— На коли треба?

Карий дістав із кишені роздруковану фотографію Діани та її синів, розгорнув і глянув на зворотний бік. Там від руки було написано дві адреси: перша — дитсадок № 249, бул. Ромена Роллана, 3а; друга — вул. Якуба Коласа, 6, кв. 39.

— Скажи, хай за півгодини підтягуються до парку «Юність» на проспекті 50-річчя жовтня.

— За півгодини? — пирхнув полковник. — Ну, ти даєш!

— Мироне, — тихо сказав Карий, — замовник прийшов від Гарагана.

— О’кей, о’кей, — відреагував Бичанський; невдоволення без залишку вивітрилось з голосу, — бійці вже їдуть. Я дам їм твій номер.

— Ага, хай наберуть, як будуть на місці.

22 лютого 2013, 13:13 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— О, радий вас бачити, Олексію Михайловичу! — Авер’янов стримано посміхнувся, заходячи до кабінету. Врівноважений, увічливий і діловий — як завжди. — Набридло сидіти вдома? — він напрочуд уміло інсценував здивування.

Олексій Рудик нічого не відповів, знехотя потиснувши простягнуту руку росіянина. Пальці Авер’янова обдали його долоню холодом.

Анатолій Рева стояв за робочим столом, черкаючи пальцями гладеньку поверхню і погрозливо блискав очима. Потилиця пашіла жаром, у вухах нестерпно гуло.

— Сідай, — наказав Захарович.

Григорій Авер’янов опустився в крісло за столом для нарад. Рева не поворухнувся і залишився стояти, дивлячись на першого віце-президента згори вниз.

— Щось сталося? — невинно кліпаючи очима, поцікавився Авер’янов.

Рева і Рудик кілька секунд мовчали, а тоді Захарович прогримів:

— Що ти наробив, Гришо?!

— Я… — Авер’янов переводив здивований погляд з Реви на Рудика. — Не розумію. Захаровичу, ти про що? Поясни по-людськи.

— Що ти зробив з Денисом?

Несподівано у вухах Захаровича почав наростати металічний дзвін, за кілька коротких секунд він посилився до неможливого, вбивчого рівня. Рева скривився і ледь втримався, щоб не заплющити очі.

— Яким Денисом? — Григорій наморщив лоба і тут-таки вдав, що згадав: — З нашим програмістом? Захаровичу, я тебе геть не розумію, — він розвів руки і підняв плечі. — А що з ним сталося? Якщо його звільнили, то клянусь, я не маю до цього…

— Його не звільнили, — Рева непоступливо випнув щелепу, обірвавши росіянина. — Його щойно розмазали по асфальту на площі Перемоги.

Секунд п’ять у кабінеті панувала тиша. На обличчі Авер’янова не ворухнувся жоден м’яз.

— У сенсі «розмазали»? — тихо запитав він.

— Кілька хвилин тому нашого програміста за дуже дивних обставин збила машина на площі Перемоги.

Григорій краще за голлівудського актора відобразив на обличчі багату палітру різноманітних почуттів — шок, здивування, образу, які злиплися в один непередаваний вираз.

— По-перше, звідки ти знаєш? Ти впевнений, що Денис Плюйко мертвий? А по-друге, — Авер’янов удавано безпорадно повернувся до Олексія Рудика, немовби просячи в нього захисту, — чому ви думаєте, що я маю до цього стосунок?..

Він грав так переконливо, майстерно і правдоподібно, що Анатолій Рева засумнівався в почутому від Діани. У них справді немає нічого, крім істеричних закидів дочки Столяра. А жінки, як відомо, під час істерик схильні до страшенних перебільшень. Та й узагалі незрозуміло, що насправді спричинило ту істерику. Шукаючи підтримки, Рева зиркнув на Рудика, але той, також одурманений невинним поглядом і грою Авер’янова, непевно стенув плечима.

— Я знаю, що ти приховав від французів інформацію про справжнє значення сигналу в кабіні, — тихшим голосом проказав Анатолій Рева. Він перестав водити кінчиками пальців по поверхні, натомість вчепився обома руками за край столу. З невідомих причин протягом останніх тридцяти-сорока секунд його очі відмовлялись фокусуватись на предметах, на яких він намагався зосередити, сконцентрувати зір. Світ став нечітким, безформним.

