— Ти бідкаєшся, як деякі старенькі. Їм стає нудно після вечірних новин, і тоді вони починають вишукувати в себе болячки. А потім телефонують із готовим діагнозом. Що в них, мовляв, відшарувалася слизова оболонка шлунка й простує до дванадцятипалої кишки, або що ребро затиснуло лівий шлуночок серця.

— А ти що?

— Виїжджаю і якщо є час, то вислуховую. Все, що я можу зробити, аби покращити їм так звану якість життя, — зітхнув Болек. — То котра з вас наступна?

— Може, я, — показала я пальці на ногах. — Я була на Дні студента в сандаліях. Ну і трохи пострибала з диким натовпом.

— Ну-у. — Болек із задоволенням придивлявся до моїх посинілих нігтів. — Сандалі — це не найліпша ідея для такого концерту. Виглядає жахливо, але, може, не доведеться ампутувати стопи.

Я рефлекторно підібгала розпухлі пальці.

— Я пожартував. — Він традиційно всміхнувся лівим кутиком губ. — Зараз дам тобі добру масть, і, що ж, дай їм кілька днів перепочити.

— Тобто мені не можна виходити з хати? — зажурилась я.

— Можна, чому ні. Якщо ти вмієш ходити на руках.

Я витримала вже цілих два дні. Сиджу в кухні-лазничці, з тугою спостерігаючи за котами, що вигріваються на травневому сонці. Я й собі полежала б на травичці в старому садку за нашим будинком. Востаннє я так лежала майже рік тому. Ніби недавно, а відчуваю, що за весь цей час наповнила спогадами щонайменше два півлітрові кухлі.

— Ми в задумі? — запитав Філіпп.

Він хвилину тому зайшов, аби пересвідчитись, як там Мільчині справи. Всівся в нашій кухні і терпляче чекав, поки я перестану милуватися котами.

— Тобто ми обоє, — уточнив він мою ствердну відповідь.

— А ти теж чимось переймаєшся? — здивувалась я. — Мілена казала…

— Мілена… — Він глянув на кам’яні плити тротуару. — Така дівчина не потребує біля себе зануди. Їй потрібний хтось заряджений позитивною енергією. Звитяжець. Візіонер. Людина, Котра Потямить Залагодити Все. От я і намагаюся таким стати.

Це останнє йому навіть удається, а що з рештою?

— На неї ніщо не справляє враження, — визнав він, нервово скубаючи краєчок картатої церати.

— Одне, здається, справило. Оповідки про Ніколь Кідман і Джулію Робертс.

— Правда?! — зрадів він.

— Я тільки не знаю, чи це привід для втіхи. Мілька дуже переживає, що не належить до твого типу жінок.

— О Боже, — він у нервах видер великий клапоть церати, — а я тільки хотів показати, що ставлю її нарівні із зірками. Хотів, щоб вона подумала: «Той Філіпп має такий вишуканий смак, а вибрав мене. Як це чудово».

— На жаль, Мілена подумала дещо інше. Вона гадає, що ти маєш надто добрий смак, аби з нею зустрічатися. Вона весь час думає про розлуку.

— О Боже. — Він видер наступний клапоть, запхав його до рота й заходився жувати, як гумку. — І що мені тепер робити?

І це каже людина, яка і справді потямить залагодити будь-яку справу.

Я перевіряла результати тестування, коли знайшла на дошці оголошень тривожний виклик: «Студентко Вишеславо… негайно зайдіть до секретаріату». Хвилин зо п’ять я гарячково розмірковувала, що може бути причиною такого термінового виклику. Зрештою визнала, що найліпше піти і просто запитати.

— Слухаю! — гаркнула секретарка, віддаючись пообідньому туалету. — Нині я жодних справ не вирішую і жодних довідок не виписую. Надворі травень, і мені належить щось від життя!

Я назвалася й пояснила, що прийшла, бо знайшла виклик на дошці оголошень.

— Так і треба казати, — буркнула секретарка, вкриваючи щоки грубим шаром рум’ян відтінку «sex pink», — а не стовбичити отак і не марнувати мій безцінний час. Ти маєш з’ясувати справу з курсовою. Нібито ти вкрала тему у студентки Бідосі. Вона подала скаргу минулого тижня.

— Це якась помилка, — шепнула я, не приховуючи ошелешення.

— Студентка Бідося іншої думки, — гаркнула секретарка, вискубуючи пінцетом волосинки з «перчика» на підборідді.

