І знову він чує гнівний, верескливий Вайсів голос:

— Ви гадаєте, гер шарфюрер, що ці виродки про щось пам'ятають? У такому разі, мушу вас запевнити, вам більше личить фронтовий підрозділ СС, ніж ваша посада тут: І я доповім про це. Що? Ну, тоді прекрасно! — доброзичливо вимовляє Вайс. — Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, який у вас товар? — І вже по-дружньому радить: — Але я вам скажу відверто: ставитеся ви до них поблажливо. Рекомендую притамувати свої почуття. Вчора вас могли покарати за м'якість, а сьогодні й завтра, можливо, повісять за те, що ви позбавляєте імперію нових джерел прибутку. — 1 Вайс глузує: — Ах, ви не знали? А вам і тепер належить, знати тільки те, що ви нічого не повинні знати.

І ніби десь здалеку бачить він цю людину, цього Вайса. Але це не людина, це говорящий манекен. І раптом його з непереможною силою охоплює бажання, щоб цей манекен підняв свою руку, обтягнену рукавичкою, і з глузливою усмішкою, розчепіривши пальці, стиснув їх на худій шиї шарфюрера. І, скоряючись його волі, рука манекена піднімається, але раптом завмирає біля шиї шарфюрера, піднімається вище і поплескує його по одутлій щоці…

Якби Йоганн міг разом із Зубовим рятувати дітей, коли їх привезли до залізничного ешелону, можливо, йому полегшало б на душі. Але так само, як і минулого разу, він заборонив собі брати участь у цій операції, не скористався можливістю навіть на деякий час скинути личину Вайса.

Цієї зими, довідавшись, що до Варшави прибув ешелон з майже роздягненими, зовсім малесенькими дво-трирічними єврейськими дітьми, яким довгий час не давали води і їжі, польські жінки кинулися на охорону, розхапали, понесли дітей, і немало жінок загинуло на обледенілих дошках перону.

Коли Зубов розповідав про це Вайсові, у нього тремтіли губи, і вигляд був такий розгублений, нещасний, ніби він один винен у загибелі жінок.

Зубов несамовито бив себе кулаком по щелепі і палко запевняв Вайса:

— Ну все! Я їм такий салют влаштую…

Через кілька днів вибухнув состав бензоцистерн, що стояв поруч з ешелоном, в якому вирушала на фронт чергова есесівська частина. Зубов майже слідом прибув на своїй дрезині до місця катастрофи і активно допомагав витягати напівобгорілі трупи з-під уламків.

І коли Вайс потім побачив Зубова, той задоволено сказав йому:

— Частіше б випадала така робітка, і можна жити спокійно!

А от Вайс не відчував щасливого задоволення, що полегшує душу.

Останнім часом він усе частіше думав про те, що йому тут дуже необхідний справжній соратник. Коли б разом з ним діяла людина, що мала б не менші за нього, а значно більші можливості для проникнення в керівні кола рейху, це було б по-справжньому корисно для справи.

Повертаючись назад до Варшави, Вайсові мало про що вдалося поговорити з Генріхом.

Генріх був пригнічений, похмурий. Можливо, він просто погано почував себе після важкого запою на. самоті.

Гснріхове обличчя запухло, очі були запалені. Його знову охопила відраза до життя, байдужість до всього на світі. Він одразу зажадав, щоб Вайс швидше гнав машину.

— Асфальт слизький, небезпечно: можна розбитися.

— Ну й розіб'ємося, велика біда! — бурчав Генріх. І, наїжачуючись, скаржився: — Я весь ніби в багні. Скоріше б викупатися.

— Хочеш бути чистеньким?

— Ти мене зараз краще не чіпай!

— Добре, — погодився Вайс і запитав — Але ти скажеш, коли можна буде тебе чіпати?

— Скажу. — Генріх заплющив очі, пробурмотів: — А все-таки непогано зараз розбитися вщент, щоб нічого більше не було.

Вайс згадав, як у таборі діти казали про газову камеру: «Трохи потерпіти — і потім більше нічого не буде. Нічого!» Він глянув на Генріха, що напівлежачи заплющив очі. Не почуваючи ні жалості, ні співчуття, Йоганн намагався знайти в його забрезклому обличчі з набряклими темними повіками і сухими, потрісканими губами хоча б ознаки рішучості, волі — і не знаходив. Це було обличчя ослаблої, зневіреної людини, що втратила владу над собою.

