Гітлер обережно виліз з-за столу і в супроводі двох здорованів-охоронців навшпиньках наблизився до Генріха. Зазирнувши йому в обличчя, він раптом радісно всміхнувся і порухом руки наказав усім тихесенько перейти з їдальні до зали.

Тут фюрера, як він і сподівався, шанобливо й захоплено вітали. Ще б пак, він так чудово продемонстрував свій надзвичайний талант гіпнотизера! І фюрер був щасливий: йому була необхідна ця улеслива похвала після розгрому армій вермахту під Москвою.

Про те, що Генріх прийшов на прийом уже п'яний як ніч і кількох чарок коньяку було цілком досить, щоб він поринув у сон, знав тільки Віллі Шварцкопф. Але Гітлера окрилив випадок з Генріхом: він ще більше повірив у те, що має сатанинську здатність підкоряти собі волю людей. І згодом він не раз з повагою запитував про племінника Віллі Шварцкопфа, стверджуючи, що саме такі арійці, які тонко відчувають свого фюрера, можуть бути підсвідомо віддані йому.

Тому Генріха ніби оберігало якесь священне табу. І він міг дозволяти собі вибрики, за будь-який з них наці, які посідали вищі пости, давно б розквиталися власним життям. Навіть його високопоставлений дядько мусив рахуватися з ним як з людиною особливою, що виявилася надзвичайно сприйнятливою до вольових флюїд самого фюрера.

А втім, з усього цього Йоганн Вайс знав тільки те, що Генріх Шварцкопф, незважаючи на розгульне життя і безкарні вибрики, за які іншого наці давно жорстоко покарали б, розкошував у Берліні і приймав запрошення в «кращі родини». І все ж, як з'ясувалося з розмов із ним, Генріх вважав себе глибоко ображеним і таким ошуканим, що не раз уже безцільно ризикував своїм життям, як зневірена людина, якій остогидло життя.

Переконавшись у цьому, Вайс міг, звичайно, легко підштовхнути Генріха на остаточне вирішення, треба було тільки познайомити його із свідченням Папке. Але чи можна вважати блискавичний спалах мстивої ненависті до вбивці свого батька досить міцним грунтом для того, щоб викликати такі самі гнівні почуття до всіх гітлерівців, до всього того, що породило їх?

Йоганнові здавалося, що він виявив у Генріховій душі хворобливу рану, яку той намагається приховати під удаваною невимушеністю і цинізмом. Але чи глибока ця рана — визначити поки що важко. Історія з Гольдблатом ще ні про що не свідчить. Лансдорф, наприклад, допоміг своєму домашньому лікареві-єврею емігрувати в Англію, жодного разу не вдарив на допитах полоненого, але, незважаючи на все це, Лансдорф був найзапекліший злодій, тільки досконаліший і витонченіший, ніж його соратники. Вже хто-хто, а Йоганн Вайс це добре знав.

53

Ось уже кілька років Олександр Бєлов жив у постійному нервовому перенапруженні, і йому доводилося величезним, зосередженим зусиллям волі перемагати цей стан, щоб мати хоча б короткий, але дуже необхідний душевний спокій. Цей спокій давався йому нелегко. Його часто мучило почуття невдоволення собою, гірке усвідомлення до кінця не виконаного обов'язку. Бєлов не був упевнений, що він, радянський розвідник, бездоганно виконує все, що від нього чекають, чого вимагає справа.

Він розумів, що вже не раз відходив од тих правил, в яких виховували його старші товариші. Вони переконували його, що самовідданість чекіста, який працює в тилу ворога, полягає не тільки в його бажанні віддати своє життя в ім'я справи, але й у вищій духовній дисципліні, в умінні, коли треба, потамувати жадобу до дії, не відволікатися на досягнення другорядної мети.

Найболіснішим випробуванням на початку була для нього млява бездіяльність, обмежена одним лиш завданням: зжитися з Йоганном Вайсом, абверівцем, фашистом.

І це випробовування він не зміг витримати до кінця. Душу його обпекло, коли він побачив щасливого від перемоги, тріумфуючого ворога. І він, забувши про основну мету справи, якій служив, нехтуючи небезпекою, поповз до радянського танка, щоб допомогти приреченому гарнізону.

