Мороз, що не піддався цій бурхливій навалі нервів, а сидів, здавалось, спокійно і курив, не знав, що на це сказати. Він так і висловився:

— Не знаю. В кожному разі не нова революція! — буркнув він невдоволено.

— Знаю. Яка там революція!

— І тепер там не імператор, а… Ґориля! — вирвалось у нього. І він, здавалось, хотів зірватися, щоб бігти. І було це так несподівано, що Мороз устав. Бич мусів хвилинку змовчати.

— Нічого, нічого! — вже спокійніше казав він і вказав на стіни. — Будьте спокійні. Вони направду німі. Сідайте. Дайте мені он ту склянку. Дякую. — Випив води.

— По-моєму, — продовжував сідаючи Мороз, — нам конче треба змінити цілу нашу систему, так сказати, нашого відродження! — Бич весь слух. — Дотеперішні засоби тієї системи, по-моєму, тепер не годяться.

— Гарно й хоробро сказано, — відповів швидко Бич.

— Нашими м'язами нічого не зробимо… Ані нервами… — Мороз говорив плутано й неохоче. Його вигляд казав здавалось: нащо тут ті дурні слова! — Зміни треба… Наставления… До чого ми дійшли? До голоти. Де наші кращі люди? Отам! За Будинком Промисловости! В землі! У Сибірі. Ви мені скажете: а де вони були, коли йшла боротьба? А я вам: їх було замало, щоб боротися. І ще вам скажу: відколи ми почали писати і читати нашою мовою, ми більше нічого не писали і більше нічого не читали, як про «глитаїв і павуків», з одного боку, і нещасних Гриців-наймитів, з другого. І тільки скиглили… І тільки загострювали примітивну лють, заздрість і помсту. І тільки говорили про спасіння чудесним соціялізмом. І доскиглились… Маємо, що хотіли. Де наші Симиренки, Чикаленки, Карпенки, наші багаті хутори, наші гарні коні, наші ситі люди? Не можу вас, товаришу, розуміти: як можна вам тепер нарікати після всіх ваших… — він запнувся. Бич враз напружився. — Алеж я не міг спокійно дивитися на волячу пасивність тих ваших енків, — викрикнув він.

— Ну, то тепер дивіться спокійно на фуріяльну активність ваших бідних Гриців-наймитів.

— І звідки ви взяли, що вони були пасивні? Хто, як не вони винесли на своїх плечах ціле наше відродження? Що зірвалась з ланцюга зграя черні і все розторощила, це знов таки їх заслуга, бо саме вони заразили ту чернь дикими ідеями «грабуй награбоване», що згодом виплила друга зграя ще дикіших інтелігентів із зливою «реформ». Родини. Школи. Виховання. Природи. Бога. Всього! Нема нічого. Геть усе! І маєте! Порожнє місце! Як довго будемо жити в атмосфері цього фуріяльного еклектизму, трава на наших полях рости не буде! І ви маєте рацію: фурія ще не вичерпала своїх сил. Готується до нового вибуху! І що? Її треба перебути! Вона вичерпається. Вона все зітре на своїй дорозі, але й сама згине. З голоду. З звичайного голоду… Її вб'є голод! Той, якого вона викликала з лісу… Будуть голодні, всі голодні і довгий час голодні!

Бич закрив очі. Поклав долоню на чоло.

— Ах, мій народ! Мій нещасний народ! — казав він з глибоким жалем. На його лиці страждання. — Як страшно! Як страшно! І як темно!

Мороз вийшов з кімнати Бича, ніби з якогось інкубатора. Був, здавалось, іншою людиною. І щойно на вулиці прийшов до свідомости, що могло їх обох чекати, коли б таки ті стіни мали вуха. Але він вірив тій людині, дарма, що вони були таких протилежних поглядів на речі. Вірив і йому було приємно, що знайшов когось, з ким міг висловити думки, що розпирали його, яких він не міг ані висловити, ані написати. І саме в цей час у пресі точилась завзятюща дискусія про правовірність пануючій доктрині, дискусія, що нагадувала сварню і тоном своїм нагадувала більш доноси ніж полеміку двох різнодумаючих людей.

Мороз хотів бути далі від того танцю на вулкані, від того базару нерозумних, де заздрість, плебейська пиха і звичайна глупота творили таку чудову передгру для всіх тих диких оргій загального знищення, що наступили після того.

