— Ну, так ступай у клас, — сказав учитель до Володька і відчинив туди двері.

Володько, весь зніяковілий, зовсім не дихаючи, вступає до класу. Простора, низька, свіжо вапном білена світлиця. Купа під саму стелю довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посередині. У передньому куті велетенський, від помосту до стелі, образ Христа з книгою, що на ній написано: «Пріідітє ко мнє все труждающієся і обрємєнєнниє і аз упокою ви». У другому, задньому куті біля печі велика чорна дошка. Поміст, мабуть, дерев'яний, але він зовсім нагадує дорогу.

Володько увійшов, тримає у руці пім'ятого, з подертим верхом, кашкета і не знає, що робити далі. Учитель підійшов до купи лавиць, зняв одну, постави її збоку, справа.

— Садісь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хаділ у школу? — питає учитель, а руки свої тримає розчепірено.

— Ні, — витиснув по хвильці Володько.

— Ну, от. Так сілі. Может, єщьо кто прідьот. Я патом зайду. — І учитель вийшов.

Володько сів. Коли затихли кроки вчителя, він несміливо зітхнув і повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Зліва заляпане вапном вікно, справа малий простір з грубкою і дошкою. Час від часу, десь звідки з-за дверей, чути окремі стукоти, окремі голоси. Забамкав десь годинник. Володько не знає, що то бамкає, і уважно наслухує. Далі знов тиша, навіть мух нема.

Надворі сонце і теплота. Далі за вікнами город, на городі високі, головаті, мов решето, соняшники, череваті, жовті, мов напасені корови, лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червоні, великі, мов кулаки, висять баклажани. Між тим вештаються високо попідтикані жінки і щось там роблять.

«Коли б, Боже мій, хто прийшов», — думає Володько, бо ж як ніхто не прийде, значить, і навчання не буде. Значить, треба вертатись з нічим додому, значить, не буде мати на завтра «уроку», як це мав, бувало, завжди Василь. Значить, йому не видадуть книжки і, значить, усі його сусіди будуть сміятися. З дерманців він сам один пішов до тієї школи, бо решта всі або то замалі, або вже завеликі. І довго, довго сидить так Володько, і гіркі думки лізуть йому до голови, згадує і згадує Дермань, як то там цього дня всі йдуть до школи і як то опісля вертаються назад з торбинками, повними книжок.

Аж по деякому часі у сінях щось заскрипіло. Володько насторожився. Хтось увійшов до сіней і одразу шарпнулись Двері класу. Володько чекає. Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай їх буде хоч двоє. Але двері відчинилися і до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою і Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пізнав у нім одразу того самого, що свого часу ганявся за ним на тому Дереві, і занімів. Що то буде? За дядьком увійшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикільгає на ліву ногу.

— Ого! — промовив одразу дядько дещо здивовано. — Уже і школьник є! А ти ж чий?

Володько зовсім німіє, ось-ось, мабуть, пізнає його, але відповів:

— Матвіїв.

— А! Це, мабуть, з тих… З дерманців? А більше нема? — Нема, — каже Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пізнає.

— Ага, — кивнув головою дядько. — Так оце й маєш товариша, — звернувся до свого кульгавого, — А я от «скамєйки» розставлю, — біжи-но, Євгене, до вчителя та попроси яку онучу та мітлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань поки.

Володько встав, дядько почав двигати тяжечі лавиці, увійшов Євген з ганчірками і мітлою, дядько подав одну ганчірку Володькові, другу Євгенові і сказав:

— Стирайте куряву!

А сам загримотів далі лавицями.

Праця кипіла, курява виповнила весь простір, сонце, що скісно било до вікон, клало густі стовпи, хлопці старанно витирали вапняні плями, увійшов і учитель, з'явилось і відpo води, рудобородого дядька назвав учитель Сімєоном Порфіровічем, і виявилось, що це шкільний сторож, а що той малий, кульгавий Євгенчик його син і що ходить він уже до школи третій рік, недурно він почувається тут, мов-би дома, бігає, галасує, мовби їх тут було копиця.