— Добре! Добре! — змахнув руками Григорій. — Каюсь, нагрішив. Але, Захаровичу, невже ти не розумієш, для чого я це зробив? — його очі покруглішали, він дивився на Реву поглядом ображеної дитини, яку незаслужено відлупцювали. — Ми всі знали про проблему з часу тестування «сорокчетвірки», ми чесно зробили все, щоб виявити причину, але зрештою вирішили, що затримка двигунів була випадковістю і що такого більше не повториться. Так, визнаю, ми помилилися — і що тепер? Опустити руки і мовчазно спостерігати, як зграйка жабоїдів перетворює на металобрухт наші літаки? «ААРОН 44» розбився не через проблеми з паливною системою, а тому, що довбограї в аеропорту Париж-Північ вигнали на активну смугу снігоочисник!

Киваючи головою за спиною Авер’янова, Рудик тихо підтакнув:

— Я так і сказав Діані.

Григорій почув ім’я Діана, проте вирішив не реагувати, думаючи, що його навмисно намагаються вивести з рівноваги. Облизнувши коротким язиком губи, він розправив плечі та пішов у наступ:

— І до чого тут програміст? Я не збагну, — ображений, докірливий погляд на Рудика. — Невже ви думаєте… Захаровичу! Олексію Михайловичу! Ми стільки років пропрацювали разом! Чорт! Звідкіля ви знаєте, що хлопця вбили? Може, це був нещасний випадок!

Рева мовчав, розуміючи, що більше не бачить Авер’янова. Він дивився на росіянина наче крізь товсте скло пивної пляшки. Він спробував провести рукою перед очима, змахнути туманну пелену, і раптом із жахом збагнув, що ліва рука не слухається; тепер Рева тримався за стіл однією правою, а ліва безсило звисала вздовж тулуба. Нестерпний дзвін у вухах, що нагадував верещання гігантської пилки-циркулярки, витискав із мозку всі думки й емоції, крім тваринного страху.

Олексій Рудик утупив погляд у підлогу й упівголосу докинув:

— Сюди їде Діана Столяр.

Авер’янов непомітно смикнувся в кріслі. Цього він ніяк не очікував.

— Для чого? — сторожко поцікавився він. Очі хижо потемніли, хоча ніхто з чоловіків у кімнаті цього не бачив: Олексій сидів біля стіни, за Григорієм, а Анатолій Рева в ту мить насилу розрізняв голову росіянина.

— Вона бачила, як загинув Денис, — пояснив Рева, з величезним зусиллям ворушачи язиком. — Крім того, вона хоче розповісти, чому ти з таким поспіхом витурив її з Парижа.

«Вони нічого не знають, — подумки втішився Авер’янов. — У них досі немає за що вчепитися».

— Ти знову за своє, Захаровичу, — осудливо прогудів росіянин, — дії Діани Столяр суперечили інтересам концерну.

Анатолій Захарович кліпнув і усвідомив, що зморгнули повіки лише на правому оці. Ліве застигло нерухомо. На долонях виступив холодний піт.

«Що зі мною?»

Олексій Рудик першим відчув, що з Ревою щось негаразд.

— Захаровичу, ти чого? — він піднявся над своїм кріслом. — Ти в нормі?

Анатолій Рева розсерджено вищирився, не помічаючи, що слухаються сигналів з мозку м’язи тільки на правій частині обличчя. Він спробував відшукати в тумані голову Григорія Авер’янова і проказав:

— Розказуй, що Дем’ян робив у Парижі… — голос упав до нерозбірливого шепоту, а згодом — ще гірше — Рева почав плутати склади і пропускати літери. — Ненайно! Я длого тхервіп, а перте…

Авер’янов вражено спостерігав за своїм босом.

Анатолій Рева, роздратований тим, що не може переплавити думки у слова, утробно, по-бичачому заревів і підняв праву, поки що слухняну, руку, щоб торкнутися гарячої голови, внаслідок чого втратив останню точку опори. Він не впав, а радше м’яко опустився животом на стіл.

Григорій Авер’янов і Олексій Рудик схопилися з місць і підскочили до начальника.

— Отак, підіймай, підіймай!

— Посадимо його! Допоможи всадовити його в крісло, — Олексій важко дихав. — Захаровичу, ти як?

Рева мовчав, часто дихаючи і пускаючи ротом слину. Весь лівий бік його тіла не реагував на дотики.

— Що це? — запитав Авер’янов. У голосі бринів справжній, непідробний переляк. — Що з ним таке, Олексію Михайловичу?

— Якщо це не інсульт, то щось дуже схоже, — тремтячими пальцями Рудик намацав пульс Анатолія Реви. Чоловік дихав важко, з аритмічним, деренчливим хрипінням. — Давно казав йому: сходи до лікаря. А він тільки підсміювався, впертий віслюк.