Изменить стиль страницы

— Ну...

— Скажи.

Виходячи на прогулянку, Ракель начепила сонцезахисні окуляри. Тому важко було сказати, скільки вона хотіла почути. І Харрі наважився на обмін. «Я скажу, але нехай і вона потім скаже. Якщо я захочу слухати».

— Була. Китаянка.

— Була? Вона що, померла? — спитала Ракель з грайливою усмішечкою. Йому здалося, що вона здатна витримати удар. Але все одно йому б хотілося, щоби Ракель виявила більше делікатності в цьому питанні.

— Жінка-бізнесмен із Шанхая. Вона турботливо плекає свою guanxi, тобто мережу корисних знайомств. Я є частиною тієї мережі, і та жінка інколи про мене згадує — коли їй треба. До того ж, вона має дуже багатого і дуже старого чоловіка-китайця.

— Іншими словами, ти з вигодою користаєшся її турботливою вдачею.

— Мені хотілося б, щоби це дійсно було так.

— Он як?

— У неї досить специфічні вимоги стосовно «де і коли». І «як». Наприклад, їй подобається...

— Досить! — сказала Ракель.

Харрі саркастично посміхнувся.

— Ти ж знаєш, я завжди мав слабкість до жінок, котрі знають, чого хочуть.

— Я ж сказала: досить!

— Повідомлення отримано.

Далі вони йшли мовчки. Аж поки Харрі, нарешті, не наважився вимовити слова, які витали довкола них у повітрі.

— А що ти можеш сказати про отого типа на ім’я Ганс Крістіан?

— Ганс Крістіан Сімонсен? Він — юрисконсульт Олега.

— Ніколи не чув про жодного Ганса Крістіана Сімонсена, коли займався розслідуванням убивств.

— Він — із цього району міста. Ми були однокурсниками в правничому вузі. Тому він запропонував свої послуги.

— Ти диви, сходиться.

Ракель розсміялася.

— Здається, він два-три рази запрошував мене на побачення, коли ми були студентами. А ще він хотів, щоби ми разом брали уроки джаз-танців.

— Боже борони!

Ракель знову розсміялася. Господи, як же він скучив за цим сміхом!

— Ти ж знаєш, я завжди мала слабкість до чоловіків, які знають, що їм треба, — підділа вона його.

— Угу, — сказав Харрі. — І що ж ті чоловіки для тебе зробили корисного?

Вона не відповіла. Їй і не треба було. Натомість між її широкими чорними бровами утворилася глибока задумлива зморш­ка. Харрі пригадав, як ніжно гладив ту зморшку пальцями кожного разу, коли її помічав.

— Інколи краще мати адвоката, відданого справі, аніж адвоката, настільки досвідченого, що результат він знає наперед.

— Ясно. Ти маєш на увазі такого юриста, який знає, що цю справу виграти неможливо?

— Ти хочеш сказати, що мені слід було найняти якогось старого занудливого роботягу?

— Зазвичай найкращі правники і бувають найбільш відданими справі.

— Це — дрібне нарковбивство, Харрі. Найкращі адвокати займаються більш престижними й перспективними спра­вами.

— І що ж розповів Олег про те, що сталося, своєму відданому адвокату?

Ракель зітхнула.

— Сказав, що нічого не пам’ятає. І окрім цього він нікому й нічого не бажає говорити.

— І саме на цьому ти хочеш побудувати свій захист?

— Послухай-но, Ганс Крістіан — чудовий фахівець у своїй царині. Він знає, що треба робити і про що йдеться. Він консультується з найкращими спеціалістами. І він працює не по­кладаючи рук і вдень, і вночі — повір мені.

— Тобто, іншими словами, ти з вигодою користаєшся його турботливою вдачею?

Цього разу Ракель не розсміялася.

— Все дуже просто: я — мати. І готова зробити все, що буде потрібно.

Вони зупинилися на краю лісу і сіли на окремі стовбури ялин. Сонце на заході вже опустилося до вершечків дерев і висіло над ними, наче здута повітряна кулька в День незалежності.

— Звісно, я знаю, чому ти приїхав, — сказала Ракель. — Але що конкретно ти плануєш робити?

— Виявити на сто відсотків упевненості — винуватий Олег чи невинуватий.

— Чому?

Харрі знизав плечима.

— Тому, що я — детектив. І тому, що так влаштований наш людський мурашник. Нікого не можна засуджувати, допоки немає цілковитої впевненості. Допоки є сумніви.

