— А хто отой, третій?
— Що? — спитав Хаген, тицяючи товстим пальцем кнопки на телефоні.
— Отой третій з моїх друзів у поліції?
Голова групи Гуннар Хаген приклав слухавку до вуха, втомлено поглянув на Харрі і, зітхнувши, відповів:
— А як ти гадаєш? — І заговорив у слухавку: — Привіт. Це Хаген. Мені потрібна перепустка для відвідин... Так. — Хаген прикрив рукою слухавку. — Без проблем. Вони зараз обідають, але коли ти зайдеш близько дванадцятої, все буде готово.
Харрі посміхнувся, стиха попрощався і так само тихо зачинив за собою двері.
Торд Шульц стояв у кабінці, застібаючи свої брюки і вдягаючи піджак. Його природні отвори митники перевіряти не стали. Жінка, яка зупинила його, чекала біля кабінки немов додатковий запрошений екзаменатор.
— Дякую, що пішли нам назустріч, — сказала вона, показуючи на вихід.
Торд здогадався, що колись у митниці відбулася тривала дискусія стосовно того, чи варто вибачатися після того, як собака-шукач когось виокремив з натовпу, але ніяких наркотиків знайдено не було. Бо індивід, якого зупинили, запідозривши наркотики, і який через це зазнав приниження, неодмінно вважатиме вибачення цілком доречним. Та чи варто скаржитися на тих, хто просто виконує свою роботу? Собаки часто вказували на невинуватих людей, і вибачення було б мимовільним зізнанням у тому, що процедура перевірки є недосконалою, що система дає збої. З іншого боку, по його нашивках митники не могли не помітити, що він — командир корабля. Не абихто з трьома нашивками, не п’ятдесятирічний невдаха, який так і простирчав увесь свій час у правому кріслі другого пілота, бо у нього, бач, невдало кар’єра склалася. Ні, він мав чотири нашивки, які свідчили про авторитетність та самоконтроль; він був чоловіком, здатним бути господарем будь-якої ситуації та власного життя. Ці нашивки засвідчували його приналежність до верховної касти авіаційних брамінів. Командир був особою, яка мала з готовністю сприйняти претензії митників — як обґрунтовані, так і необґрунтовані.
— Нема за що. Приємно бачити, як хтось сумлінно ставиться до своїх обов’язків, — відповів Торд, поглядом шукаючи свою сумку. В найгіршому випадку митники могли обшукати її; сам пес не зміг би в ній нічого виявити. А для того рентген-апарата, що використовувався в аеропорту, металеві пластини, що закривали собою пакунок, були непроникними.
— Я зараз повернуся, — сказала жінка.
Дві секунди вони мовчки дивилися одне одному в очі.
«Розлучена», — подумав Торд.
В цю мить підійшов іще один чиновник.
— Ваша сумка... — мовив він.
Торд поглянув на нього. І все зрозумів по очах. Відчув, як у шлунку виріс клубок, піднявся догори і натиснув на стравохід. Як? Як же ж так?
— Ми все з неї виклали і зважили її, — сказав чиновник. — Порожня двадцятишестидюймова сумка «Samsonite Aspire GRT» важить 5,8 кілограма. Ваша ж важить 6,3. Ви не хочете пояснити — чому? — Митник був надто досвідченим професіоналом, щоби посміхнутися відверто, але Торд Шульц все одно помітив тріумф, що світився на його обличчі. Чиновник злегка нахилився вперед і тихим голосом продовжив: — Чи, може, нам самим за вас пояснити?
Пообідавши в «Олімпені», Харрі вийшов на вулицю. Той старий, трохи безпутний ресторан, яким він його пам’ятав, відремонтували і переробили так, що він мав тепер вигляд закладу із Західного Осло, котрий перемістився до Осло Східного. На стінах висіли великі картини з видами цього старого робітничого кварталу. Ні, ресторан не втратив своєї привабливості, там і досі були люстри і все таке. І навіть макрель лишилася так само смачною, як і колись. Але... Але то вже був не той «Олімпен».
Харрі запалив цигарку і перетнув парк Ботс між головним управлінням поліції та сірими стінами старої в’язниці. Він пройшов повз чоловіка, який, орудуючи пістолем-степлером, прикріпляв обшарпану червону афішу до кори старої липи, захищеної законом про охорону довкілля. Здавалося, він навіть не усвідомлював того факту, що скоював серйозний злочин перед самісінькими вікнами будівлі, яка містила найбільшу кількість поліцейських в Норвегії. Харрі на хвилину зупинився. Ні, не для того, щоби перепинити злочин, а щоб афішу прочитати. Вона сповіщала про виступ групи “Russian Amcar Club” в клубі “Sardines”. Харрі пригадав давно спочилу групу та той занехаяний клуб. «Олімпен». Харрі Холе. Цей рік — воістину рік воскресіння мерців. Він уже зібрався рушити далі, коли почув ззаду чийсь тремтливий голос:
— Маєш віолін?