Вулиця великого міста якась мертва. Багато в ній причаяного неспокою, скрізь видно стурбованих людей з портфелями, там то там у сутінках завулків ті вічні постаті розкуркулених, але все це рух хворого організму, що не сьогодні-завтра може зупинитись зовсім. Проходячи біля тих постатей, Андрій завжди пригадує брата Івана, і йому здається, що хтось стьогає його різками по голому тілі. Він сильніше втягає в себе голову, нагинається і тікає, мов би від чуми, до своєї ванни і поринає у хащі своєї розбурханої уяви…

І друга велика несподіванка: під будинок на вулиці Пушкінській під'їхало авто. Звичайно урядове. На цій плянеті нема інших. Усі мешканці напружено зацікавлені, бо це не кожний день трапляється. Згодом вийшов Мороз у своїй французькій шинелі, сів в авто і від'їхав. На столі ванної лишилась тільки записка: «Олю. Я скоро вернуся».

Трохи згодом Андрій Мороз підіймався широкими, встеленими червоним килимом сходами, на другий поверх великого сірого будинку на площі Дзєржинського. Тепло, чисто, просторо. З усіх стін дивляться вожді. У просторій, майже як заля, кімнаті, Мороза зустрічає невеличкий, широкоплечий з голеною головою чоловік, що залишив своє місце за широким столом і йшов назустріч Морозові.

— Радий вас бачити, Андрію Григоровичу, — казав енергійним тоном чоловічок, подаючи руку. — Сідайте. Паліть. Читав, читав… «Розгром». Прекрасна річ. Але «сталь, але «Сталь». І Правильно ставите проблему: не фрази, а діла… А моя до вас справа коротка: ви очевидно прекрасно знаєте постанови п'ятнадцятого з'їзду ВКПб, шіснадцятої конференції ВКПб, другої всеукраїнської конференції КПбУ про мобілізацію кадрів для боротьби за виконання першої п'ятирічки, колективізацію сільського господарства і ліквідацію залишків нетрудових елементів. Середняк в загальному вже пішов у колгоспи. Але партія й уряд готуються до головної, ударної кампанії по всьому фронті за повну ліквідацію приватного господарювання на селі, як також повну ліквідацію кулака, як кляси. Це, очевидно, буде виконане в наступному році, однак вже тепер конечно розгорнути якнайширшу пропаґандивну акцію в цій справі. І тому тепер організуються всі сили радянського народу для реалізації цих важливих завдань нашої партії. Партія, комсомол, преса, радіо, театр, кіно, література, наука — все на боротьбу! Такий наказ з Кремлю. Ім'я Мороза у цій кампанії на першому місці. Що він на це?

— Вважатиму за честь виправдати довір'я партії, — скромно відповів Мороз.

— Правильно! — промовив чоловічок і оббіг довкруги стола, запалюючи другу цигарку.

— У чому б полягала моя роля в цій справі? — поспішив Мороз.

— Ваша роля? — чоловічок відкинув на килим сірник. — Тисяча вісімсот театрів нашої країни чекає на добру, бойову, пропаґандивну драму на тему колективізації. Вашим завданням таку дати! Потребуємо доброго фільму. За вами сценарій! А мітинґи, а поїздки, а пропаґанда. Ви ж з Першої Кінної — золотий досвід. На вас чекають сотні тисяч слухачів. І це не двадцятий рік. Маштаби, широчінь. Місто, індустрія, робітництво. І зразу ж до діла! Що для цього потребуєте? Кажіть, кажіть, кажіть! Кватирю? Маєте! Ось тут ордер! Кінчають дім письменників, і ви на першому місці. Що далі? Аванс? Скільки? П'ять тисяч? Шість-Сім? Продукти з окремого розподільника? Є! Гаразд! Вдоволені? Ну от… І ми договорилися.

Мороз вийшов звідси, мов школяр від учителя, весь червоний, з гарячими вухами і пачкою новеньких банкнотів по всіх кишенях і з якоюсь туманною думкою про нову драму, що має вирватись з нього впродовж найближчих кількох місяців. Не помітив, як опинився знов у авті, як виліз з авта перед своїм будинком, як випадково наткнувся при вході на Ірину, страшенно зніяковів, відступив крок, мов п'яний пробурмотів вибачення, хотів вернутись назад, але двері відчинилися, і Ірина миттю, мов миляна булька, зникла, а двері брязнули, ніби бажали його вдарити.

Мороз увійшов пізніше, протиснувся обережно поміж численними шафами до своєї щілини, вже темніло, засвітив малу, на тридцять вольтів, лямпку, вирвав з кишень банкноти, жбурнув ними на стіл, зірвав із себе пальто.

Тісно тут, мов у валізі. Сила почувань. Навала. Нема де ступити. Відчув холод і знов одягнувся. Підійшов до прикритої «Правдою» скриньки, що на ній гордо стояла їхня праска, підняв її одним пальцем і зареготався.