— А ти маєш сумніви?

— Так, я маю сумніви.

— І це — єдине, із-за чого ти сюди приїхав?

Тіні ялин наповзли на них. Харрі у своєму лляному костюмі почав тремтіти: його термостат ще явно не встиг перелаштуватися на 59,9 градуса північної широти.

— Дивно, — мовив він. — Але з усього часу, який ми провели разом, мені важко пригадати хоч щось, окрім розрізнених моментів. Я пригадую тільки тоді, коли дивлюся на фото. Пригадую так, як зображено на фото. Навіть якщо я знаю, що це — неправда.

Він поглянув на неї. Ракель сиділа, підперши рукою підборіддя. В її звужених очах поблискувало сонце.

— Втім, може, саме тому ми й робимо знімки, — продовжив Харрі. — Щоби забезпечити фальшивий доказ на підтвердження фальшивої заяви про те, що ми були щасливі. Бо думка про те, що ми не були щасливими хоча б упродовж невеличкого періоду в нашому житті, є незносною. Дорослі наказують дітям посміхатися на фото, втягують їх у брехню, тому ми й посміхаємося, зображаючи щастя. Але Олег посміхався тільки тоді, коли йому хотілося; брехати він не міг, бо не мав такого «таланту». — Харрі обернувся до сонця, спіймав його останні промені, що простяглися, мов жовті пальці, поміж найвищими гілками на самісінькому вершечку кряжа. — На дверцятах його шафки у «Валле Говін» я знайшов фото, де ми зображені всі втрьох. І знаєш що, Ракель? На тому фото Олег посміхався.

Харрі зосередився на ялинах. Те слабке забарвлення, яке на них іще лишалося, швидко блякло, і вони ставали схожими на шеренги привидів-охоронців у чорній уніформі. Він почув, як вона підійшла до нього, відчув її руку на своїй руці, відчув крізь свій лляний костюм її гарячу щоку і вдихнув аромат її волосся.

— Мені не потрібні фотографії, щоби пригадати, які щасливі ми були, Харрі.

— Угу.

— Може, ми самі поволі навчили себе брехати. Це трапляється з усіма нами.

Харрі кивнув. Дунув порив вітру, і він знову затремтів від холоду. Коли ж він навчився брехати? Може, тоді, коли Сіс спитала, чи бачить їх з небес їхня мати? Невже він навчився брехати так рано? Може, саме через це йому було так легко збрехати тоді, коли він вдав, що не розуміє, чим займається Олег? Олег втратив свою невинність не тоді, коли навчився брехати, не тоді, коли навчився впорскувати героїн чи наважився вкрасти материні прикраси. Це сталося тоді, коли він навчився ефективно й без ризику продавати наркотики, які поглинають душу, руйнують тіло і ввергають свого покупця в мокре й холодне пекло наркотичної залежності. Якщо Олег і був невинуватий в убивстві Густо, він все одно винуватий.

Чоловік з Дубая. Літайте авіалінією «Emirates».

Дубай — це в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Але віолін продають не араби, а товкачі у футболках «Арсеналу». Ті футболки їм видали разом із вказівками, як слід правильно продавати дурман: у одного гроші, у другого — наркота. Помітна, але звичайна футболка, яка вказує на те, що вони продають і до якої організації належать. Ні, не до однієї з тих звичайних і ефемерних банд, які розпадалися і щезали через свою власну пожадливість, тупість, апатію та дурну впертість. А до організації, яка уникає зайвих ризиків, яка не показує, хто за нею стоїть, але, тим не менше, має монополію на улюблений новий дурман наркоманів. І Олег був одним із них. Харрі не був знавцем футболу, але був майже на сто відсотків упевнений, що Ван Персі та Фабрегас — то є гравці «Арсеналу». І на сто відсотків упевнений в тім, що жоден з уболівальників «Тоттенхема» не вдягнув би футболки «Арсеналу» просто так, без поважної причини. Про це він дізнався від Олега.

І неспроста Олег не бажав говорити ані з поліцією, ані з ним. Бо працював на чоловіка чи організацію, про яких ні­хто нічого не знав. На чоловіка чи організацію, яка змушувала кожного мовчати як риба. Якраз звідси Харрі і має розпочати своє слідство.

Ракель почала плакати і зарилася обличчям йому в шию та волосся. Її сльози зігріли Харрі шкіру; вони потекли під сорочку, на груди і проникли в серце.