Так, добровільно пішовши на ув'язнення в госпітальній палаті, Баришев терпляче й наполегливо виходжував Сашу Бєлова, пояснивши високому начальству, яке викликало його в Москву, важливість свого перебування тут, поруч з видужуючим Бєловим.

Коли в госпіталь приїхав Генріх Шварцкопф, і, кинувшись до Бєлова, міцно обійняв його, і став пошепки, зрідка оглядаючись на Баришева, розповідати про ті дні, коли він-залишився сам-один і продовжував працювати, Баришев вирішив, що йому незручно бути при розмові радянського розвідника із своїм соратником, і вийшов у коридор.

Сидячи там на лаві поряд з титаном, він курив і розмовляв з видужуючим офіцером про життя, яке зараз у країні і яке має бути згодом. А коли він, постукавши заздалегідь у двері, повернувся до палати, Генріх сказав зніяковіло:

— Пробачте, я не знав, що ви полковник Баришев.

— Це моя помилка, — відповів Баришев. — Не представився.

Насамперед Генріх захотів розповісти Баришеву про те, що важливого він зумів установити за останні дні існування фашистської Німеччини.

Баришев ввічливо вислухав його, подякував. Потім сказав задумливо:

— По суті, це все, як кажуть, минуле. А вам, товаришу Генріх, треба зараз думати про те, якою стане Німеччина. Покінчили з фашизмом ми, а будувати нову Німеччину будете ви… — Провів долонею по сірому від сивини волоссю, додав: — Вам як товаришеві Йоганна Вайса по роботі скажу: секретна служба гітлерівців з усіма архівами й штатами, якій пощастило втекти на захід від нашої, висловлюючись по-старовинному, караючої десниці, перейшла в спадщину до тих, хто мріє стати наступниками Гітлера. Так от, треба, щоб ці солодкі їхні мрії не перетворилися в гірку для нас дійсність. А якщо говорити про діла, то дозволю собі не погодитися з вашим рішенням — воно стало мені відоме — не брати на роботу інженера Фрідріха Дітмара тільки тому, що він інвалід.

— Ні, — заперечив Генріх. — Не тому. Я одержав листи, в яких Дітмара охарактеризовано як запеклого націста…

— Мені повідомили й це, — перервав його Баришев. — Хочу нагадати вам про пильність. Таємні націсти намагаються скомпрометувати тих німецьких спеціалістів, які, не приховуючи своїх минулих огріхів, хочуть співробітничати з вами.

— Фрідріх Дітмар! Та я ж знаю його! — вигукнув Бєлов.

— Справа не в тому, що саме ти його знаєш, — сказав Баришев. — Справа в тому, що ворог у різні історичні часи використовує різні підступні прийоми боротьби, але мета його завжди одна: якщо не фізично, то морально вбити людину. От, — усміхнувся Баришев, — значить, моя до вас просьба, товаришу Генріх: залишайтесь розвідником, тільки тепер — людських душ.

Генріх обернувся до Бєлова:

— Йоганне, я вирішив вступити до комуністичної партії. Як ти думаєш, приймуть?

— Пробачте, я знову втручусь. — Голос Баришева звучав дуже серйозно. — Зважайте тільки от на що: коли про це стане відомо, до партії надійде багато листів про вас як про колишнього есесівця. То ви не ображайтесь, ці листи будуть писати про вас тільки чесні люди.

— Так, — сказав Генріх, — я розумію. — Прощаючись, він спитав: — Але ти мене відвідуватимеш, Йоганне?

— А ти мене?

— У Москві обов'язково. — І попросив: — Скажи твою адресу.

Бєлов сказав. Генріх записав і хотів закрити блокнот.

— Стривай, а кому?

— Так, я й забув, що в тебе інше ім'я. — І Генріх замислено повторив — Олександр Бєлов, Олександр Бєлов… — Пожалівся: — Знаєш, мені важко звикнути. Дивно, що тебе звуть не Йоганном…

— Гаразд, пиши листи на ім'я Бєлова, а для тебе я і надалі залишусь Йоганном.

Коли Генріх пішов, Баришев сказав:

— Адже от що головне у нас: людину врятувати. В цьому велика мета й велика радість. — Ліг на спину, спитав: — Поспимо?

Бєлов усміхнувся:

— Чогось не хочеться.

— Це вже не годиться, — осудив Баришев. Наказав строго: — Ану, мобілізуй вольовий імпульс! — Скомандував: — Спати! Ініціатива моя, виконання — ми обоє. — І погасив настільну лампу.

