Слухачі від напруження німіють. Промовець широко розгортає плян роботи, подає рецепти, вказує на головні труднощі і дає вказівки, як ті труднощі перемагати. Могутнім ура партії, урядові, Сталіну закінчує промовець свою промову. Загальним зривом Інтернаціоналу кінчається нарада.

А згодом, геть згодом, морозною Сумською вулицею обережно, ніби воно везе якусь рідину, бігло мале, старомодне, фірми Форда, темного кольору, авто. Місто, непорушне, спокійне. Над ним втикана зорями височінь неба.

Авто фірми Форда підкотилося під високу, шестиповерхову будову з назвою «Інтернаціонал», що на площі Дзержинського, з нього випхався невеличкий чоловічок і пішов сходами вгору, лишаючи за собою лише плямку тіні. За деякий час чоловічок вже сидів у малій, довгастій кімнаті на білому залізному ліжку і обережно скидав із своїх ніг зашлапане взуття. Робив це механічно, байдуже, щось при тому мимрив, мружив очі. Показалися покоцюрблені ноги у жовтавих, вовняних з порваними носками, шкарпетках, виглянули пальці з необрізаними нігтями. Ще мить, ще кілька рухів, звуків, і чоловічок скромно лежить горілиць, прикритий шорстким, сірим, вояцьким покривалом. Іван Сергійович Круглов. Він відпочиває. Спить.

II

— Ти, Іване, скажу тобі откровенно, етіх вещей нє панімаєш. Ти можеш мені сказать — падлєц, сволоч, сукин син! Ето ти мені сказать можеш! Да! Но ти не можеш мені сказать, що я не ісполняю своїх законних обязаностей. Цього ти мені сказать не можеш! — І він круглим, цегляної барви, кулаком твердо стукнув по столу.

Сидів за столом, обіпершися грудьми, — лікоть вліво, лікоть вправо. На ньому шкуратянка, місцями витерта до живого, рукави гармонією, відлоги звоями. Сива смушева шапка над твердим, мастким чубом, міцний носик, плями вусиків і округле з ямкою підборіддя.

Мишко Калиниченко. Райком Ліпляви.

А побіч, на розхитаній табуретці, Іван Мороз — довгий, худий, ніс сокирою, сплюснута голова і купа розбитого конопляного волосся. Сонце, вітер і земля надали йому барви й запаху.

На кленовому непокритому столі кілька калюж молока, черепок сірої, грубої соли і зім'ятий, заношений, кисет з махоркою.

Хата простора, з низькою стелею, закурена. В кутку ліжко з віхтями соломи, біля одвірка вичовгана, піхотинська гвинтівка, на стіні зім'ятий без рамки, портрет Сталіна, приліплений тістом, мала гасова лямпочка… Двері до другої частини мешкання навстіж відчинені, і звідти несе смаженою соняшниковою олією.

Мишко позирає на Івана то гостро, то збентежено, то вибухово-сердито. Його округлі карі очі напружено тремтять.

— Можеш мене слухати, а можеш і не слухати, — бубняво викрикує він, і права його щока з помітним рубчиком шраму, здригається. — Твоя воля! Але я тобі, як брат, советую! Да! Советую! Для тебе одно місце в Савєцкому союзе: Сибір!

Останнє слово вирвалось у нього зі скреготом, щось в ньому кипіло, ліва його рука з напруженими, синіми жилами, простягнулась за кисетом. Куцими, шорсткими пальцями шарпком віддер кусник «Правди» і скрутив товсту цигарку.

— Крути! — випустив разом з димом Мишко і посунув кулаком кисета до Івана. Купа густого, сизого диму бахнула з його маленького рота і зупинилася над головою. Запахло терпким пригаром.

— Не вживаю, — відповів глухо і байдуже Іван, хоча хотів курити…

— Не вживаєш? — прижмурено глянув Мишко на Івана. — Від якого часу ти не вживаєш?

— Та вже давно, — буркнув Іван.

— Знаємо, знаємо! Не вживаєш. Що, мовляв, з таким. Ге?

— Та я просто не вживаю і все, — відгризнувся Іван.

— Просто! А ось не просто! Знаємо вашого брата!

— Ти, Мишко, злий! А чого?

Очі під лобом Мишка знов зашарпались… Він хвилинку поміркував, механічно здмухнув попіл цигарки і простогнав:

— Дааа! Дивуюсь. А ще й образовании… — Зробив маленьку перерву і зненацька, нагнувшись сильно через стіл, вибухнув: — Чого тут чапиш? Га? Спрашую? Усі такі, як ти давно вже там! — і він кивнув неозначено вбік головою. — Чи може брешу? — викрикнув він ще гостріше і враз запхав рота цигаркою.

