Тоді Юрій знов квапиться в Орду із скаргою. Хан кличе Михайла, оскаржує його за смерть сестри і велить стратити. Великим князем стає Юрій. Але син Михайла, Дмитро, прозваний «Грізні очі», мститься за батька, вбиває Юрія, за що хан його переслідує, вбиває і наставляє князем московським Юрієвого брата — Івана Даниловича Калиту. Тверським князем стає брат Дмитра — Олександер.
Олександер намагається здобути велике князівство. Це йому вдається. Він обіцяє ханові за ярлик великого князя подвійну данину. Хан годиться, але для певности посилає у Твєрь для нагляду своє військо. Ханське військо поводиться з місцевим населенням, як з рабами, наростає невдоволення, випадково, за кобилу диякона Дюдка, постає бунт, вдарено в набат, збігся народ, і татарів вирізано.
Московський князь Іван Калита спішить в Орду, пропонує свої послуги ханові помститись на тверянах, дістає ярлик великого князя, дістає п'ятнадцять тисяч орди, по дорозі назад змушує прилучитись до нього князя сусздальського, вступає у тверські землі, палить міста і села, впень витинає населення, князь Олександер із своїм братом Константином, утікає до Пскова, — Тверський край лишається обезлюдненим і спустошеним.
Любов і довір'я хана до Калити необмежені. Калита невтомний. Він переслідує непокірних, йде війною на Псков, його митрополит Теогност кидає на псковян клятву, відлучає їх від Церкви. Олександер, «даби не давати християн на поталу поганцям», лишає Псков і тікає до Литви. Його брат скорився ханові і віддався йому на ласку і неласку.
Силою орди Іван Калита підбиває Можайськ, Коломну, Рузу, Звенигород, Серпухов, веде безліч воєн, підкоряє князів, пустошить землі, вперше 1379 року заводить кару на горло, кару кнутом, кожний непослух жорстоко тлумить, боярина Аверкія з Ростова прилюдно вішає за ноги і наказаує бити до смерти киями.
Згодом, після довгих і впертих боїв і воєн за Івана Калити, за внука його Дмитра Донського, за внука Донського, Василя Темного, підбито горді й вільні міста Псков і Новгород. Новгород остаточно здобуто аж за сина Василя Темного, Івана, прозваного Грізним. Московські загони плюндрують міста і села, вісім тисяч заможних новгородчан виселено в московські землі, їх маєтки пограбовано, на їх місці населено людей пригнаних, «ако твари» з Московщини.
1510 року змушено до присяги «великому князю» Псков. Знищено закон і свободу, запроваджено татарсько-московське самоправство, торговля й промисел занепали, грабовано чужоземних купців, і вони перестали появлятися, країна попала в ізоляцію, її добробут знищено, тьма і нужда безпросвітні.
У роки царювання Івана Грозного, неволя входить у саму душу людини московської, буяє раболіпство, князеві кланяються до землі, нижчі з вищими говорять навколішках, биття кнутом звичайне явище, тортури при допитах стають необхідністю, кара на горло — публічною розвагою.
Цар бушує, самодурствує… Його мова — крик, стогін, гістерика. Ще малим скидає з високого балькону котят і тішиться їх конанням. Биття, тортури і страта людей постійні його розваги. У листопаді 1581 року в Олександрівській слободі вбиває залізною палицею власного сина Івана. Царевич йому докоряв: «Ти вже відібрав у мене дві жінки, хочеш відібрати і цю третю». У гніві цар ударив царевича у голову і смертельно його поранив. При кінці життя цар дістає тяжку недугу, йому за життя гниє нутро, він розповсюджує гидкий сморід, він молиться, клячить ночами, плаче, гістеризує, то знов впадає в лють і знов вбиває.
А далі «Смутноє время», Борис Годунов, убивство царевича Димитрія, Лжедимитрій, поляки, повстання Мініна і Пожарського і, нарешті, 21 лютого 1613 року перший Романов Михаїл. «Виберемо Мишу Романова, він ще молодий і дурний», радить боярин Федір Шереметев князеві Голіцинові, і тому той став «Божим помазанником і самодержцем всеросійським»).
А далі? А далі? І аж до цього дня?
Андрій не знає, як воно далеко зайде ця історія в глибину часу і простору, але йому здається, що вона йде все далі і все глибше тим же ходом і тими ж засобами. За Крим і Босфор, за Берлін і Париж, за Байкал і Усурі, за Сікіянґ і Гімалаї.
Андрій дивиться, думає…
До дверей постукали. Андрій схаменувся, мабуть, кличуть на обід, дивиться на годинник. Ні. Щойно дванадцята.
— Увійдіть! — гукнув він. Не входить, а влітає Злотник. Старий Гріша Злотник.
