Василь дав скромно зрозуміти, що тут, либонь, рішають не самі мозжища, а й інші, не менш важливіші причини, що герой одразу зрозумів, але що його ніяк не переконало. Він, до речі, був одним з тих людських типів, для яких існує лише одна форма їх вияву, в даному випадку це був воїн, що любить своє ремесло не за страх, а за совість, що знає своє діло, чесно і сумлінно виконує свій обов'язок, а до всіх тих «інших політик» яке йому «собаче діло».

Але зустрівшись з випадком Мороза, в ньому щось від обурення закричало: що це могли бути за такі «соціяльні» причини, що цьому здоровому, чесному, лобатому, з ясними очима, хлопчиськові забороняли вчитися, скажемо, математики? Він намагався якось цю справу збагнути, знайти в ній якусь логіку, але скільки він не трудився, нічого не міг зрозуміти. Розумів лише одно: молода людина, що з неї пре талантами, не може виявити своїх здібностей, бо десь комусь цього не хочеться.

І одного разу Дубовий, дуже просто й дуже рішуче, запропонував Василеві те, що було в його силах: вступити на військову службу. Василь спочатку отетерів: поперше, це не його покликання, подруге…

— А! Що там те друге! — перебив його Дубовий. — Плюнь! Смали до нас і баста! — висловився він своєю вояцькою мовою.

Василь задумався, бо було над чим задуматись. Траплялася нагода вирватись з кузні, до якої мав найменше покликання, але і ця нова можливість перекреслювала сливе всі його дотеперішні аспірації. Хотів бути професором, математиком, винахідником і враз таке.

— Генералом зробимо! — барабанив своє Дубовий. Артилерія! Школа! Математика! — І Василь погодився. Нічого іншого, кращого для нього тепер не передбачалось. І саме в цьому стані застала його батькова справа.

Молодий Мороз не вмів особливо метушитися, не належав також до боягузів, але ця остання подія вивела його з рівноваги. Розумів і усвідомлював цілу важливість справи. Знав, які страшні наслідки загрожують його батькові, а з тим і йому самому. Багато років Сибіру, це ще те найлегше, чого може батько сподіватися. Від нього ж самого, в крайньому разі, вимагатимуть зречення батька, чого, він знав, зробити не може і не зробить, а тому і прощай усі добрі наміри Дубового.

І коли Василь опинився на вулиці за пошуками приміщення для батька, він одразу зрозумів повну безнадійність свого підприємства. Він знав дуже добре, що в цілому Києві ніде і ніхто не зможе прийняти батька на мешкання. Він намірився, було, йти на Костельну, але потім одразу зрозумів, що саме там найменше може чогось сподіватись. На тому острові добробуту саме більш, ніж огню і чуми, боялися яких будь «політик». І він пригадав собі Поспіловського. Давно вже його не бачив. Чи існує він ще в Києві? Це єдине місце, де ще міг би Іван прихилити свою голову. Поспіловський не відмовить, Василь був певен, що Поспіловський не відмовить, якщо він сам має ще бодай якийсь невеличкий вільний кутик.

І Василь раптом міняє свій напрямок, повертає назад і вже не йде, а майже біжить до бульвару Шевченка, ловить перший трамвай і мчиться до Єврейського базару. Так. Церква ще стоїть. Базарна площа темна і порожня. Зникла лише огорожа, що була біля церкви. Чимсь страшним, зловіщим віяло від цієї осамітненої будови, аж ніяково було до неї підступати. Але Василь усе таки до неї підійшов, довго і настирливо добивався до її вузьких, замкнених задніх дверей. Ніхто йому на це не відповів. Знов стукав, знов добивався. Дарма. З тяжким серцем Василь лишає церкву і йде поволі без мети і напрямку вверх вулицею, що колись звалася Столипинскьою, а тепер Гершуні. Він думає, він намагається щось пригадати. У нього ще є надія, що може щось придумає Михайло. Той тут народився, у нього багато знайомих, він знає місто з усіма його найінтимнішими прикметами, пригадався навіть колишній Михайлів друг і приятель Петька з Шулявки, пригадались безпритульні, що їх тут стільки завжди вештається, і Василь навіть задумав, чи не піти б і йому у ті місця, де їх найбільше буває. Бачив їх при казанах, в яких топлять асфальт на вулицях, бачив на базарах, у парках, у залишених руїнах. Але він не тратив ще надії з церквою. Там ще все, здавалось, на місці, може Поспіловського десь не було, він часто десь зникає, приходить пізно, біля одинадцятої, дванадцятої. Василь мусить ще раз туди піти, а тим часом він мусить кудись зайти, щоб бодай погрітися. Відчув холод, був легко одягнений, почував себе на вулиці осамітненим і залишеним і рішив зайти до Шурів. Про свої справи не буде там нічого говорити.

