— Закрилки на Позицію 1.
— Закрилки на Позицію 1, — луною відгукнувся Метью, переставляючи важіль.
Густе, брудно-сіре хмаровиння мелькало за вікнами.
Несподівано потужний порив бокового вітру струсонув літак і скинув його з курсу. «ААРОН» почав кренитись на праве крило. Та щойно Радислав простягнув руку, щоб ужити якихось заходів, як автоматична система керування польотом зреагувала, пославши сигнал на елерони і миттю вирівнявши лайнер.
Ротко гучно видихнув. Останні рештки неспокою витерлися з мозку. Він незворушно спостерігав за набором висоти і чекав, коли «ААРОН 44» проб’ється крізь товсту пелену хмар, добувшись спокійнішого повітря.
— Швидкість 200 вузлів, — ненав’язливо нагадав Метью.
Українець кивнув і звелів:
— О’кей, закрилки на Позицію 0.
Виконавши наказ, Ріґґсон відрапортував:
— Закрилки повністю сховано, капітане.
За хвилину над головою сяяли зорі: «ААРОН» прорвався. Радислав передав управління автопілотові, зменшив тягу двигунів і розслаблено відкинувся на спинку сидіння.
Він був упевнений у літаку, як ніколи в житті.
13 лютого 2013, 21:31 (UTC +1) Міжнародний аеропорт Париж-Північ 41 км на північний схід від Парижа, Франція
«Лайно».
За півгодини до закінчення зміни тридцятидев’ятирічний Ґастон Луї Лем’єр опустив слухавку на телефон і усвідомив, що через хвилину його робочий день обернеться на пекло. Француз зморщив лоба, вип’яв увінчане цапиною борідкою підборіддя й обвів утомленим поглядом своїх підлеглих, донедавна просто колег — не минуло місяця відтоді, як Лем’єра призначили старшим зміни. Чоловіки посхилялись над радарами і бубоніли в мікрофони, роздаючи інструкції пілотам, чиї літаки підлітали до аеропорту.
Зрештою, скрипнувши від досади зубами, Ґастон оголосив неприємну новину:
— CDG[24] щойно закрили.
На мить у центрі управління повітряним трафіком, розташованому на найвищому поверсі диспетчерської вишки аеропорту Париж-Північ, запала в’язка тиша. Диспетчери із хворобливо блискучими від тривалого споглядання моніторів очима відволіклись від екранів.
— Розтуди його… — долинуло з дальнього кінця овальної зали. Аеропорт ім. Шарля де Голля має на порядок кращу інфраструктуру, ніж Париж-Північ, просто так його не закриватимуть.
— Ми на черзі? — спитав молодий хлопчина, що сидів навпроти Лем’єра.
— Ні-ні, — замотав головою старший зміни, спираючись руками на стіл. — Не через погоду.
Остання фраза справила ефект вибуху бомби.
— Що сталося?!! — хором. У майже одностайний вигук диспетчерів уплелись голоси Жана Лебрюна, метеоролога, і Робера Паск’єра, що відповідав за наземні служби аеропорту. Якщо найбільший аеропорт країни припинив приймати рейси не через погіршення погодних умов, то це означає, що трапилося непоправне, найгірше з усього, що може скоїтися, — катастрофа.
— Стоп! Стоп! Не гарячкуйте, — Ґастон Лем’єр поспішив заспокоїти колег; зморшки на лобі трохи розрівнялися. — Нічого серйозного. А320[25] «Австрійських Авіаліній» повело під час посадки і викинуло за межі посадкової смуги. У літака підкосилась передня стійка шасі, він проорав носом поле і зупинився. Вибуху не було. Через сніг навіть пожежа не зайнялася. Всіх пасажирів і екіпаж успішно евакуювали, жертв немає, але аеропорт щонайменше годину не функціонуватиме.
Ґастон спробував витиснути губами посмішку, та вона згасла. Його колеги, схоже, не поспішали радіти, що інцидент у CDG обійшовся без жертв. Вони міркували про інше — про те ж саме, про що подумав Ґастон, поклавши трубку на телефонний апарат: незабаром почнеться пекло. Аеропорт ім. Шарля де Голля приймає 70 % рейсів, що прибувають до Парижа, і зараз ці 70 % треба кудись подіти.
— І що тепер, шефе? — з абсолютно недоречним сарказмом у голосі запитав той же молодий хлопець, наймолодший диспетчер у зміні.
Витримавши нетривалу паузу, Ґастон Лем’єр глухо вимовив:
— Париж-Орлі[26] не може впоратись. Зважаючи на те, що через буран і нас, і Орлі можуть з хвилини на хвилину закрити, більшість рейсів скерували на запасні аеропорти за межами Парижа. Але… — старший зміни, надувши щоки, з шумом випустив із грудей повітря, — є лайнери, яким потрібно сідати просто зараз, вони не дотягнуть ні до Бове, ні до Орлеана, де снігопад не такий сильний, — ще одна коротка пауза. Ґастон Лем’єр доказав найважливіше. — Мене попросили протриматись ще сорок хвилин, може, більше — годину з лишком, і прийняти літаки, котрі не спромоглися приземлитись у CDG.
Робер Паск’єр, який сидів найближче до розташованих півколом і нахилених назовні панорамних вікон диспетчерської, несвідомо визирнув надвір, зануривши погляд у чорно-біле місиво зі снігу й пітьми, крізь яке ледь просвічувались вогні терміналів і маркерні лампи доріжок для маневрування. За його прикладом троє із чотирьох диспетчерів боязко повели очима в бік вікон. Сорок хвилин? У такий буран?!
— Скільки літаків? — сухо поцікавився Паск’єр. Не договоривши, чоловік механічно підняв трубку стаціонарного телефону, що дзенькнув на його столі. Приклав до вуха.
— Чотирнадцять, — самими губами прошамкав Ґастон Лем’єр. А тоді немов попросив вибачення: — У них там перед інцидентом теж несолодко було.
Хтось тихо присвиснув, диспетчери стривожено заворушились на місцях. До Париж-Північ наближались семеро «своїх» лайнерів, які треба було садовити за розкладом. Відтепер, разом з тими, що докинули з CDG, — уже двадцять один. Приземлити всі протягом сорока хвилин було б непросто навіть за гарної погоди.
— Спокійно, панове! — старший зміни стрепенувся, опанувавши себе, і додав у голос металу. — Ми впораємось! Головне — не панікувати, — Ґастон знову підняв кутики губ. Цього разу посмішка затрималась на лиці, хоча від того не стала менш фальшивою. Чоловік сам не вірив у те, що казав; у животі все переверталося. Намагаючись не виказувати неспокою, що вогнем пропалював нутрощі, Ґастон Лем’єр звернувся до метеоролога: — Жане, що там у нас?
Лебрюн, поправивши окуляри і короткозоро примружившись, наблизив почервонілий ніс до погодного радара.
— Сила вітру стала меншою, але пориви нікуди не поділись.
— Скільки?
— М-м-м… — Жан Лебрюн вивергнув з-поміж товстих губів незрозуміле мурмотіння. — Чотирнадцять… п’ятнадцять… п’ятнадцять з половиною.
— У межах норми, — твердо проказав Лем’єр. «Але ду-у-уже близько до межі». — А напрямок?
Огрядний метеоролог пробігся пальцями по клавіатурі.
— 270…280 градусів, західний, не змінюється… Що непогано, — Лебрюн плямкнув і тицьнув пальцем в екран. — Кгм… Мене бентежить інше, — Ґастон Лем’єр здогадувався, що далі скаже метеоролог. Монітор рябів яскраво-червоними плямами. — Сніг. Я ще такого не бачив. Ці опади, вони… м-м… немислимі. Над нами зараз щось таке ві…
Ґастон вирішив обірвати метеоролога. Краще нехай замовкне.
— Ми протримаємося сорок хвилин?
— М-м-м… — якби його воля, Жан Лебрюн закрив би аеропорт просто зараз. Раптом він подумав, як усе ж таки добре, що він не сидить в одному з літаків, котрі знижуються на підходах до аеропорту. — Прогнозувати важко, але поки що, я думаю… поки що ми можемо приймати рейси. Поки що…
Старший зміни кинув погляд на лінію з високих вікон, відчуваючи, як шия терпне від страху. Двадцять один літак. Він не має права на помилку. Крихітна неточність, непродумане, погано зважене рішення спричинять виникнення ланцюгової реакції, яку не зупинити і яка призведе до загибелі сотень людей. Уперше за останній місяць Ґастон Лем’єр пожалкував про нещодавнє службове підвищення. Серце стислося від нехорошого передчуття.
— Хто перший на підході? — Ґастон став перекидати погляд з одного диспетчера на іншого, намагаючись приховати розгублення.
— «Air Inter», рейс 401 зі Страсбурга, — пролунала відповідь. — Перед ним два рейси — 788-й «Air Berlin» і 246-й «Malev» — пропускаємо на зліт.