— А! Браво-бравісімо! Беру ранню газету — Андрій Мороз, славний-преславний-геніяльний ощасливив Москву. І я давай бити в барабани по всіх телефонах і, нарешті, добився. А знаєш? Не хотіли пустити, — куди з суконним рилом, його величність зволять відпочивати, але я напролом. А пам'ятаєш? Яблучко? Ех, да куда котишся? А я, знаєш, оце просто з Парижу, читав мій репортаж? Готовлю «Дванадцять лицарів і принцеса», про Париж. Ех, чорт бери, і місто скажу тобі. Але що Париж! Москва! «Ґород чудний, ґород древній!» — мушу показати його тобі, так би мовити, приватно і з нутра. Глянеш і ахнеш — мууури! бааашти! Наприклад, Спаська: троє воріт — раз, два, три, а товщина десять сажнів. Десять, братіку, сажнів. Потащу тебе до Третякова, до Толстого, до Маяковського, до Пушкина, в театр, в оперу, в балет. Побачиш — сам! Це тобі не Київ і не Харків — славетні хутори. Це всьому світу голова!
Злотник надто швидкий, щоб за ним встигнути. Він міцно б'є Андрія по плечі і викрикує:
— Ні, знаєш! Чомусь тебе люблю! Ще з тієї Першої Кінної. З того потягу. Я знав, що ти, чорт, не совєтський, але серце саме тягнулось, коли можна в наш прекрасний совєтський час говорить про серце. Що робиш сьогодні до вечора?
— Відпочиваю, — в тон промовив Андрій.
— Ах, відпочиваю! Яка зворушлива втома! — викрикнув Злотник. — Ні, ні, ні! Тащу тебе… Так просто крізь Москву! Навильот! Обідаєш тут? І я тут. От ми і разом. Прибуде напевно Піунова, — це тут така «провожатая», знаєш, дама — «Пророк і радості», «Конь-Бєлоконь», «Кніґа і человєк». Тільки ти з нею… нащот всякіх політік помовчуй, дама, знаєш, з чесними намірами, а попроситься до ліжка, пригадай ту пісеньку з Першої Кінної про красавицю. А Валяєв — автор з духом времені, його п'єси смажаться на найкращому маслі і здорово пахнуть нашими присмаками. А потім, розуміється, тебе потягнуть до Союзу Пісатєлєй, будуть розглядати зверху до низу крізь монокль, і навіть наш почтенний Олексій Львович напевно захоче зиркнути на тебе одним оком крізь золоті свої окулярчики, що в них бачить все рожево. А далі тебе розхапають… І далі… І далі… Навіть… Хто зна, хто зна… Можливо попадеш до самого найбільшого…
Андрій облив його многозначним поглядом, Злотник схаменувся.
— «Слаб і сміріться ґатов» — відповів негайно Злотник. Андрій ще не вирішив, чи прийняти його пропозицію, але як тут розстатися? Він уже прилип. Ось вони йдуть разом униз до їдальні. Там дійсно чекає товариство, і та сама прекрасна дама Піунова, і той Валяєв, і кілька інших подібних, що їх Андрій вперше бачить і чує. Їли, пили, розмова велась жваво, перед вів Злотник, розповідав багато анекдотів, а між ними солоні, і було всім добре. А по обіді Злотник схопив Андрія — Це ж мій перший друг з Першої Кінної, тільки не в кінському розумінню! — Інші не мають відваги перечити, а тому Андрій і Злотник віддалаються і зникають в шумі вулиці Горького.
Наперед, розуміється, Красна площа.
— Знаєш, чому вона так зветься? — питав Злотник і, не чекаючи відповіді, відповів: — Тут забагато лито красної барви і хоча тут по суті не красно, а чорно, але речі самі знають собі ціну. Знаєш, наприклад, чому тут перейменували твою драму? Ах, ти ж, Андрюша, чудак! Хахол, родич Гоголя, а не розумієш гумору. «Ніщая, ґалодная Росія нєсьот всему міру аслєпітєльную правду», а ти… Ха-ха-ха! Яка, звідки «Темнота»? Що за темнота? Між іншим, треба тобі знати, на цих ось славних, задимлених, зубастих мурах Петро Перший і Великий розвішував своїх хоробрих стрільчиків, що ото задумали голос свій підняти, а по цій ось площі голови їх буйні валялись, як кавуни на полтавських баштанах — шість тисяч таких кавунчиків!.. А сам цар — юний государь розважався, пам'ятаєш, натяганням на диби непокірних, а на святки, як рече літопис, з своїми соратниками вривався до домів поважних бояр, в руках домри, дудки, літаври мали, рухи сороміцькі виробляли, князя, наприклад, Бєлазєльського до наг-нага роздягли, голою його княжою гузницею курячі яйця в лохані товкли, а князь Боберикін надто тучний був, то його між рядами стільців прогнали і ні один стілець не смів з місця рушитись, а которий рушився — за кожний порух князя на землю клали і верхи, ако на лошаді, на ньому їхали. А світлому його князю Волконському так просто свічку в задній прохід вставили і, запаливши її, ірмоси співали, а цар був за регента і співав басом. Дворянина почесного на ім'я Іван М'ясний, міхом ковальським дотолі в задній надували, аж поки вони тріснуть ізволили… Ха-ха-ха!