Харрі обернувся. Чоловік позаду нього був вдягнений у нову темну куртку фірми «G-Star». Він нахилився вперед так, наче в спину йому дув сильний вітер, а по зігнутих колінах Харрі безпомилково визначив, що той чоловік «сидів» на героїні. Він хотів був відповісти, але збагнув, що чоловік у куртці звертався до того, хто чіпляв афішу. І тому, не зупиняючись і не кажучи ні слова у відповідь, пішов собі далі. Нові відділи в поліції, нові назви наркотиків. Старі музичні групи, старі клуби.
Фасад районної в’язниці міста Осло, яка на просторіччі називалася Ботсен, був збудований в середині дев’ятнадцятого століття. Вхід до в’язниці був затиснутий між двома великими крилами будівлі, що завжди нагадувало Харрі арештанта між двома дебелими полісменами. Він натиснув дзвінок, витріщився у відеокамеру, почув тихе дзижчання — і поштовхом відчинив двері. Всередині його зустрів тюремник у формі. Він провів Харрі нагору, потім вони пройшли крізь двері повз іще двох тюремників і потрапили до прямокутної глухої кімнати для побачень. Харрі вже доводилося в ній бувати. Тут в’язні зустрічалися зі своїми близькими знайомими та родичами. Тюремне начальство навіть зробило несміливу спробу створити в цій кімнаті щось на зразок домашньої атмосфери. Проігнорувавши софу, Харрі сів на крісло, добре знаючи, що тут відбувалося в ті короткі хвилини, коли ув’язненому надавали дозвіл зустрітися з дружиною чи подругою.
Він став чекати. Помітивши, що на лацкані у нього й досі висіла бирка «Управління поліції», він зняв її і поклав до кишені. Цієї ночі кошмар з лавиною, яка гнала його коридором, виявився страшнішим, аніж зазвичай. Лавина накрила його і напхала в рот повно снігу. Але не через це серце його зараз калатало. Може, це з-за очікування? Чи страху?
Та не встиг Харрі дійти певного висновку, як двері розчинилися.
— Двадцять хвилин, — сказав наглядач і пішов, гепнувши дверима.
Хлопець, якого він перед собою побачив, змінився так сильно, що Харрі вже був гукнув наглядачу, що йому привели не того чоловіка. На цьому хлопцеві були джинси фірми «Diesel» та чорна куртка з капюшоном і написом «Machine Head». Спершу Харрі подумалося, що то йшлося про назву альбому групи «Deep Purple», але, зваживши на різницю в часі, він дійшов висновку, що це — назва якоїсь нової групи, що грала в стилі «хеві метал». Звісно, «хеві метал» був далеким натяком, але сам доказ містився в очах хлопця та його високих вилицях. Якщо точніше, то в карих очах Ракель та її високих вилицях. Схожість була такою вражаючою, що просто шокувала. Але хлопець все одно не успадкував краси своєї матері: він мав занадто виступаючий лоб, який надавав його обличчю похмурого, майже агресивного виразу. Цей вираз іще більше підсилювався прилизаним чубом, який, на переконання Харрі, хлопець успадкував від свого батька з Москви. Батько був алкоголіком, якого хлопчина так до пуття й не узнав, бо мати привезла його назад до Осло, коли він ще під стіл пішки ходив. А в Осло їй судилося зустрітися з Харрі.
Ракель.
Його велике і єдине кохання. Отак просто. І отак складно.
Олег. Здібний серйозний Олег. Такий замкнений у собі, що не розкривався нікому, окрім Харрі. Харрі ніколи не казав про це Ракелі, але він завжди знав більше про те, що Олег думає, відчуває та хоче, аніж знала вона. Вони з Олегом грали в «Тетріс», і кожен з них намагався встановити рекорд. Вони з Олегом каталися на ковзанах на ковзанці Валле Говін — колись Олег хотів стати ковзанярем-стаєром і навіть мав до цього талант. Олег поблажливо і розуміюче посміхався кожного разу, коли Харрі обіцяв восени чи весною повезти його до Лондона подивитися, як грає «Тоттенхем» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». Часом Олег звав його татком — коли вже було поночі, коли він був сонний і втрачав зосередженість. Харрі не бачився з ним уже кілька років, відтоді як Ракель забрала його з Осло, подалі від моторошних спогадів про Сніговика, подалі від світу насильства та вбивств, в якому обертався Харрі.