Працювали так довго, лавиці розставлені, курява стерта, поміст підметено, вікна витерті. Знов увійшов учитель і каже:

— Ну, вот! і харашо. Тєпєр ступайте, мальчікі, пака дамой, а завтра опять пріхадітє. І пріводітє с сабой єщьо каво-нібудь. Панімаєте?

— Да! — розмашно кивнув головою Володько. У нього брудні руки, брудні штани і навіть під носом чорно від куряви. Учитель ще пояснив, як треба входити і відходити до школи. Треба увійти, перехреститися до ікони і сказати:

«Здраствуйтє!» Коли ж відходити, треба прочитати або проспівати «Достойно єсть», поклонитись господину учителю і сказати: «До свіданія!»

— Ну, павтарі! — звернувся він до Володька. Володько, запинаючись, усе повторив.

— Харашо. Ступай. А Євгеній всьо уже знает, он у нас третій год, да, Євгеній?

— Да, господін учітєль!. — відповів Євген.

— А будеш уже учітся лучше?

— Буду, господін учітєль.

— Как будеш учітся — пєрєвєдьом во вторую групу.

— Да, господін учітєль!

— Ну, так ступайте!

І Володько поступав додому. У руці ніс торбину. У ній недоткнутий полуденок. Ах, як це неприємно. Коли б хоч був з'їв той полуденок, або коли б хоч нікого не зустріти зі знайомих. Він стільки тією школою нахвалився німому і всім іншим.

Дома нічого нікому не казав, мати лише спитала:

— То що? Накрутив тобі учитель уха?

На що Володько не знайшов відповіді, а, поївши, пішов одразу на поле до корів змінити Катерину, бо там он «до повітри роботи», бо ж, мовляв, корови пасти, ніяка робота, а лише марнування часу.

На полях помітна осінь, чорніють зорані ниви, зграї шпаків суміш із галками кружляють по стерниськах, ліси стоять не так зелено. Володько пасе «на Угорщині» і зовсім самий. Дерманські поля межують тут з полями угорщан, що живуть отам далі за лісом у долині, і є то глибока долина, що її долом в'ється, на дві колії, доріжка, а по обох її боках тягнуться сіножаті. Схили ж долини покриті пасмами нивок і північний з них втицяний ще й молодими, коренастими дубками, що місцями творять цілу діброву, де, крім дубини, ростуть широкі гнізда ліщини, поодинокі берізки і кущі молодої грабини.

Володькові сумно. Ще й ще раз обдумує свою школу. Знов і знов пригадує дерманських учнів у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими кашкетами зі звіздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань, недурно мати стільки плакали, і як виросте, він вернеться назад туди. І аж тепер помітив Володько, що тут усе не так. І хати не такі, як у Дермані, і вози трохи інші, і зовсім інші плуги, і відмінні борони, і люди багато інакше виглядають, жінки носять інші жакети, не так зав'язують голови, і в мові багато інших слів і вимовляють тут не хвіст, а фіст, і не звідти, а стаміцци, і не через пліт, а без пліт, і хлопці тут зовсім не ті, що в Дермані, дуже мало з них потраплять підписатися, а вже зовсім не потраплять читати якусь книжку. Ні. Володькові куди більше подобається Дермань, ніж ця Тилявка, бо хоча там і менше землі, але всі багатші, от хоч би ті хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистіше, порядніше.

Другого дня Володько все-таки знов іде до школи. І знов першим, і знов чекання. Згодом прибув Євгенчик і притягнув із собою ще одного білявого, розчухраного хлопчиська і кликав його Радіоном. І перше, що вони обидва почали, це кпитися з Володька, чіплятися до нього, прозивати «дерманом». Володько мовчав, але приємно йому не було. Науки й цього дня не було. Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.

Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усіх хутірських і не знайшов нікого такого. Зупинився на своєму Хведотові. Йому, правда, всього шостий пішов, але він досить великий виріс і міг би сміливо ходити з Володьком.

І він почав просити Хведота:

— Ходи зі мною до школи, Хведоте…

— Я не хоцу! — відповів той одразу.

— От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.

— Я не хоцу, — була та сама відповідь.

— Я дам тобі мого ножика-рачка, — каже Володько. О! Це щось зовсім інше. Хведот помітно завагався. А Володько і матір просить: