Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда… Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія… Ось Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду… А там он він прощається з Кримгільдою… Вона благословляє його в далеку переможну дорогу… І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна… Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно…

А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи… Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина… Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса… Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.

Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.

— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску. — Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?

— Ні… Я лиш дивлюся, — відповів Володько… Але все-таки чомусь зайшов до кіоску… Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові… Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про «Просвіту»…

— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою… — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як «Просвіта», служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі… Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи… Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих… Робітничі журнали… Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи… Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів, і саме це я хотів підкреслити… І ми будемо так довго…

А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо, гімназист української гімназії, весь, як лампіон, червоний, І хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості…

— Але… — починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити… А коли по довгому часі, йому все-таки пощастило увірватися до потоку мови добродія у рудому піджаку, він встиг лишень вирікти: — Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба… Вона вже давно шукає причини закрити «Просвіту». А то скажуть, що вона комуністична, і закриють. Кому це потрібно?

— Хай! — рішуче казав головний розмовник. — Ми від цього не потерпимо. Потерпить хто інший. Ми своє діло знаємо… А маси будуть розбурхані… — висловив він це останнє речення з винятковим підкресленням. При тому вийняв з кишені штанів брудну, білу хустину і голосно висякав носа. І одночасно нагло помітив Володька, який переглядав збоку часописи і прислухався до розмови.

— А ви, товаришу, хто будете? — звернувся він до Володька. Володько відповів. — А! То ви, — зрадів він, — напевно знаєте Йона Пацюка. — Володько і це підтвердив. — Як він там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук… А як там взагалі?..

І вони розмовились… Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб він зійшовся ближче з Йоном, виясняв, пропагував, вмовляв… Тим часом хилилось до вечора, входили й виходили інші хлопці, всі вони між собою зналися, віталися кивками голови, кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, і в скорому часі він був весь втягнутий у загальну течію загального настрою, так ніби він завжди сюди належав… Показували йому нові книги з Києва, цитували твори нових письменників, читали навіть листи з поштовими марками «Київ» і обіцяли додати йому повну, нову, люксусову збірку творів Лесі Українки — улюбленої його поетки, яку він давно вже хотів набути…

Але взагалі вія не міг сказати, що мова з цими новими його приятелями йому подобалась. У ній було стільки своєрідного недомовлення, що робилося моторошно, так ніби ті люди намагалися заплутати його у якусь недозволену змову, звести його на якісь темні дороги, позбавите його власної волі і навіть відібрати від нього його ідентичність. Одначе, коли, по часі, він залишив цей червоний кут з тим Марксом і тією «Залізною п'ятою», він мав враження, що він безповоротно кудись відходить і вже ніколи не знайде дороги назад. Таке якесь терпке, нищівне, обезвладнююче почуття… Він починав не думати, а вірити, не бачити, а уявляти… Речі і факти втратили вартість, і все довкруги затягалось гнівом, образою, мороком і нетерплячкою.

Лазюк, з яким так недавно говорив, відійшов назад зі своєю мовою, і всі його інші клопоти, ніби на сцені, накрились завісою… Усе замінилося і затьмарилось одним одиноким стремлінням — йти до Києва. Ось завтра рано встане і піде… І ніщо не зможе його зупинити… Здавалось, він вже був в дорозі і тому відчував у собі стільки рвучої сили, що ніяка втома, ні голод не були на заваді, щоб зірватися від землі і летіти, як це інколи ввижалося у сні. Там он зовсім близько границя, а за нею простір… Свій, рідний… Дороги, будівлі, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне життя і повне надії.

Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь обрій, малювалось місто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами великої ріки, з історією, що вгрузла у глибінь землі, і йому хотілось самому стати частиною тієї сили, впоєної у чорнозем, у камінь, у береги ріки і будови… Як можна закрити очі, вуха, чуття, щоб не чути й не бачити, щоб не відчувати себе в собі, щоб позбавитись волі і не бажати вирватись з низин низинності і безсилля.

Так відчував Володько… Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях Крем'янець — Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори вічного. Доходячи до села, він вже не йшов, а майже біг, а коли затемна він прибіг додому, всі зрозуміли, що з ним нема більше мови. Він одразу почав збиратися в дорогу, дарма що ніякого особливого збирання не вимагалося, за винятком хіба вузлика, на пару днів, з харчами. Він гнав від себе всі розважання з цього приводу… Він йде навмання, заплющивши очі, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долі. Від цього залежатиме бути чи не бути — ціле його життя, яке ще цілковито у майбутньому. Треба йти, і нема відклику.

Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомістична, повна дивовижних уявлень ніч, що в ній брала участь ціла Матвієва родина… Для Володька вона здавалася фатальновирішальною, це своєрідна межа долі, яка визначить його буття назавжди — в минулому, теперішньому і майбутньому. Відійти кудись в невідоме з цього місця — значило порушити приречення віків. Вирватись від коріння, залишити замкнений круг роду, переступити лінію огнища часу і, можливо, ніколи не вернутися, — це далебі в його застиглій від давнини уяві було б порушенням закону землі і неба цього простору. Його сливе мовчазна, насичена німою волею материнства мати була для нього найсильнішим вузлом, що в'язав його особисту волю… Його прекрасна, ніжна і розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний брат заморожував його своїм презирством і нарешті той батько… Батько. Ессе гомо! Він не скаже нічого. Його мовчанка страшна. У ньому горить огонь спротиву, але його уста затиснуті, і ні один звук скарги не вирветься крізь них назовні. Нелегко лишити його самого в такому вигляді… Ні, ні, ні!