І ось на цю людину Йоганн вирішив зробити ставку. Він вів машину обережно, як ніколи. І не тому, що боявся аварії на слизькому від дощу шосе. Ні. Вайс вирішив, що завжди оберігатиме Генріха. Це єдино правильна тактика, і він повинен терпляче застосовувати її для того, щоб Генріх зрозумів, наскільки неоціненне життя, коли воно віддане боротьбі за звільнення свого народу.

Тільки-но Генріх переступив поріг свого номера у варшавському готелі, як похмуро заявив, що насамперед прийме добру дозу снотворного, щоб забути про все…

Тон, яким це було сказано, явно свідчив: Вайсова присутність небажана.

Але Йоганн твёрдо вирішив, що до того часу, поки не одержить інформації про переговори Чижевського з польськими патріотами, він не одійде від Генріха. І сказав:

— Ти не заперечуватимеш, коли я влаштуюсь тут, на кушетці? — 1 став роздягатися, ніби не сумніваючись, що Генріх погодиться.

— У тебе, здається, є своя кімната, — пробурчав Генріх.

Вайс, не відповів. Він зосереджено стягував чоботи, і, здавалося, його так поглинуло це заняття, що він нічого не чув.

Коли Генріх вийшов з ванної і поглянув на Вайса, той, мабуть, уже заснув.

Генріх погасив верхнє світло, засвітив у блакитному абажурі лампочку, що стояла на нічному столику, ліг на спину і закурив.

У відчинені вікна не долинало ні звуку. Величезне затемнене місто затихло, ніби пустеля.

Два бажання боролося в Генріховій душі, він не знав, що краще: випити чи ковтнути снотворне. І коли перше перемогло і він, човгаючи нічними капцями, почалапав до заставленого пляшками серванта, несподівано пролунав чіткий Вайсів голос:

— Не треба, Генріху!

— Ти що, не спиш? Стежиш за мною?

— Просто турбуюся за тебе.

— Якого біса?!

— Мені здавалося, що тобі тяжко лишатися самому.

— Правильно, — заспокоївся Генріх. — Але в такому випадку давай вип'ємо разом.

— Навіщо? Аби не думати про те, що ми з тобою бачили в концтаборах, і прикидатися, ніби всього цього немає і не було?

— Що ти від мене хочеш? — вигукнув Генріх. — Що?

Вайс підвівся, взяв сигарету. Підійшов до Генріха і, прикурюючи від його сигарети, допитливо глянув на нього.

Генріхове обличчя звела болісна гримаса.

— Тобі ж недобре, я знаю.

— Мені завжди недобре після випивки.

— Ні, не тому. — Почекав: — Ти мені віриш?

— Я тепер нікому не вірю, і собі теж.

Вайс знову ліг на свого кушетку.

— Про одне я хочу тебе запитати, Генріху, — пролунав його голос після тривалої мовчанки. — Як ти гадаєш, коли б твій батько повернувся на батьківщину, він став би на службу до наці?

І Генріх мовчки випив, човгаючи капцями, відійшов од серванта, ліг, вимкнув світло. Через деякий час знову зажурив і раптом голосно сказав:

— Ні.

І Вайс нічого не відповів, ніби не чув. І Генріх прислухався і повторив:

— Ні, батько не став би до них на службу. — Запитав: — Ти спиш, Йоганне?

Вайс знову не відповів… Зараз він почув найголовніше. Генріхова відповідь підбадьорила, надихнула його. Йому хотілося встати із своєї кушетки, підійти до Генріха, заговорити з ним нарешті відверто, розповісти правду про вбивство його батька. Але Йоганн стримався. Він хотів, щоб співучасть Віллі Шварцкопфа в цьому злочині не стала основним для Генріха при остаточному вирішенні своєї долі.

Удаючи, ніби спить, Вайс чув, як Генріх погасив сигарету об попільничку і налив у склянку води, щоб запити снотворне, як він ще довго крутився, поки його здолав тяжкий безтямний сон…

55

Зубов повернувся до Варшави лише через кілька днів. Він був збуджений, радісний. Дітей врятували і благополучно роздали польським сім'ям.

Зубов також повідомив Вайсові, що звільнення приречених до страти німецьких військовослужбовців не минуло безслідно. Гестапо і військова поліція заарештували чимало німецьких солдат: ті захоплено розповідали про зухвалий напад, хоча їм дуже суворо наказали мовчати про це.