Поволі, як ціла планета, оберталась ніч борюкань зі собою. Спати не міг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе і був переконаний, що повороту не може бути.

Мати і сестра тихо плакали, брат був здивований і не розумів, куди і для чого він йде, батько перед відходом сина пішов було до комори і, вернувшись, подав синові малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.

— На. Можливо, придасться. Знай, що волі моєї з тобою нема… Але маєш свою голову і свій розум…

У вузлику було шість золотих, з царськими головами, монет. Кожна у п'ять карбованців. Цими днями старий продав корову, ці монети мали, було, піти на закінчення хати…

— Хата ще почекає, — подумав він.

Потім Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лісом, як завжди, сходило сонце… Це так само, як і колись, коли щоосені відходив до Дерманя. Сам-один, за плечима клунок… Тільки цього разу він пішов не дорогою, а полями… Був вітер і захід погрожував негодою… Володько поглядав на небо, на хмари, оглядався на поля, городи і сади села… Думав про Наталку, уявляв її і дякував їй в думці.

Земля поволі відходила з-під ніг… Небо крилось хмарами.

Х

У Крем'янці на «Лубенській рогачці» стоїть просторий, битий часом і погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла понура тиша. Він відділений від вулиці городом і оточений високим, дерев'яним, гострошпилим частоколом… З вулиці видно лишень його бляшану, червоно-буру покрівлю.

Це повітова тюрма. У п'ятницю, о другій годині, двоє звичайних поліцаїв у темно-синіх уніформах, з білими цифрами на своїх кашкетах і рушницями за плечима привели до канцелярії цієї тюрми кількох молодих людей. Всі вони брудні, зім'яті, немиті й неголені. Всі вони мовчать і виглядають байдужими… І лишень один з них проявляє трохи зацікавлення. Його помітно цікавить все — поліцаї з їх шкіряними торбами… Меблі і люди з їх обчовганим виглядом. Тупість, безбарвність, понурість. Все манекенно штивне, кам'яно сіре, тваринне безмовне. Всі погрузлі самі в себе, на приведених людей не звертають уваги. Один з поліцаїв підступив до бюрка з безвиразним обличчям урядовця, відкрив свою торбу і подав кілька листків паперу. Безвиразне обличчя, навіть не глянувши на подані папери, механічно передало їх свойому довгошийому сусідові. Той прийняв папери і почав однотонно вирікати:

— Платон Дуб, адміністраційно покараний — три місяці й п'ятсот злотих.

— Єст, — понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирікає далі:

— Іван Собчук, адміністративно покараний — місяць і сто злотих…

— Єст, — озивається ще один голос.

— Володимир Довбенко, адміністраційно покараний і… підслідний. Три місяці й п'ятсот злотих… — Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове «єст» і побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя із запалими синіми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрілися, довгошиїй перший опустив очі і почав писати. Мав тонкі, худі, бліді пальці, що тримали посередині довге перо. Уста видні, ніби для поцілунку.

Скінчився переклик, відбулася ревізія речей, з'явився невеличкий, округлий, одягнений у тверду синьо-сіру уніформу чоловічок, і новоприбулі йдуть за ним. Вони вже в'язні.

Після канцелярії ще лиш хвилинка по цей бік брами. Дерева, зелень, люди… Брязкіт ключів, відчиняється тяжка, обкована бляхою хвіртка… Новоприбулі один за одним переступають поріг. Зникають дерева і зелень. Довкруги частокіл, зліва сіра, поплямлена стіна і заґратовані вікна. У вікнах, у кожній гратці, кругла, бліда, стрижена голова.

— Скільки? — падають запити.

— Звідки? — цікавляться стрижені голови.

Ніхто не відповідає. Новоприбулі швидко перебігають подвір'я і зникають у відкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долівкою тунелю з цілим рядом позначених цифрами дверей. Всі вони, за винятком Довбенка, босі, порвані штани, блузи, пім'яті кепки… Через діри просвічує тіло… Закордонці. Всіх їх направлено до камери з числом 12.

Володька натомість впущено до камери 7. І йому було шкода розставатися зі своїми новими знайомими… Особливо з тим Платоном Дубом — міцним, широкоплечим, у підраній військовій блузі, що мав гострі, розумні карі очі. Його понурість і мовчанка свідомо напущені. Його погляди завжди щось питали. Розійшовся з ним без єдиного слова і ще бачив, коли вій разом з іншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару хвилин після цього і сам він був під замком.

І нарешті дивне, збаламучене, тупе й німе почуття безсилля. Невеликий, цвілий, сирий, зплямлений простір, вигнилий, полатаний, дерев'яний поміст, загратоване, високе вікно, довгі, широкі причі[24], купа сінників, сірі ковдри… І тузи різноманітних, різнокольорових, білолицих, переважно босих або в шкіряних відпорках на босу ногу людських постатей, які сиділи, лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань — звідки, за що, скільки… Малий, щуплий, зі золотим зубом чоловічок — староста камери. Він зупинився перед Володьком, що стояв біля дверей розгублено, і польсько-московською мовою сказав:

— Нє бойсєн… Всю будет харашо. А передачі будеш мати?

— Буду, — відповів Володько.

— Пустое. Півроку… Ха… Я, браток, два з половиною, і то плювать…

Володько не мав наміру вдаватися в розмови, йому хотілося лиш без перешкоди присісти, сімдесят кілометрів пройшов пішки, кілька ночей провів без сну, вчора, здається, востаннє поїв… Відійшов від дверей і на першому-ліпшому вільному місці пресів просто на долівці під стіною.

— Я втомлений, — сказав він невідомо кому. Зайві слова, і так видно. Сидів з підігнутими ногами, коліна лід саме підборіддя і зовсім не збагнув, як це сталося…

— Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! — почув він над собою, ніби з неба, глухий голос, і одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед ним стояв той самий староста, що сміявся золотим своїм зубом. Збоку стояв, розкарячивши ноги у шкіряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у російській, офіцерській, військовій блузі. Борода його була заросла густою, чорною щетиною, що гостро вирізнялася на блідому тлі обличчя.

— Роскис, хлопче? — говорив він по-українськи. — У цей час спати тут не приписано. Привикай, привикай…

— Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! — вигукнув один, що сидів на причах у мшпатому тюремному одязі… Одночасно він схопив з полиці череп'яну ринку з водою і вилив її ва Володька.

Володько миттю зірвався на ноги і без надуми кинувся на свого напасника.

— Що? — вереснув той високим фальцетом. — На мене? Ти, паршиве щеня, — і рвонувся злісно на Володька. Володько був вищий, підняв руку, щоб відбити напасть, але його схопили ззаду. Одночасно відчув кілька ударів в лице. Вій люто копнув ногою і малий чоловічок у мишатому одязі полетів на парашу.

— Гетьте! — шарнувся зі всієї сили Володько і вишарпнув одну руку. Його блуза біля пазухи тріснула й розпоролася. На нього накинулось ще кількох в'язнів, відчув кілька ударів по голові, щось дошкульно торкнулось носа, потекло щось мокре і тепле, не міг обтертися, кілька червоних крапель впало на пазуху.

Володька осадили… Мав розірвану блузу, замазане кров'ю лице і був, як чорт, лютий.

— Битись не маєш права! — кричали на нього. — Ти новий! Тепер ти побачиш!

— Плюю я на вас. Я бачив краще… Я два дні перебув на поліції!

Це, мабуть, вплинуло.

— Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловікові спокій. Не бачиш хіба?.. — Це був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволі обтирав носа. Вийняв з кишені шматок брудної матерії і витирав кров. На деякий час його лишили, а один навіть підійшов і спитав:

— Їв що?

— Сьогодні ще ні, — байдуже відповів Володько.

Той підійшов до полиці, зняв шмат хліба і обрізану з пляшки склянку зі смальцем… Відкраяв окраєць чорного хліба, намазав смальцем і подав Володькові. Обтираючи далі кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував і почав їсти.