— Це, мабуть, великий плюс таких здибанок, — ствердила Вікторія. — Якщо не згадувати, що ти заробив кон’юнктивіт, через який тебе відрахували з інфізу.

— Тією Кідманшею я взагалі не переймався би, — повернувся до теми Травка. — Мені колись подобалися повітряні русалки в пастельних лашках, а закохався я… самі знаєте.

Знаємо. Як колись влучно висловився Ірек, Марія виглядає, наче полярна ніч без жодної надії на прихід весни.

Ми збираємося на концерт. Хлопці теж, зокрема Травка. Він уже тиждень, як не вилазить з «Алхімії». Стверджує, що мусить зробити щеплення, аби потім не страждати на синдром наступного дня.

— Тому я вже тиждень, як роблю вливання, — пояснив він, вливаючи у себе друге пиво. — То о котрій ми виходимо?

— Ми долучимося пізніше, — відповіла Вікторія. — Хочемо ще зазирнути до студмістечка. Єндрек казав, що там має бути крута дискотека.

— А я мушу вискочити до мами, — додала я. — Певно, зустрінемось уже на місці, тобто під сценою.

— Під сценою? — пирхнув Травка. — Я колись так уже домовлявся на один концерт. Під сценою. Ну і кружляв там, як ідіот, замість того щоб безтурботно бавитися. Ліпше вже домовимося біля сітки. То що? Може, о дев’ятій?

21.20. Я показала квиток і пройшла крізь ворота, обминаючи охоронців у чорних уніформах. Вони саме перенишпорювали рюкзак патлатого хлопчини в джинсових кльошах. На мене навіть і не глянули. Важко вразити когось своїм IQ, якщо ти ховаєшся в миршавому тілі гнома. На щастя, я не маю таких проблем, як Мілька.

Я почалапала далі, обходячи паруючі калюжі. Ну от і та сітка, що тягнеться на кількасот метрів. А біля неї купа людей. Спітнілих, роздягнених до пояса, запацьканих фарбою й багнюкою. І як я тепер знайду Травку і всю решту? Якщо вони взагалі на мене чекають. Раптом до мене підскочив якийсь татуйований білявець із кульчиком у лівому соску, і поки я встигла заслонитися, мазнув по обличчі вимащеною в багні долонею.

— Це тобі на відхідняк! — верескнув він мені просто до вуха. — Бався, мала! Сьогодні День студента!

Я рефлекторно посунулася в бік сцени, опинившись серед танцюючих групок. Я люблю натовп. У натовпі ти не мусиш хизуватися, вирізнятися, іскритися гумором і засліплювати інтелектом. Нікого не обходить, що твої джинси по коліно в болоті, на блузці діри (зіткнення з цигаркою), а замість «Кензо» ти смердиш пивом (зіткнення з пластиковою склянкою). Натовп безпечно огортає тебе й дозволяє на хвилину забути про себе. Про те, що було і що буде. Бо важливо лишень те, що тут і тепер. Те, що я можу верещати разом із рештою: «Гей, чи знаєте, діти, нема влади на світі!» І бодай хвилину в це вірити.

Коротка перерва на ковток пива, підсунутого худорлявим білявцем у картатій сорочці, і час на «Горілку». «Збудували фабрики, запустили машини, продукують горілку, так багато, багато, багато, багато, багато, багато горілки, бо їм треба навіщось, щоб ти сам себе нищив, щоб не міг сам ходити, щоб не думав ти більше!» — співаємо ми разом із Казиком і впродовж кількох хвилин стаємо юрбою запеклих ворогів алкоголю. Що не заважає нам сьорбати з пластикових склянок. Той білявець досить, досить… Мало того, що виглядає майже як Рейнард із «Брейншторму», то ще й дозволив, аби я випила чи не все його пиво. А тепер запитує, чи не хочу я вилізти йому на плечі. Певно, що хочу! А надто тому, що лунає моя улюблена «Арахія». Видряпуюся на білявця, бруднячи йому сорочку. І споглядаю згори на юрбу, яка показує свій будинок, розділений муром, де «ліворуч лазничка, а праворуч кухня». Тож я теж показую, а разом зі мною Казик та білявка в зеленому топі. Вона сидить на своєму хлопцеві, розхитуючи долонями, а в її волосся заплетені екзотичні квіти, достоту як у Целіни.

Я дала білявцеві знак, щоб опустив мене на землю. Двох пісень досить.

— Дурниці, я майже тебе не відчув, — він усміхнувся, відкидаючи з чола русяве волосся. — Але якщо захочеш пострибати ще, то дай мені знати.

Тож ми стрибаємо на «Коли немає дітей» і гарчимо: «Ушилась на вакації набридлива малеча! Коли дітей немає вдома, то ми завжди неґречні!» Цікаво, чи мої батьки були колись неґречні? Стоп, які ще там батьки? Є тільки те, що тут і тепер. Я, паруючий натовп, Казик у помаранчевій майці. Ну і білявець зі шпичастими вухами ельфа та усміхом Рейнарда. За мить я відчула себе королевою життя, а надто, коли Казик загарчав до мікрофону: «Блакитні джинси й солом’яні капелюшки. Водоспад, сонце, подушки хмар, золото полів. Щодня твій рюкзак повен нових вражень. Королеви життя між своїх королів». А потім, коли він заспівав «До Ані», я відчула, що мені набридло чекати ідеального кохання. Я хочу чекати конкретного хлопця. Хочу врешті сказати йому: «Чи знаєш, що твої очі спалюють, наче вогонь, коли у твої я дивлюся очі, сонце біжить удогонь!»

Добросердий білявець іще раз підняв мене вгору і мужньо витримав до кінця, скачучи на «пане Вальдеку, хіба ж не боїтеся». А потім пішов по пиво. І зник саме тоді, коли Казик завершив концерт.

— Цього не може бути, — сказав хлопчина біля мене. — Він мусить заспівати «Польщу». Без цього немає Дня студента.

І він заспівав. А коли ми підхопили: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу ТУТ, ТУТ, ТУТ, ТУТ!», ми повірили, що саме це і є наше місце. Та нужденна занедбана країна, де життя буває часом таке бридке, що аж очі лускають.

Казик закінчив, а з неба ринув рясний дощ. Усі кинулися до своїх затишних осель, холодних хат і жорстких гуртожицьких ліжок. У цьому хаосі та штовханині я і не намагалася шукати білявця. Певно, він тепер утікає від дощу, попиваючи своє пиво. Може, навіть тішиться, що вже нікого не треба пригощати, тягати на плечах чи питати: «Може, зустрінемося ще раз?»

— Ми так і не вибралися, — відповіла на моє питання Мілена. — Тому ти й не могла нас знайти.

— Нас затримав конкурс краси філологічного факультету, — додала Марія. — Але про це тобі найкраще розповість сама винуватиця.

— Дай спокій, Марисю, — Вікторія знічено зашарілася. — Нема про що розповідати.

— Є-є, — не вгавала Марія. — Ти стала першою віце-міс.

— Та ти що?! — зраділа я. — І маєш із цього якісь зиски?

— Кілька фоток, букет квітів і гумову надувну ляльку-хлопця замість традиційного ведмедика, — перелічила Вікторія. — А також чимало змішаних відчуттів.

— А як сталося, що ти взяла участь?

— Мене виштовхнули, — пояснювала Вікі. — Їм забракувало дівчат, і запросили охочих із залу. Ну і Єндрек підняв мою руку, а потім гукнув, що є охоча. Дуже дотепно.

— І що?

— Ну та що, — знизала вона плечима. — Не буду ж я битися з тим здоровилом. Зняла окуляри, віддала Єндрекові і вийшла на сцену. А ви ж знаєте, що без окулярів я геть інша людина. Мене обсідає сміливість. Я нікого не бачу, то й не гублюся.

— Ну, — погодилася Мілька. — Дрижаки тебе не хапали. Ти провела шоу, як фахівець.

— Вона була за крок від перемоги, — додала Марія. — Якби не дурнуватий шнур, ми мешкали б в одній кімнаті з міс факультету.

— А що з тим шнуром?

— Нічого. Він лежав собі непомітно на землі. Під час самби я перечепилася ногою і — прощай, перемого.

— Все одно було несамовито, — заявив Травка. — І взагалі, друге місце найкрутіше.

Для мене так точно. Бо друге місце дає практично те ж саме, що й натовп або шапка-невидимка. Дозволяє зникнути з очей решти світу. І спокійно займатися своїми справами.

— Коли прийде твій кузен? — зненацька нетерпляче сказала Марія. — Бо після тієї дискотеки у мене страшенно болить серце.

— Де саме? — почули ми знайомий понурий голос, а за мить побачили його понурого власника. — Де саме тобі болить?

— Отут ліворуч, у ділянці ребер. Так мені коле, — ойкнула вона. — Може, це інфаркт?

— Е-е, — махнув рукою Болек. — Це цицька болить, а не серце.

— Точно? — допитувалася Марія, не до кінця переконана в слушності Болекового діагнозу.