— Казав тобі, Титку, Стратон іти сьогодні до дороги?

— Не казав… Я встав раненько…

— Не бреши! Казав! Різун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй голові оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб мені зараз був там!

З цим Матвій повернувся і пішов. Іде полем і розважає:

— З таким народом по-іншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина! Що вб'єш, те в'їдеш!

Боротьба між Матвієм і рештою товариства з явної перейшла в таємну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очі всіх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.

Матвій, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тіста зліплений. Не кричав, не бешкетував більше, але й нічого ніде не спускав. І це всі відчули. І стало спокійніше.

Але не для Матвія. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як і казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових співгромадян. Наріканням не було кінця і вони все множились і множились.

— Понаходили якісь зайди, забрали нашу землю… Тепер до них не підступиш, ні поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви.

Матвій казав до своїх:

— Мовчіть і працюйте! Покажіть їм, що ви розумніші… Найбільшим ворогом дерманців зробився Мельник Павло, кажуть, злодій в минулому, на Сибірі був і недавно вернувся. Крутий і жорстокий чоловік, людину, кажуть, убиває, як муху. Так і звали — Каторжний-Мельник. І незлюбив він дерманців, що ті «багатії», що набрали «через губу». Десь він там у тому Сибірі всіляких дуже дивних думок набрався і все на багатих псячив.

Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, підгорою зустрів його Мельник із сокирою і порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє і плаче:

— Я, каже, собі їду, виходить той злодюга, присікався і бах-бах по колесах. Не подарую! До суду!

— Чекай, — каже Матвій, — до суду! Тепер колеса, далі вікна, а там і до червоного півня дійде. Краще зробім ми от що: бачите, яка у них там криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багні — ні підійти, ні під'їхати, вік живуть, а криниці порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберімося всі отак, громадою, набиймо каменю і змуруймо їм криницю. Як належиться. З цебринами, з риштоком.

Титко, а за ним ще дехто підняли голос:

— Так, ніби у нас своєї роботи не хватало. Їди і їм ще криницю роби.

— Не їм, а собі! Не повідлітають руки, коли півдня попрацюєш для громади. Я ось піду до старости перебалакати, а там усі візьмемось до криниці.

І Матвій подався до старости. Хитрий, невеличкий із широкою лисиною чоловічок. Дуже примеленний, любить чарчину і куму Пріську. Хатина старосвітська в зруб, троє віконець, присіла до землі, як квочка. Матвій увійшов і лобом у сволок дістав. Привіталися, і Матвій почав, — так і, так, мовляв, я от до вас за ділом, маємо непорозуміння, ваші люди не дають нам води, воно після ми будемо свою воду мати, але поки те та інше, чи не слід би якось того… По-людському та по-Божому…

І Матвій поділився зі старостою своїми намірами.

Еее! — заспівав високим тоном, піднявши вгору вказівного пальця, староста. — Цим ви наших мужиків не купите.

— Як то не купите? Ми і не думаємо їх купувати, але…

— Але чекайте, дядьку Матвію, — перебив староста. — Я про вас чув і знаю, але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди наші не люблять того, що них якісь нові порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не люблять і вже. І людей розумних наші люди не люблять… Чекайте, чекайте. Я ще не доказав… Наші люди люблять отако собі… Як сказати… І щоб розумний ніби, і не розумний, а найкраще отакий мірний, середній, лагідний та щирий… От як воно. І раджу я вам от що, коли хочете-наших людей позискати: зберіться одного разу отако гуртом та прийдіть до нас на сходку, та як слід привітайтеся, тому руку подай, тому слівце добре, іншого за полу і: ану, там, куме, свате, чорте — зайдемо он до шкальні. Та по шкалику, та по другому. О! Тоді інша справа! Тоді за вас підуть горою! Їй-богу! — дрібно і хрипло зареготав староста.

Матвій поворушився на лаві. Як це не по його, не по Матвієвому; його права рука, що лежала на полатаному коліні, нервово здригалася.

— Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловік говорить з толком, та до діла…

— Е, — перебив його знов староста, — Чуєте! Не в ділі справа, а в характері. Люд наш метушню, гармидер, слівце любить. Вони пізніше і по-вашому зроблять, зрозуміють же, що зерно, що полова, та знати вам не дадуть, що це вони від вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий наш народ і не любить, скажу вам по правді, начальства, особливо коли то з нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий інший, не наш, так повірять. А! То ж сказав… Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Іван. Так, так… Тому розумніші наші люди ніколи свою думку своїми устами не висловлюють, а завжди отак під когось, під когось. Не я це, мовляв, сказав, а от він, а можливо, ще б так і не сказав, це, мовляв, я тільки так собі…

Матвій слухав і мовчав, дядько, видно, філософ великий, а потім усе-таки промовив:

— А! Скажу вам, що наш народ віри тільки тому йме, хто вміє гнуздати.

— А, то так, то так! і я би сказав — не вірить, не вірить! А боїться! А це не те саме, дядьку Матвію. Боїться! От! А між тим так і шукатиме нагоди, щоб вас влучити! Так є, так — хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що каменю наб'єте… Аде, питаю, наб'єте?

У нас? Під горою? Думаєте, наші люди вам дозволять? А де, скажуть, вівцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не знаєте! Так-то! — і староста смішним похитом голови потвердив свої розважання. Він навіть, видно, гордиться своїм розумом, він усе розуміє, але Матвієві саме здається, що то не чужі думки, не громади, а його власні…

— А я вам от що скажу, старосто, — почав на це Матвій. — Так-то воно так. Маєте правду. Але скажіть: хіба може сурйозна людина пускатись на хитрощі, на підлабузництво, на підкуп? Ні. Сурйозна людина буде чесно битися і чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний, а недовірливий, непросвіщенний, не знає, де початок, а де кінець, де добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от візьми йому та покажи, та розтолкуй — і одразу сходить, і одразу піде. От ті ваші люди. Прийшли ми сюди і почали під плуг бараболю, як ви кажете, садити. Ваші люди. одразу в крик: а! Не вродить! Лише під заступ треба! А я їм: от ми так завжди садили — під плуг і скорше, і справніше — і завжди мали досить бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля ліпша! А я їм: у нас земля не ліпша, а гірша… А от побачите, що і ви будете так садити, як і ми… Кажу: і пшеницю, замість гречки, будете сіяти. І поросте…

— Ну, от, — розводить руками староста. — Так воно є, що зробите. Але нічого. Якось-то воно буде і, можливо, краще…

— Але я у вас таки засидівся, а у мене ж там діла стільки, — почав було Матвій… — Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того?

Староста помовчав, помовчав та й каже:

— Думаю, дядьку Матвію, що ви отак від мене не втечете. От що! Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Ні-ні-ні! Че-і кайте, чекайте! Ви у мене поперве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене смертельна образа, бо ж ви. прибули здалека…

Такого Матвій не сподівався. І як же йому тепер пити, коли там діло. До всього, як велить звичай, коли той «поставить», не можна й собі відмовитись. А тут і шеляга нема за душею. Але нічого не вдієш, зістатися треба.

Одна чарка, друга. Голоси піднялися, на щоках збільшились рум'янці. Староста підсунувся ближче до Матвія, дихав йому сливе під ніс і казав:

— Та… Що й казати. Діло справне — видно одразу, криницю оправити! Чому ні. Хоча я і не беру там води, але все-таки іншим придасться. Хороша річ, добра річ, золота річ! Що вже її наші люди не напоправлялися, не нагатилися, і що її не попокленуть… А все ніяк не можуть до людського, до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару хур хворосту і гатив те багно. Та де там! Нікому не вдалося його загатити. І не тому, що не вміли… Боронь Боже! Не тому! А тому, що ніхто не хотів перший почати. Ет, думає, всі мовчать, чого я маю наперед пертися. І так було. А тепер ви ось хочете… Добре! І зробимо ось як: ми зробимо сход. Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду і скажу: так і так, люди добрі! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам учинили, землю під самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони, як не кажіть, свої, тутешні, православні, як і ми, хахли… Дехто їм боронить доступу до води, але ж бійтеся Бога! Вода річ Божа і хіба ж можна людям води не дати. То ж ми не татари і не зувіри якісь, але коли вже вам так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця? Їде баба відро води дістати — мусить усі грішні місця показати, щоб не підмочити спідниці. Так от хай ті наші нові громадяне наб'ють отам у нас під горою каменю, хай підвезуть, а ми їм поможемо і зробимо криницю, що хоч самий цар бери з неї воду. Чи добре кажу? І тоді всі крикнуть в один голос: правильно! Добре! І зробимо. І вам ніхто ніколи не буде більше перечити. Е, чоловіче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й казати! Так дай-бо здоровля!