Іван сидів мовчазно, здавалось, навіть не сидів, а застигло, задерев'яніло тримався в повітрі. І нічого того не слухав, і нічого не чув. Після останніх Мишкових слів він лише повернув голову і глянув байдуже у вікно. Воно було темне, патьоки дощу поорали його мокрі, чорні шибки.

— Не вірив, — зниженим голосом перервав Мишко тишу і ніби сам до себе, продовжував: — Панімаю… Усе ждав… Власть інша навернеться… Неп, чи який там генерал. Не вийшло. Савєцка власть стоїт твьордо, вона вас наскрозь бачить… Як стьоклишко. Ми, брат, зоркі. — І він знов несподівано викрикнув: — Але далі нема куда! Сукиного сина! Тепер, брат, приказ і… — Він запнувся, вуста його здригнулись, зиркнув люто на Івана, сильно потягнув куриво, пружно дмухнув струмом диму на недокурок і докінчив: — …кришка!

— Ганно! — ураз викрикнув до відчинених дверей.

— Чого репетуєш, ніби з тебе кишки витягають, — почулось звідтіль.

— Грамофон давай!

— От ще! То візьми! Барин великий.

— Баба! — прохарчав Мишко, неохоче звівся на свої криві, у хромових чоботях, ноги і розкарякувато, напівзігнуто, ніби він щойно зліз із сідла, подибав до дверей. Через хвилину він знову з'явився з великим, старим, обшкрябаним грамофоном, підійшов до столу, стер долонею калюжу молока, поставив грамофона і швидко його накручував. З широкої, поржавілої труби захарчало: «Реве та стогне Дніпр широкий». А Мишко стояв розкарячившись, руки в кишенях штанів, недокурок в лівому кутку рота, на обличчі ясна, сяюча, аж прозора, гордість. Не виймаючи недокурка, він другим кутом рота видував дим і пишно, барвисто позирав на Івана.

Але той… Усе сидить і либонь нічого не бачить. Мишко враз чвиркнув порожнім кутом рота і знову подався до відчинених дверей. Деякий час там барився. Старечий, стертий грамофон, знай, виводив: «І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де визирав. Неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав». Голос його помітно слабшав, затинався і, здавалось, ось-ось зірветься. Та раптом увігнався Мишко, у руці пляшка, гримнув нею об стіл, кинувся до грамофона і, ніби рятуючи потопельника, почав швидко і пристрасно його накручувати. «Реве та стогне» полилось з новою силою, а Мишко переможно викрикнув:

— Ех, і люблю! — і пустив дим у трубу.

— Де ти взяв його? — запитав несподівано і байдуже Іван.

— З армії! Під Луцьком! У памєщіка! — викрикував, ніби він у млині, і за шумом коліс його не почують як слід. А коли знов дійшло до «блідого місяця», увійшла Ганна із сковородкою смаженої картоплі і поставила її серед столу, побіч грамофона, на підстелену жужмом ганчірку. Сковорода шкварчала, диміла. Ганна поклала дві ложки — заіржавлену залізну перед Іваном і дерев'яну, обгризену військову, перед Мишком. Робила все зовсім мовчазно і, зробивши, вийшла.

— Присаджуйсь, Іване, — Мишко злагідніло, дістав із шуфляди дві гранені, каламутні чарки і з булькотом наповнив їх. — Пий! — бовкнув він, а свою вже тримав у твердому кулаці.

Іван, видно, хотів щось сказати, але слова не виходили з горла. З нього лиш вирвалось:

— Да! Пісня піснею, але мені йти треба.

— Куди ти підеш? — прохарчав сердито Мишко і стукнув чаркою по столі.

— Та кудись треба, — каже Іван.

— Пий! — і простягнув Іванові чарку. Іван сягнув рукою, і очі їх зустрілися. Мишко закліпав повіками, схопив чарку і вилив її в рот, ніби в відро. Іван випив лише до половини. Мишко поставив твердо свою чарку, голосно крякнув, тернув кулаком під носом, узяв ложку і, навстоячки, загорнув із сковороди картоплю. Стояв урозкаряч, цупко, ніби на пливучій крижині, п'янів швидко… Іван обертався в його очах, ніби в колесі, разом із своєю табуреткою, кепкою і вилинялим піджаком.

— Іване, — сказав Мишко лагідніше і зненацька, ніби його підкошено, сів на стілець. — Ти, Іване, кажу тобі… Не роби зо мною жартів… Жарти зо мною… Як би тобі сказати? Короткі. Я чоловік, сам здоров знаєш — государствений. Приказують — виповняю, государство є государство, а наше савєцке так само по собі, і з ним, братіку… А як щось тобі не по нутру — не наша вина. Сам знаєш…