У Шурів ще світилося, це саме їх час. Ала, можливо, щойно вернулася з театру, саме тепер там гості, всі вікна світяться. Ала привітала Василя, як звичайно, радісно, з легким, поспішним, на пальчиках поцілунком в передпокою, коли їх ніхто не бачив, але глянувши на свого приятеля, одразу зрозуміла, що з ним щось не в порядку.

У кімнатах, як звичайно, горіли світла, вешталось декілька гостей, зяяло відкрите піяніно, валялись байдуже зшитки нот. Василь присів до піяніна і навмання брязнув кілька імпровізованих акордів. До нього згоком підійшла Ала.

— Що з тобою, синок? — запитала вона його.

— А! Нічого… — відповів він, і пальці його нервово побігли по клявішах. Ала не питала більше, вона лише гостро глянула на нього і відійшла. І лише згодом, коли гості відійшли, а Василь зістався і все чогось чекав, Ала німим кивком поманила його до своєї теплої кімнати і тут враз, без ніякої причини, кинулась на канапу і зайшлася спазматичними риданнями.

Виглядало на театр, але Василь виразно відчув в собі глибинне потрясения, ніби крізь нього пройшла вогненна іскра. Безодню горя висловлювала та ніжна жінка. Василь, по-ведмежому розгублений і безрадний не знав, що робити. Його велике, енергійне, мужнє обличчя покрилось виразом дитячої безпосередности. Ала ж нагло і метко повернулася і, мов пантера, стрибнула Василеві на шию. Цілуючи його гарячими, мокрими поцілунками вона пристрасно і швидко задихаючись говорила:

— Бо то ви! Бо то ви! Дурні! Соромно мені за вас! Ненавижу! Василю! Чому ти мене не любиш? Чому ти мене не любиш? Ти! Ти! Лишайся сьогодні у мене! Мій чоловік поїхав до Москви! Я сама! Я зовсім сама!

— Ало? — питав зовсім збентежений Василь ту жінку, ніби бачив перед собою страшну з'яву, яку знав, але якої ніколи не сподівався бачити. — Ало? Що ти… Що ти собі думаєш?

— Нічого я не думаю! — різко, швидко й рішуче відповіла вона. — Я тебе люблю і це все!

І коли Василь не знав, що тут ще сказати, вона тим же тоном продовжувала:

— Дивуюся, що ти такий! Ти всім уступаєш! Ти мовчиш. Ти чекаєш благородства. Сподіваєшся, що люди будуть з тобою добрими. Помиляєшся! Нема в нас того товару, що зветься благородство: Боротьба клясів, братіку! От що!

Василь глянув на неї, очі його широко відчинені, на обличчі здивовання. Перед ним на канапі, вже не сиділа, а півлежала гарна, молода, свіжа жінка — Ала! Алочка! Та сама… Що тоді. Та з Канева. Та з довгою русявою косою. Та, що носив її завжди у своєму ще дитячому серці. Та, що зустріла його тут у цьому непривітливому місті з відкритими раменами, і вона каже йому ті слова, яких він завжди від неї чекав, але ніколи не сподівався почути, та, що, на його думку, краща з кращих, благородна з благородних, талановита з талановитих.

— Ти думаєш, що це можливо? — враз якось несподівано вирвалось з його уст.

— Що чи можливо? — гостро запитала вона його.

— Те все, що ти кажеш?.. — відповів він.

— Дурень! — кинула вона повне погорди одно слово і з призирством одвернулася.

Він не міг знайти перед нею виправдання, знав її в її минулому, що вона йому вже не раз висловила, не міг ніяк назвати її легковажною, не дивлячись на всі її пригоди, на Шура, на Дубового, на меблі, на килими… Знав, що пройшла вона крізь усі «мідяні труби» нашого брудного часу з усіма його базарами, старим барахлом, залицянками капралів, з усіма тими ниточками життя, що їх часто приходилось викупляти честю жінки, святістю матері, гідністю людини, щоб пройти, щоб вижити, щоб не звалитись передчасно до ями, щоб не розчинитись у просторі, як порох під ногами вулиці. Василь безпорадний. Ні. Василь не знає, що тут робити. Їй робиться його шкода. Вона повертається знов до нього і повільно, розтягаючи, ніби їх цідить, слова, каже: