— Чудово! Тоді питання зі штампами в паспортах владнаємо пізніше, а зараз, поки ми на місці, можемо оглянути місце катастрофи.

Діана помітила, як Денис здригнувся. Вона сама почувалась незручно через те, з яким спокоєм, ледь не байдужістю, Марсель говорив про катастрофу. Француз промовляв так, наче запрошував їх на екскурсію Парижем.

— Ходімо, — подаючи приклад, дебелий Лакруа першим подався в напрямку доріжки Ліма-Оскар і далі навпростець до смуги 04L-22R. — Ми вже встигли багато зробити: зібрали повну інформацію про пілотів, що керували літаком; систематизували дані про погоду в день катастрофи; дістали всі відеозаписи, що так чи інакше стосуються вчорашніх подій, — несподівано француз зупинився, простягнув ручища до напханої інструкціями Діаниної сумки і чемно запропонував: — Дозвольте допомогти.

Українка спершу хотіла відмовити, а потім, сором’язливо посміхнувшись, передала здорованю важенну сумку.

— Дякую.

— Частину уламків перенесли до ангара технічного обслуговування і базових служб, — продовжив розказувати Марсель. — Турбуватись вам немає про що: перед тим як вилучати, ми їх сфотографували з усіх можливих ракурсів. Якщо виникне потреба, ви побачите шматки точно в такому положенні, у якому їх знайшли на місці аварії.

— А бортові самописці? — запитала Діана, скинувши голову.

— Задня частина літака відносно непошкоджена, — Марсель Лакруа показав рукою в напрямі допоміжної пожежної станції, біля якої лежав відламаний хвіст. — Знайшли обидва: і фіксатор польотних даних, і цифровий фіксатор розмов у кабіні, але… — велет підібгав губи і знизав могутніми плечима.

— Але що? — Діана розривалась між тим, щоб дивитись під ноги, намагаючись не звалитись у замет, і тим, щоб, задерши підборіддя, телющитись на масивне, гладко виголене обличчя Марселя. «Йому треба змінити зачіску, — несподівано для себе самої подумала вона, — він виглядатиме значно солідніше, якщо наведе лад із кучерявим неподобством у себе на голові».

— З фіксатором польотних даних проблеми, — знехотя визнав француз (з цього місця Діана почала перекладати його слова Денису). — Задня частина «ААРОНа 44» вціліла, тому від механічних пошкоджень самописець не постраждав. З невідомих причин він сильно обгорів. Можливо, у момент аварії у хвостовій частині вашого лайнера зайнялась локальна пожежа, а згодом вогонь згаснув сам по собі. А можливо, помилився хтось із нашої команди, лишивши скриньку біля відкритого вогню: у баках «ААРОНа 44» лишалося чимало палива, і пожежа на смузі тривала досить довго. Не знаю… — Лакруа виглядав незадоволеним. — Я не відкривав скриньку, не виймав карти пам’яті, а тому не знаю, що там усередині, — закінчив він, — але повірте, зовні все виглядає дуже кепсько.

— Що скажеш? — повернувши голову до Дениса, Діана перейшла на українську.

— З’ясуємо, — майже не розтуляючи збілілих губів, відповів програміст.

— Після того як оглянете місце катастрофи, я відведу вас до ангара, куди перенесли важливі з точки зору розслідування уламки літака. Побачите самописці на власні очі.

Чавкаючи і ковзаючись на розквашеному снігу, вони обігнули носову частину літака. Діана не втрималась, затуливши розкритого рота долонею. Очі покруглішали від жаху. Діра у фюзеляжі змахувала на вхід у печеру. Пасажирські сидіння стирчали під різними кутами, деякі провалились, застрявши в підлозі між салоном і багажним відсіком. Повсюди валялись шматки одягу, дорожніх сумок, взуття. На верхніх панелях салону (оскільки носова частина лежала на боку, вони знаходились ліворуч від Діани) виднілись обрамлені кров’ю, мізками й волоссям ум’ятини, куди під час обертання влучали непристебнуті пасажири. Уникнувши вогню, речі й елементи інтер’єру українського літака частково зберегли оригінальні кольори, та, попри це, салон виглядав так, наче до нього ввірвався знавіснілий велетень і розніс усе на друзки гігантським молотом.

— Усі, хто вижив, знаходились у цій частині, — промовив Марсель. — Цей фрагмент першим відділився від літака і через це не згорів.

«Тобто далі буде гірше…» — зрозуміла Діана. Вона не уявляла, що мусить робити. Ставити якісь запитання? Щось занотовувати? Пробувши менше двох хвилин на французькій землі, вона пожалкувала, що погодилась на відрядження.

Денис Плюйко, що не наважився підходити ближче й зазирати вглиб салону, посірів ще дужче. Обличчя набуло землистого кольору, як у мертвяка, і Діана, крадькома зиркнувши на хлопця, почала хвилюватись, щоб він не втратив свідомість.

— Йдемо далі, — помалу бліднучи, видушила вона.

Нічого не сказавши, Марсель Лакруа розвернувся і закрокував на схід більш-менш розчищеною доріжкою Новембер-Танго. З кожним кроком кількість уламків довкола зростала. Чимало з них були, неначе міни на мінному полі, позначені червоними прапорцями.

— Тут відбулося зіткнення, — старший слідчий став посеред смуги 04R-22L і вказав пальцем на землю під ногами. Підняв кошлату голову і випростав руку на північний схід — уздовж смуги. — 920 метрів від торця посадкової смуги.

Діана зупинилася поряд, ледве дістаючи головою до плеча француза. На диво, там, де вона стояла, уламків не було, лише великі чорні плями, що лишились на бітумі після пожежі. Зате на південному заході снігове поле рябіло червоними прапорцями, що злагоджено тріпотіли на вітрі. Через незначні розміри більшість розкиданих посадковою смугою уламків цілковито ховались під сніговим покривом. Серед прапорців тинялося двоє співробітників ВАЕ, яких Діана і Денис помітили під час посадки.

Зауваживши, що польові працівники, які нишпорили полем, дивляться у їхній бік, Марсель підняв руку і помахав. Чоловіки помахали у відповідь.

Кашлянувши, Лакруа сказав:

— Від снігоочисника мало що лишилося. Шматки грейдера знайшли нижче по смузі за триста метрів від цього місця.

Діана наважилась на ще одне запитання:

— А звідки він узявся?

Марсель простягнув руку, забрав у мовчазного Даніеля Моніна папку, яку той тримав під рукою, і витягнув з неї аркуш формату А4 із роздрукованим планом аеропорту. Показав план Діані і, водячи пальцем, узявся пояснювати:

— Снігоочисник виїхав з ангара технічного обслуговування і базових служб. Ось він. Далі спустився доріжкою Джульєт до перетину з Браво й, отримавши команду диспетчера, рушив доріжкою Сьєрра-Папа на південь, — француз зітхнув. — Отут він мусив завернути на смугу 04L-22R, але проминув її і виїхав на 04R-22L. Припускаю, що водій просто не побачив з’їзду.

— ВЕА вважає, що винен водій?

— Ти чула ранкову заяву Пеллеріна?

Українка заперечно махнула головою. Вона поняття не мала, хто такий Пеллерін.

— Ми з ним сьогодні ще порозмовляємо. Жерар стверджує, що водій був п’яний чи, може, накурений, але я так не думаю. Моя думка: винний в усьому снігопад. «ААРОН 44» сідав за приладами, пілот і не мав нічого бачити раніше, ніж опиниться на висоті шістдесяти метрів над землею, що дуже, дуже низько, а водій «Øveraasen’а» просто проґавив потрібний з’їзд.

Діана зиркнула на Даніеля Моніна, бажаючи дізнатись, чи той поділяє думку колеги. Обтягнуте тонкою, наче пергамент, і такою ж пошерхлою шкірою обличчя Моніна нічого не виражало.

Марсель повернув голову на південний захід:

— Якщо хочете подивитись, що там і як, можемо пройтися, просто там досі розірвані й обгорілі тіла, а тому я навіть не знаю…

— Буде достатньо фотографій, — зупинила його Діана; Денис із вдячністю зиркнув на неї.

— Добре. Тоді, мабуть, час зазирнути до ангара технічного обслуговування.

Француз дістав мобілку, зателефонував комусь і за хвилину з боку ангара по них приїхав невеликий, схожий на гольф-кар електромобіль з крихітними колесами. Діана сіла біля водія, троє чоловіків втиснулись на заднє сидіння (Лакруа мусив сидіти, скрючившись у позі ембріона, інакше його голова просто не вміщалася). За півтори хвилини, попетлявши розчищеними доріжками, вони загальмували перед напіврозчиненими воротами об’ємного ангара, де було розташовано техніку (снігоочисники, заправники, тягачі) й основні аеропортові служби.