Цього вчинку Олександр Бєлов не міг вибачити собі, і річ навіть зовсім не в тому, що він не дав бажаних наслідків, хіба що на душі полегшало. Цей вчинок розкрив Бєлову, що йому ще не вистачає необхідної для радянського розвідника витримки.

І лише з власної вини він майже вибув із строю, опинившись у госпіталі. Тільки завдяки обставинам пощастило повернутися до своїх обов'язків.

Атмосфера німецьких секретних служб, де він опинився, нещадно розкривала жахливу суть фашизму: на власні очі він бачив, як здійснюються його мерзенні наміри, і знав заплановані гітлерівцями на найближчі роки процентні норми умертвління народів. Разом із співробітниками-абверівцями він був присутній на нарадах, де обговорювалися способи, за допомогою яких найдоцільніше завдавати удари в спину радянському народові. І заради обов'язку змушений був на цих нарадах виявляти діловитість і досвідченість німецького розвідника. Тільки таким чином він міг зміцнити, розширити плацдарм діяльності для себе і для своїх таємних соратників, щоб завдавати з цього плацдарму паралізуючі удари по планах гітлерівської розвідки.

І в нього стало витримки бездоганно поводитись серед ворогів, бути невловимим для них. Але іноді його охоплювало таке почуття, ніби рятівна Вайсова «броня», що приховувала його, нестерпно розпікається від вогню лютої ненависті. Розпечена гнівом серця захисна Вайсова зброя обпікала Бєлова, але він не мав права скинути її: це означало б не лише загинути, а й провалити справу. А без відпочинку носити на собі цю розпечену зброю, весь час залишатися в ній ставало все нестерпніше. В Центрі дуже цінували інформацію, що надходила від Олександра Бєлова. Але його щирі, детальні звіти не завжди викликали схвалення.

На оперативних нарадах деякі товариші зазначали, що Бєлов буває невитриманий, схильний до імпровізацій і захоплюється побічними операціями, не пов'язаними безпосередньо з його завданням, часто порушує дисципліну розвідника. І, мабуть, ті, хто так казав, мали підстави.

Баришев, відповідаючи їм, згоджувався з тим, що Бєлов не завжди працює так обережно і цілеспрямовано, як працював би на його місці більш зрілий і досвідченіший розвідник. І навіть сам казав про оперативну легковажність, не досить всебічну осмисленість деяких дій свого учня.

Погоджувався Баришев і з тим, що Бєлов, залучаючи до виконання того чи іншого завдання Зубова та його групу, не зумів по-справжньому керувати нею. Робота групи заслуговує на серйозну критику. Дії Зубова не завжди достатньо обгрунтовані й грамотні, а це ставить під удар не лише Бєлова, а й саму групу. Кажучи про це, Баришев несподівано для всіх усміхнувся і мовив рішуче:

— Але яких би помилок не припускався Саша Бєлов, його робота мене поки що не так засмучує, як радує. Зверніть увагу: в своїх звітах він ніколи не вихваляється, хоча було чим похвалитися, і щоразу сам перший докоряє собі. Пише: «Не вистачило витримки, встряв у операцію звільнення в'язнів, доручену Зубову». Ну, ніби збігав хлопець на фронт. — Баришев подумав мить, сказав задушевно: — Ось ми відібрали для роботи у нас найчистішу, стійку, з переконанням молодь. Виховували, вчили: радянський розвідник за будь-яких обставин мусить бути носієм вищої, комуністичної моралі й поведінки, тоді він неприступний.

Але коли молодий розвідник потрапляє в тил ворога і опиняється там в атмосфері людиноненависництва, підлоти, звірства, що ж, ви думаєте, його душу не обпалює нестерпна ненависть, лють? І що більше болять йому опіки, тим, значить, правильніший був наш вибір: добре, що ми вибрали саме цього товариша. А загартування цим болем — процес дуже складний, тривалий. Людиною однаково керують і почуття, і розум. І що вразливіша людина, то сильнішим мусить бути її розум, щоб керувати своїми почуттями. У людей, що тонко відчувають, завжди і розум жвавіший, і серце палкіше. Самовладання — це вміння не лише володіти собою, але й зберігати вогонь у серці за будь-яких, навіть найнадзвичайніших обставин. А спокій — це вже зовсім інше: інколи лише здатність, не використовуючи всіх своїх можливостей, залишатися в межах завдання.