха.

— Ізабель Скоєн. Міськрада. Одна з тих, кому телефонував Густо. А якщо точніше, вона сама йому телефонувала.

— Футболка донора крові, мабуть, замала для її розміру грудей, еге ж?

— Може, то є частиною обов’язків політика — рекламувати здавання крові.

— А хіба звичайну секретарку міськради можна віднести до категорії політиків?

— Як би там не було, а ця жінка каже, що в неї кров четвертої групи з негативним резусом, а окрім того здавати кров — це просто громадянський обов’язок.

— Дійсно, рідкісна група. Ти саме через це так довго ви­тріщаєшся на її фотку?

Харрі посміхнувся.

— В Інтернеті на неї багато посилань. Вона і кіннозаводчик, і «прибиральниця вулиць».

— Саме їй віддають належне за те, що всі наркобанди опинилися за ґратами.

— Вочевидь, не всі. Цікаво, яка у них з Густо могла бути спільна тема розмови?

— Ну, вона очолює роботу комітету із соціальних послуг у царині боротьби з наркотиками, тому могла використовувати того хлопця для збору загальної інформації.

— О першій ночі?

— Отакої!

— Треба в неї запитати.

— Ага. Їй це дуже сподобається.

Харрі повернув до неї свою голову. Її лице було так близько, що він навіть ледь зміг сфокусувати на ньому свій погляд.

— Що я чую, кохання моє? Чи то мені здалося?

— Та ні. Жарт. На вигляд вона — вульгарна дешевка, — слабко посміхнулася Ракель.

Харрі повільно вдихнув її запах. Вона не відсторонилася.

— А чому ти гадаєш, що мені не подобаються вульгарні дешевки? — спитав він.

— А чому ти шепочеш? — Її губи притулилися так близько, що Харрі відчув потік повітря, який виходив разом із її сло­вами.

Дві довгі секунди було чути лише слабеньке гудіння ком­п’ютерного вентилятора. А потім Ракель різко випросталася. Кинула на Харрі відсторонений погляд, немов здалеку, і притулила до своїх щік руки, немов для того, щоби їх остудити. А потім обернулася й пішла.

Харрі відкинувся на спинку, заплющив очі і тихо вилаявся. Почув, як Ракель торохтить тарілками на кухні. Кілька разів вдихнув і видихнув. Вирішив, що того, що тільки-но сталося, насправді не було. Спробував зібрати докупи думки. А потім продовжив роботу.

Він почав гуглити решту імен. Декотрі вискочили з інформацією десятирічної давнини про участь у лижних змаганнях чи повідомленням про родинну вечірку, а про інших навіть таких відомостей не було. Траплялися люди, яких насправді вже не було, яких викинуло зі сфери прискіпливої уваги майже всюдисущої преси і які знайшли собі похмурі закапелки, де сиділи, дожидаючись чергової дози, яка стала єдиним сенсом їхнього буття.

Харрі кинув погляд на стіну, на плакат із зображенням хлопця з перами на голові. Внизу був напис — «Jonsi». Харрі смутно пригадалося, що той плакат мав якийсь стосунок до ісландської групи «Sigur Ros». Ефемерні звуки та невтомно-безжальний фальцет. Бліда подоба «Megadeath» та «Slayer». Втім, Олег міг змінити свої смаки. Або на нього хтось вплинув. Харрі сидів, відкинувшись на спинку і заклавши руки за голову.