Кинувши погляд на Карого, хлопчик знітився, почервонів і припинив жувати. Чоловік дивився просто на нього.

Артем зиркнув на рештки батончика в лівій руці, підняв голову і подивився на Карого.

«Він, мабуть, теж голодний», — розсудив малюк і зробив те, до чого його привчила мама.

— Пригощайтесь, — в’ялим після тривалого нападу голосом мовив він і простягнув половину шоколадки Карому. Батончик був маленьким, половини вистачило лише на один укус, який роздражнив апетит, й Артему страшенно кортіло заштовхати за щоку другу половинку, але… мама вчила його ділитись. Помітивши, як збентежено чоловік позирає на нього, Артем пояснив: — Мені вистачить половинки.

Карий витріщився на малюка, не вірячи в те, що відбувається. Вони викрали його із садочка, накинули на голову мішок, заштовхали до машини і вивезли чортзна-куди, дорогою пацан ледь не сконав від астми і, попри все, вирішив поділитися з ним шоколадним батончиком!

Далі сталося таке, чого з Карим раніше ніколи не бувало: у нього защипало в очах, а під горлом засів тугий клубок. Перед очима змішались, накладаючись картинки: порожні пляшки під ліжком, альбом з фотографіями Антона поміж них, потім невисокий пам’ятник з чорного граніту на Байковому кладовищі, за ним — перша спільна рибалка, потім знову могила, далі падіння з велосипеда, у результаті якого син позбувся переднього зуба, нарешті — строката дитяча палата з нецікавими іграшками, якими ніхто ніколи не грається, й постійно вимкненим телевізором, і його син на лікарняному ліжку — зсохлий, охлялий, аж жовтий — повільно згорає, стліває і тане на його очах.

— Дай краще мені, — реготнувши, довгов’язий спецпризначенець простягнув до Артема шкарубку долоню.

Карий дістав з-за пояса автоматичний пістолет «Беретта» і навів його на «беркутівця».

— Устань і відійди від нього.

— Карий, ти чого?

Артем стиснув долоні: праву — довкола інгалятора, ліву — з рештками батончика «Milky Way». Шоколад розплющився у його руках.

— Відійди до протилежної стіни. Не до вікна.

— Бля, ти чьо?! — довгов’язий упустив смартфон на холодну бетонну підлогу. — Що з тобою? Що ти, на хер, робиш?!

— Підштовхни телефон до мене.

Кістляве обличчя витягнулось, але чоловік не поворухнувся.

— Роби, що кажу! — вибухнув Карий. Спецпризначенець, роззявивши рота, штовхнув ногою телефон. Не відводячи пістолет від «беркутівця», Карий підняв смартфон і з розмаху торохнув ним об стіл. Екранне скло тріснуло, на підлогу впало кілька сріблясто-синіх скалок. — А тепер заведи руки за голову, відступи до стіни і не рухайся, поки я не поїду звідси.

Спецпризначенець, кліпаючи, дивився на Карого.

— Я не жартую. Руки, блядь, за голову! Мордою до стіни!

І «беркутівець» скорився.

Карий узяв Артема за руку. Хлопчик тремтів, очі покруглішали, наповнились слізьми, але не плакав. Тримався. У диханні проскакувало нехороше похрипування.

— Заспокойся, — Карий не зводив погляду з «беркутівця», намагаючись промовляти якомога більш доброзичливо. — Я відвезу тебе до мами.

— Куди ти хочеш його везти? — вирячився довгов’язий, вигинаючи голову.

— Я на таке не підписувався.

— Що за херня?! Ти здурів, Карий! Ти сам втягнув нас у це!

— Я не наймався викрадати дітей, — проказав він, наче виправдовуючись сам перед собою.

— Цього малого замовив Гараган. Гараган пошаткує тебе на корм свиням.

«Більш ніж імовірно», — апатично відзначив Карий. У той момент він хотів одного: повернутися до Києва і віддати Артема батькам.

— Не відходь від стіни, поки я не поїду, — наказав він і, не випускаючи з долоні руку дитини, позадкував до виходу з пустого котеджу.

22 лютого 2013, 17:16 (UTC +2) Житомирська траса 20 км на захід від Києва

Діана навідріз відмовилась їхати з Гениним татом і вирушила до «Северинівки» разом із чоловіком. Гена впирався, переконуючи, що Діані краще лишитися з Данею, що вона йому лише заважатиме, проте Діана не відступалась. Зрештою, Геннадій здався.