Але за вікнами ще було видно. Хоч як намагався Баришев, заснути він не зміг. Скоса глянувши, він побачив, що Бєлов спить. Обличчя його було спокійне, безтурботне, і дихав він рівно. «Вольовий хлопець», — заздрісно подумав Баришев. І ще подумав теж заздрісно: «А може, це молодість? Адже молодому легше справитися з труднощами, ніж людині, обтяженій роками». І потім уже з гордістю подумав про свою роботу: «Велика вона і безмежно тонка, складна і вимагає людяності в тій самій мірі, як і нещадності до всього нелюдського на землі».

… А Бєлов не спав. Він тільки ввічливо удавав, ніби спить, щоб заспокоїти Баришева.

Загибель Зубова потрясла його, але за ці роки він так навчився володіти собою, приховувати свої почуття, що навіть тепер, у присутності Баришева, немовби автоматично, несвідомо не виказував того, що зазнав, почувши цю звістку. І тепер, лежачи нерухомо, з заплющеними очима, він думав про Зубова, з пронизливою, напруженою ясністю бачив його таким, яким Зубов був того раннього, тихого ранку, коли вони купались в озері Ванзее.

Зубов раптом спитав його:

— Ти хотів би прожити надстроково, ну хоч до ста? — І зразу ж заявив рішуче: — А я б не заперечував!

І от вже Зубова немає. Немає. Але він, ніби не скоряючись смерті, продовжував своє існування у свідомості Бєлова, ставши тепер його вічним, незримим супутником у житті.

… Це був бомбардувальник, що дослужував свою службу як транспортний літак. Пілотували його двоє молодших лейтенантів — молоді льотчики, які закінчили училище наприкінці війни. І через те, що на їхніх гімнастьорках не було ні орденів, ні медалей, ні нашивок за поранення, вони здавались обмундированими не по формі.

І те, що пілоти були дуже молоді, і те, що вся їхня екіпіровка була новенька, ніби тільки сьогодні із цейхгаузу, і те, що їхні обличчя були надзвичайно заклопотані, — усе це нагадувало армійським пасажирам, що сиділи біля бортів на алюмінієвих відкидних сидіннях, здебільшого старшим офіцерам, їх самих — таких, якими вони йшли на війну.

Плексигласовий ковпак у стелі кабіни, під яким колись висів на брезентових лямках біля турелі кулемета борт-стрілець, був весь у пробоїнах, залатаних перкалем; кранові установки над бомболюками розмонтовані, і на балці з болтами, як на вішалці, висять плащі та кашкети.

Було ясно, сонячно. М'які грудки хмарин нерухомо застигли в безвітряному, тихому, прохолодно-озерному просторі неба.

Літак летів над територією Німеччини. Пасажири незручно повернули шиї і косо сиділи на металевих відкидних сидіннях; вони дивилися вниз крізь квадратні ілюмінатори, спітнілі після зльоту.

Сонячні промені, майже відвісно падаючи на землю, освітлювали її так майстерно, як це вміли робити старі майстри у своїх ідилічних пейзажах, повних пишного цвітіння і земної родючості.

З висоти земля справді мала вигляд акуратно й ретельно обробленої. І будиночки з високими черепичними покрівлями здавались такими ж яскравими, чистенькими й затишними, як на олеографіях у підручнику Глезера й Петцольда, по якому задовго до війни вивчали в школі німецьку мову багато хто з тих, уже літніх людей, що летіли в літаку. І тепер вони уважно і зосереджено дивилися на цю землю, з якої природа й труд людей вже почали стирати те, що колись називалось плацдармами, рубежами, переднім краєм, де відбувалися бої з такою інтенсивністю вогню, що, думалося, грунт розплавиться і навічно застигне чорною, осклілою, мов базальт, масою і ні билинки не зійде на ній.

У цій війні людство втратило мільйони життів. І серед загиблих були ті, хто міг би своїм генієм і трудом дарувати людям величезні відкриття, вказати нові шляхи підкорення природи, удосконалення людини. Але вони були вбиті.

Німецький фашизм виплекали не тільки німецькі імперіалісти: сподіваючись на поділ здобичі, їм потай допомагали їхні західні пайовики. У ході другої світової війни ці пайовики не раз вагалися, боячись пропустити момент, коли слід приєднатися до дужчого І тільки розгром фашистських армій поклав кінець ваганням. Але не радість викликала в них перемога, а тривогу. Радянська Армія допомогла народам окупованих фашистами країн Європи, що билися в загонах Опору, розгромити, вигнати окупантів з їхньої землі. І тепер ці народи могли продовжити боротьбу за соціальну свободу.