Вікна Морозового палацу замурувались кригою, засипались снігом, довкруги загуло, засвистало, але в бібліотеці і тепло, і затишно, і ясно. Лише пусто і скучно там. Так. Відчувалось, що щось тут гасне. Приходив Іван, приходила Людмила. І Іван, і Людмила враз запахли пусткою. Ні він, ні вона не мали про що говорити. Іван не може збагнути її турбот «ідеологіями».

— Дозволь тому світові відпочинути від твоїх спасінь, — якось вирвалось у нього, а вона знов не може збагнути, як можна жити життям «міщанина», «держиморди».

— Ах, ті вічні твої щілини, та нафта, та копальні! Ті раби!

Але скепсис і в ній загніздився. Ні, ні. Вона вже не конче рветься до вінця мучениці. Захотілось і пожити, і подумати про інші речі. Вона на своєму багатому слави шляху, враз зустріла якусь особливу породу людей і ім'я їм Морози. Особливо цікавить її той Андрій. І над цим вона задумалась. Більше, ніж троцкістами, більше, ніж спасанням світу.

Але не завжди в Морозовому домі нуда й порожнеча. Наприклад, на Новий рік у бібліотеці палає величезна ялинка, стіл завалений тушами копченої оленини, батереями пляшок, а кілька десятків «алчущих і жаждущих» включно з Петром з Києва і Сопроном з Омська, старанно проводять старий і зустрічають новий роки. І Петро, і Сопрон — Людмилина ідея, це вона конче хотіла їх бачити, і Іван вволив її волю, викликав «на катання». Вельми кликали і Андрія, але той муж велий, зело занятий державними справами, а тому не прибув. Та й «катання» не вийшло. У ці дні винятково бушувала пурга, і пишний Іванів ковчег, здавалось, зовсім погруз у глибинах стихії. Але було і так шумно. Навіть Петро ожив і спробував вернутися до колишнього, ще царського, настрою, весь час сипав жартами і запропонував «начертати» портрет самого Івана з Людмилою. Ця остання чарувала всіх і навіть Сопрона, лише сама «гинула». Її кумир Андрій не з'явився, не зважаючи на всі її зойки, заклинання, обіцянки, погрози. Не мала спокою, не знаходила місця і проводила час лише з Сопроном. А Сопрон, як тільки побачив Іванів палац, викрикнув:

— Свят, свят! Мара! — Ходив по залях, бібліотеці, ванній. — Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! — А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.

— Ану, для розвіяння твоїх страхів! — і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.

— Ееех! — крякнув з чуттям. — Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.

— Цар! — регоче Іван.

— Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, — прохрипів Сопрон.

— Застара шкура. Не вивернеться більше, — відповів Іван, і всі регочуть.

Благо — Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…

Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.

— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.

— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:

— А тепер за Гаву!

Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.

— Ех, прокляті! — І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:

— Вихили, братця! — і випив. А далі каже: — А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!

— Без Андрія не піде, — каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:

— Слухай, братця, поезію:

Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.

— Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! — всі кричали ура.

— А тепер погойдати! — крикнув Іван.

— Під стелю його! — вихопився Сопрон.

Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.

— Ану, братця, послухай:

— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?

— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.

— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.

— Той, що з Петром мірявся? — каже Сопрон.

— Залий його, Іване, він горить! — кричить Петро.

— Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, — реве Іван. Всі знов регочуть.

— Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!

— Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!

— Гніть, гніть, братця! — кричить Сопрон. — Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла — проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче — ха-ха-ха!

— Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось — намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! — За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.

— Браво, браво, Морози! — гукає Людмила.

— Це все Петро! — кричить Іван.

— Це він! Це він! — підхоплює Сопрон.

— Це він! — вирвалось у Наталки.

— Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, — жалісно пищить Петро. — Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!

— «Ой, не кажіте ви про нього», — заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: «Ой, говоріте лиш о нім».

Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:

— Ну, так хіба за нього?

— За нього! — схопила чарку Людмила і випила до дна. Очі її змаліли, вона кинулась Іванові на груди і враз щось нечуване: з її очей посипались сльози. Іван загорівся, притиснув її до грудей. Петро, Сопрон і Наталка з чарками в руках оточили їх підковою, співали «Ой, у полі вітер віє», а Людмила горнулась до Іванових грудей, зернисті сльози, мов порване перлове намисто, рясно сипались з її очей на його маніжку, а він лиш підняв високо свою чару і ламаним басом ревів, щоб усіх перекричати: «Чтоби нє било раздора мєжду вольнимі людьмі». Танцювали з музикою і без неї, танцювали всі, як хто хотів і як умів. І танцювала сама Людмила на перському килимі танець Морозів — страшний, небезпечний танець, у якому життя і смерть чергувалися із шаленою настирливістю.

У цей час з особливою люттю вдиралась до вікон хуґа, тайга надривно стогнала, гулом гула тьма півночі, а перед входом у буді із зброєю стояв вохрист. Його засипало снігом, його морив сон. Іноді до нього доривалися далекі вигуки, але він не міг розпізнати, звідки вони походять.