— Таж у списку моє прізвище стоїть перед нею!

Секретарка скорчила здивовану міну, тоді я пояснила:

— Тут у вас був список, до якого ми записували пропозиції тем. Потім його засекретили.

— Ну власне, засекретили. То звідки ти знаєш, яка є? — запитала вона, обрисовуючи верхню губу червоною контурівкою. Доки я встигла вигадати вірогідну відповідь, вона докинула: — Крім того, це вже неактуально, бо список зник. І є новий.

— Як це зник?

— Нормально. Студенти заходять, коли їм заманеться, порпаються тут, як кури. І як можна панувати над тим безладом? Ну як?

Цього я не знала.

— Тож у цьому новому списку я стою позаду Зофії Бідосі? — пересвідчилась я.

Вона кивнула.

— Тому ти маєш з’ясувати справу в декана. А, до речі. Ще одне, — пригадала секретарка. — Тут був якось один такий неврівноважений чоловік. Стверджував, що є твоїм батьком. А кричав так, що в мене філіжанка випала з руки. І мало того, що я поплямила нову блузку, так ще й обпекла собі груди. Скандаліст нещасний!

Я вхопилася за серце. Когось тут зараз ударить жовтогаряча блискавка.

— І що тепер?

Вона безпорадно розвела руками, а потім із усміхом сказала:

— Ти мусиш зайти до декана.

Після безсонної ночі я поїхала до тата, щоб довідатися, чим він так дійово настрахав грізну секретарку.

— Не знаю, — відповів він, вдивляючись у ножик до сиру. — Не пам’ятаю.

— Ти не пам’ятаєш, що говорив? — підвищила я на нього голос, либонь, уперше в житті. — Ти можеш цитувати уривки з автобіографій Мануелі Дендритової та Фридеріка Лімбічного, а не пам’ятаєш, що вигукував у моєму секретаріаті?

— Я був тоді не при собі. Це все звалилося на мене так несподівано. Ти не приїхала на Пасху, ну і мама пішла…

— Але мама пішла в кінці квітня, — нагадала йому я. — А я знайшла виклик учора.

— Може, він якийсь час там висів, — перевів він погляд на щипці до льоду. — Бо я заходив до вас саме в кінці квітня.

— Як це до нас? Тобто до кого?

— Тобто до мене, — повідомила мені Мілена. — Він залетів до секретаріату два тижні тому й заявив, що переведення було незаконним, бо тоді тобі ще не виповнилося вісімнадцять років. Ти повинна була принести згоду від батьків.

— Чудово, — зойкнула я і впала на хитке крісло.

— Не знаю, чи це чудово для нас. — Мілька закусила верхню губу, — але для моєї секретарки напевно. Вона страшенно зраділа, що її жовтневі підозри виявилися слушними. І помчала з тим до декана. А ти ж знаєш, який він формаліст.

— І що тепер буде? — заломила руки Вікторія.

— Схоже, що я вилечу з більшим чи меншим тріском, — відказала Мілена, розглядаючи свої литки. — Це мені здається, чи ліва і справді засмагліша?

— Що ти робитимеш, якщо вилетиш?

— Поступлю ще кудись. Ну подивися, Вікі. Та права якась жовта.

— І ти можеш тепер думати про колір своїх литок? — здивувалася Марія.

— Я волію думати про це, ніж про своє безнадійне становище.

Я купила велетенський оберемок конвалій та слоїк меду і, долаючи відразу до Ведмедя, пішла до мами. Вручила їй квіти й мед.

— Це для… ну знаєш, такий відповідник люльки злагоди, — заклопотано почала я і зразу перейшла до привітань. — Ну то всього найліпшого, справжнього щастя і…

— Ти не мусиш себе силувати, — перебила вона. — Просто міцно пригорнися. Цього досить.

Хвилину ми стояли, сплівшись у ведмежих обіймах. Я щойно тепер усвідомила, наскільки мені цього бракувало впродовж останніх місяців. Її дотику. Цікавих карих очей, тепер значно більших, ніж торік. Спрацьованих від прибирання рук. Навіть мовчання.

— Ти зробила стару зачіску, — сказала я.

— Ти читала мій щоденник?

— Тато мені показав. Він дуже потерпає.

Чи повинна я була це казати?

— Я знаю. Але нічого не можу з тим вдіяти. Пропонувати дружбу в такій ситуації трохи незручно. Якщо впродовж чверті століття нам не вдалося навіть заприязнитися.