Вирядивши Даньку з дідом і полоненим ґевалом на квартиру до дядька Колі, Гена взяв батькову мисливську двостволку, зарядив її та обмотав двома целофановими пакетами. Потому чоловік пішов у підвал, вивів звідти і потім заправив старий, але вірний «Peugeot Elyseo 125». По-ковбойському припасувавши рушницю біля ноги, посадовивши Діану за спину, він дворами виїхав на кільцеву дорогу і помчав до перетину із проспектом Перемоги.

Небо частково очистилось, сніг то йшов, то припинявся, похолоднішало, і на час в’їзду до «Северинівки» і Гена, і Діана страшенно замерзли.

Усі 326 котеджів «Северинівки» було обведено високим парканом, а в’їзд у люксове котеджне містечко перегороджено шлагбаумом. Гена вирішив не прориватись на мопеді. Залишивши «Elyseo» на узбіччі, вони з Діаною пішки пройшли пропускний пункт, не привертаючи увагу охорони.

Щойно будка зі сторожами опинилася позаду, Гена і Діана кинулись бігти, виглядаючи потрібний котедж. Вони мали на руках скачану з Інтернету схему містечка, але будинки були схожі між собою, біля ґанків та під’їзних доріжок не стояло жодних вказівників, тож єдине, на що вони сподівались, — побачити незаселений котедж, у якому (їм хотілося в це вірити) світитиметься.

Гена захекався першим: обідня пробіжка і довготривала пивна дієта давались узнаки.

— Фух… Зачекай, — попросив він дружину, зупиняючись і спираючись на замотану в целофан рушницю. — Я більше не можу. Ми маємо знайти когось і запитати, де…

Повз них проїхала чорна «Toyota Highlander», і водночас Діана скрикнула:

— Он він! — жінка рвонула вперед. — АРТЕМЕ!!!

Карий, ведучи Артема за руку, вийшов із дальнього котеджу і підступив до залишеного на дорозі «Volkswagen Passat».

— Стій! — Гена на бігу зривав кульки із двостволки. — Діано, зупинись!

Уклавши в останній ривок усі сили, йому вдалось наздогнати дружину й ухопити її за рукав куртки. Грубо смикнувши, він спинив Діану і відтягнув собі за спину.

— Не витикайся.

Карий зацікавлено спостерігав за дивакуватою парочкою, що наближалася до нього. Він не впізнав Діани, але миттю нашорошився, побачивши рушницю в руках у чоловіка. Досвідченим поглядом убивці одразу визначив, що Гена тримає зброю в руках щонайбільше втретє в житті. Якщо взагалі не вперше.

Наступної миті Артем побачив і впізнав батьків.

— Мама! Гена! — і щиро розревівся. — МА-МА-А-А-А-А! — заливистий плач лунав на півмістечка.

«Такої лажі ще не було», — блиснуло в голові найманця. Він не просто засвітився, він засяяв, наче довбана наднова зоря. А ще Карий подумав, що достобіса здивується, якщо після такого провалу Мирон залишить його живим.

— Відпусти його! — Гена спинився на відстані десяти кроків від Карого.

Карий стояв, не рухаючись. Артем висмикнув руку і, задихаючись, помчав до батьків. Через п’ять секунд він опинився в обіймах Діани, яка, присівши навпочіпки, обняла його і обсипала непокриту голівку поцілунками.

Карий спокійно дивився на худорлявого чоловіка з великими темними очима і кумедно відстовбурченими вухами, який цілився в нього із двостволки, і думав про те, що може легко пірнути під рушницю, задерти ствол, вирвати її з рук чоловіка, після чого прикладом забити його до напівсмерті.

— Відійди від машини, — глухо розпорядився Гена. Попервах він хотів прострелити колесо «Passat’а», але, поміркувавши, передумав. У викрадачів може бути інше авто, до залишеного на узбіччі мопеда далеко йти, крім того, він не уявляв, як вони втрьох доїдуть до Києва на крихітному «Elyseo». Йому потрібна машина.

Карий відступив.

— Відійди ще далі! — прикрикнув Геннадій. — І кинь ключі від машини на землю.

Думаючи про те, що замість ключів міг би вихопити «Беретту» і пристрелити придурка з двостволкою, перш ніж він кліпне, Карий дістав ключі від «Passat’а» і жбурнув їх Геннадію.